Проблиски надії

Минулого тижня промайнув проблиск надії на розв’язання світової продовольчої кризи. Чекаючи рекордного врожаю, Україна послабила обмеження на експорт. За ніч світові ціни на пшеницю впали на 10 відсотків.

З іншого боку, ціни на рис на бангкокській біржі складають вже близько 1000 дол. США за тонну, тоді як ще два місяці тому вони були на рівні 460 дол. США. Очікується, що їхнє зростання буде продовжуватися.

Такою є нестабільність кон’юнктури сьогоднішніх ринків. Нам невідомо, до якого рівня можуть вирости ціни на продовольство, наскільки вони можуть зрештою впасти. Разом iз тим одне можна сказати остаточно: часи достатку відійшли у минуле, настав час дефіциту. Експерти сходяться на думці про те, що ціни на продовольство навряд чи повернуться найближчим часом до тих рівнів, які були для світу звичними.

Гомін споживачів чутно навіть у багатих країнах Європи та Сполучених Штатах. А тепер уявіть, в якому становишi опинилися ті, чий прибуток складає менше 1 дол. США в день — «нижній мільярд», найбідніші представники світової бідноти. Більшість iз них живуть в Африці, багато хто, як правило, витрачає дві третини своїх надходжень на продовольство.

На минулому тижні в Ліберії я чув, що люди перестали купувати імпортний рис мішками. Тепер вони все частіше купують його банками — це все, що вони можуть собі дозволити. Доречно пригадати, що сповзання Ліберії в хаос почалося у 1979 році з продовольчих бунтів.

У Кот-д’Івуарі політичні лідери поділилися зі мною своєю стурбованістю відносно того, що ця криза здатна підірвати зусилля у побудові реальної демократії — у той момент, після десяти років напруженої роботи, коли вони вже так близькi до успіху.

У Буркіна-Фасо президент країни розповів мені, як відчайдушно країна потребує допомоги. Прибуток половини її населення становить 1 дол. США, а то й менше, на день; переважно це дрібні фермери. Особливо жорстко пролунали слова міністра закордонних справ. Продовольча криза, сказав він, являє собою набагато більшу загрозу, ніж тероризм. «Він примушує людей засумніватися у своїй людській гідності, — сказав він і потім додав: — Питання голоду та виживання й того, як людям жити далі, набувають особливої гостроти для міжнародного співтовариства».

Може виникнути спокуса покластися на «магію ринку». Якщо ціни йдуть вгору, то, згідно з теоретичним тлумаченням, буде зростати й пропозиція. Але ми живемо в реальному світі, а не в світі економічної теорії. У кенійській Ріфт-Валлі, житниці Східної Африки, фермери засівають лише одну третину площ від рівня минулого року. Чому це відбувається? Адже можна було б передбачити, що більш високі ціни стануть для них стимулом до розширення посівних площ. Тому що їм вже не по кишені добрива, які також стрімко зростають в ціні.

Ми спостерігаємо таку ж картину в Малі, Лаосі та Ефіопії. Це прямий шлях до катастрофи.

Декілька тижнів тому я зібрав у Берні керівників установ Організації Об’єднаних Націй та провідних багатосторонніх організацій, які займаються питаннями надання допомоги й розвитку. Там нами був узгоджений надзвичайний план дій.

Передусім необхідно нагодувати голодних. Всесвітня продовольча програма надає допомогу 73 мільйонам людей. Однак для того щоб робити це, їй потрібно додатково 755 млн. дол. США лише для покриття зростаючих витрат. Сума оголошених зобов’язань складає близько 475 млн. дол. США. Однак обіцянками не наповниш шлунок, а об’єм готівки, який має в своєму розпорядженні ця установа, становить лише 18 млн. дол. США.

Ми не можемо дозволити собі зав’язнути в кризі. Щоб забезпечити продовольством на завтрашній день, нам належить вже сьогодні вжити заходів по наданню дрібним фермерам підтримки, необхідної для того, щоб їхній наступний урожай був кращим. Ось чому Продовольча та сільськогосподарська організація звернулася із закликом про виділення 1,7 млрд. дол. США на підтримку надзвичайної ініціативи по наданню країнам із низьким рівнем прибутку насіння, добрив та інших сільськогосподарських ресурсів, необхідних для збільшення обсягу виробництва продукції. Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку виділить бідним фермерам у найбільш серйозно потерпілих країнах 200 млн. дол. США. Всесвітній банк розглядає можливість створення глобального антикризового механізму з цією метою.

Для координації цієї роботи я створю й очолю цільову групу Організації Об’єднаних Націй по світовій продовольчій кризі. Я зроблю все можливе для мобілізації політичної волі на липневій зустрічі країн Групи восьми в Японії та на Конференції високого рівня ФАО із продовольчої безпеки в Римі на початку червня.

Ми можемо боротися з цією кризою. У нас є ресурси. Ми знаємо, що робити. Нам потрібно бачити в ньому не тільки проблему, але й певну можливість.

У нас є прекрасний шанс зайнятися розв’язанням корінних проблем багатьох представників найбідніших верств населення світу, 70 відсотків яких складають дрібні фермери. Якщо ми їм запропонуємо допомогу — знайдемо правильне поєднання раціональних заходів політики на місцевому й міжнародному рівнях, — рішення буде прийняте.

Поїздка Західною Африкою показала мені, що є всі основи для оптимізму. В Буркіна-Фасо я бачив, що уряд працює над тим, щоб налагодити імпорт насіння посухостійких культур, займається підвищенням ефективності управління мізерними водними ресурсами, спираючись на допомогу таких країн, як Бразилія.

У Кот-д’Івуарі ми побували в жіночому кооперативі, який має птахоферму, створену на кошти, надані Організацією Об’єднаних Націй. Цей проект приносить жителям села прибуток та дає їм продукти харчування, а його модель легко може бути відтворена. В іншому місці я бачив, як ще одна група жінок поступово розширює місцеве виробництво сільськогосподарської продукції, спираючись на допомогу з боку Організації Об’єднаних Націй. Незабаром це дозволить їм відмовитися від рису, який поставляється по лінії Всесвітньої продовольчої програми, замінивши його продукцією власного виробництва, достатньою для задоволення потреб програми організації харчування в місцевій школі.

Все це — власні, відшукані на місцях, рiшення розв’язання місцевих проблем — саме такі рішення, які потрібні Африці.

У ході відвідування початкової школи, яка будується в Уагадугу, я розповів дітям, в яких умовах зростав сам: в будинку не було стін, підлоги — сидіти доводилося на голій землі. Я розповів їм, що пізнав голод в дитинстві — їжі ледве вистачало, мої дідусі й бабусі та інші немолоді люди рилися в смітниках у пошуках їжі, а немовлятам ледве вистачало їжі для нормального зростання.

Я згадую ці картини, здійснюючи поїздку по Африці, і замислююся про багатство ресурсів цього континенту, силу й хоробрість його жителів, що відкрилися мені з такою очевидністю під час перебування в містах, які я відвідав. Я знаю, що якщо моя країна змогла оговтатися від травм та перетворилася на економічну державу, то й Африці ця задача також під силу.

Єдине, що потрібно — це допомога з нашої сторони. Почати можна із прийняття енергійних заходів щодо рішучого подолання кризи в продовольчій галузі.