Честь, суд... бізнес
Для тих, хто не знає про Езопа, нагадаємо: в сиву-сиву давньогрецьку минувшину був такий мудрий байкар. Вiн i вигадав: усi розумiють, про що (i про кого саме) йдеться в його оповiдцi, але нiхто не мiг образитися! Бо герої Езопа виступали у виглядi всiляких там тварин або ж i неживих речей. Перетворювати наших діючих осіб ні у тварин, ні у неживих не будемо... Ці «байки» мали реальне мiсце i час дiї. А от де саме i коли — не так важливо. Важлива, вибачте за тавтологiю, суть явища! Негарне слово. Як обережно висловився учасник одного з полтавських судових процесiв, це слово означає самицю тварини. Отже, цим словом одна полтавська бабуся вилаяла одну полтавську дiвчинку. Батьки дитини поскаржилися до суду. I суд вiдмiряв: бабуся має компенсувати моральну шкоду — двi тисячi гривень плюс одну тисячу з копiйками гривень судових витрат позивачки. Тобто всього полтавськiй пенсiонерцi зi своєї пенсiї сто сорок гривень доведеться виплачувати за образу дiвчинки три тисячi.
Батьки дiвчинки (до речi, люди заможнi) одержать виграну в судi суму рокiв через десять, не ранiше. Якщо та зухвала бабуся доживе... Тому цiлком гiрко-iронiчно прозвучали пiд час попереднiх судових слухань слова адвоката пенсiонерки, звернутi до позивачiв: «Вам що, трьох тисяч гривень не вистачає для поїздки на Кiпр на сiмейний вiдпочинок?»
Інший судовий конфлiкт ще досi не завершився, хоча й було чотири присуди на користь вiдповiдача, тобто позивачу було вiдмовлено в його надмiрних претензiях. Цього разу позивач хотiв мiльйон. Це вже вам не якась дрібна образа! Колiзiя була така.
Громадянин Г., маючи, як кажуть, грошi та наснагу, захотiв полiпшити свої житловi умови. Купив земельну дiлянку i пiвхати. Але розпочав будiвництво, не враховуючи нi законних iнтересiв та прав сусiда, нi ще деяких моментiв чинного законодавства. Тому завершити котедж йому заборонили. Серед тих, хто перекрив, так би мовити, пану Г. кисень, виявився один проектний iнститут. От з нього Г. i вирiшив стягнути мiльйон гривень.
Втрачене щастя одержати всiєю сiм’єю новенький двоповерховий будиночок — прикрiсть, за яку людинi треба вiдшкодувати... Але чому саме мiльйон? Бо кругла цифра? I чому головною мiшенню для здiйснення своєї досить корисливої помсти Г. обрав проектний iнститут? Адже серед тих, хто чинив йому перепони, були, примiром, працiвники прокуратури, iнших установ... Та не будемо зазiхати на конституцiйнi права наших громадян судитися з ким завгодно i виставляти якi завгодно рахунки за принижену гiднiсть (хоча останнiй момент все ж спiрний). У цiй курйознiй i водночас сумнiй iсторiї є ще двi цiкавi деталi. По-перше, спiр мiж сусiдами за дiлянку, де хотiв отаборитися Г., виник ще задовго до початку будiвництва двоповерхового котеджу. Попередники Г. теж судилися... 50 рокiв тому. I суд розставив (ще тодi!) всi крапки над «i». Однак уже наприкiнцi XX столiття за фатальну дiлянку землi знову судяться. Вiдбулося ще шiсть судiв рiзних iнстанцiй. Усi вони, крiм одного, вiдмовляли в задоволеннi позовiв Г., але вiн продовжує борню, мабуть, сподiваючись увiйти в Книгу рекордiв Гiннесса.
Наступна історія — про честь рецидивiста. Нинi особливо модно, навiть рентабельно судитися з газетою, телебаченням, iншими ЗМI або ж окремими журналiстами. Одного мого колегу на судi допинають протягом пiвдюжини рокiв за допущений промах. Суд прийняв позов. «Зашифрований герой» вимагає сатисфакцiї. А разом з тим — i чималої грошової компенсацiї. Чи виграє? Хтозна... А от що нерви журналiсту пошарпає i життя вкоротить — так це безсумнівно!
Ось ще випадок: тут вже відкинемо всі ужимки з езоповою мовою, оскільки цього разу, буквально на днях колізія закінчилася на користь газети. Шахрай, чотири рази судимий за різні афери, подав на газету в суд за образу його честі та достоїнства. Бачте, вона обiзвала його... рецидивістом і пройдисвiтом! Позивач — зi стажем вiдсидки 14 років. А вина газети, власне, полягла у тому, що слова «рецидивіст» вже немає в нашому гуманізованому кримінальному кодексі. Це була фатальна необачнiсть! Ображений зметикував — пахне грошима. Свою честь оцiнив у 100 (сто) тисяч гривень. Подав позов.
