Пісні юних шістдесятників
Новий мюзикл «Лак для волосся» (режисер Адам Шенкмен) — типовий фільм цього жанру, хоча й з деякими особливостями. Йдеться в ньому не про бунтарські пізні 1960-тих, а про перехідну, якщо можна так висловитися, епоху — 1962 рік, коли