Газета судилася півтора року. Наймала адвоката, залучала експертiв... Позивач ще намагався довести на суді, що буцімто газетяр видав його лікарняну таємницю, хоча й козиряв своєю хворобою перед тим направо і наліво. Навіть більше того: завдяки своїй хронічній болячці він щоразу домагався у правосуддя поблажок і пільг. Одного разу його навіть випустили з-під варти на підписку про невиїзд, він утік, а його родичі передали слідству довідку, начебто пан Михайло почив у Бозі... Шахрай, навiть якщо він і на даний момент знову десь у СIЗО, і навіть зважаючи на те, що процес проти газети він таки програв, має підстави радiти: потріпав нерви, дошкулив кривдникам! Нехай уважнiше читають Кримiнальний кодекс: рецидивiстiв у нас тепер немає — як ранiше в Радянському Союзi не було сексу.
Суддю Апеляцiйного суду Полтавської областi Юрiя Гасiя «День» попросив вiдповiсти, власне, на таке запитання:
— Юрiю Володимировичу, пiсля набуття чинностi нових законiв, котрi були прийнятi в рамках української судової реформи, виникло багато несподiваних проблем. Таке враження, що суди заполонила хвиля цивiльних позовiв, котрi по сутi своїй нiкчемнi. Тривають роками, а закiнчуються немов мильнi бульби... Який вихiд?
— Проблема справдi iснує. Один iз варiантiв виходу з неї пiдказує нам відома iнституцiя мирових суддiв — котрi розглядають позови на певну, але незначну суму. Дрiб’язковi i зовсiм «нiкчемнi», як ви кажете, позови розглядаються оперативно, без тяганини. До речi, слово «нiкчемне» у справi, що стосується свобод громадян не пiдходить: будь-хто у цивiлiзованiй країнi має право, надане йому Конституцiєю, оскаржувати найдрiбнiшi конфлiктнi ситуацiї в судi. Проте подивимося, чим це обертається у нас. Ось приклад. Громадянин подав у суд на пiдприємство, його позов задоволено. Зарплату стягнули. Ще й моральну шкоду за все виплатили. Позивач задоволений — його правда перемогла. Але як решта робiтникiв того непiвзбанкрутiлого пiдприємства? Якби всi вони подали позови, компенсацiї (сатисфакцiї) не одержав би нiхто, бо нi з чого... Подiбнi проблеми скорiше полiтичнi й економiчнi, нiж правовi.
До речi, щодо понять «компенсацiя» та «сатисфакцiя». Я переконаний, що бiльшiсть громадян судиться не через те, щоб повернути втрачене (грошi, майно, здоров’я). Цивiльний позов — це передовсiм засiб сатисфакцiї. Задовольнити свої амбiцiї, принизити якомога бiльше свого кривдника, помститися, а бувають i такi мотивацiї — стерти з лиця землi, морально розчавити — ось через що подають нинi на суд. Однак позивач найчастiше не тямить, що суд — не знаряддя помсти, а вiн — не граф Монте Крiсто. Позов далеко не завжди задовольняють на користь позивача. Але й коли задовольняють... Ви навели випадок з отiєю бiдолашною дiвчинкою. Ще невiдомо що її бiльше травмувало — мимоволi кинуте слово, чи багатомiсячний судовий процес i пристрастi дорослих (батькiв, сусiдiв).
На Заходi iснує цiла когорта квалiфiкованих експертiв — вони визначають рiвень моральної шкоди та суму, яка її компенсує. I з їхнiми науково зваженими висновками неможливо сперечатися. Навiть суддя не сумнiвається. А в нас: громадянин, моральнi якостi котрого викликають певнi сумнiви, висуває астрономiчнi, нiчим не вмотивованi суми вiдшкодування його спаплюженої честi i гiдностi. Буває, й виграє якусь частку заявленої суми. Це вже виглядає як заробiтчанство, своєрiдний бiзнес. Я б назвав це спробою «вiдмивання брудної особистості» (на кшталт вiдмивання брудних грошей). Одно слово, це серйозне явище в нашому правовому полi. Я не бачу iншого способу його подолання, як просвiтницька робота серед населення.
...Судитися з близьким своїм — це завжди серйозна рiч. Для бiльшостi процес лишається психологiчною травмою на все життя. Навiть якщо суд виграно i сатисфакцiю нібито одержано.
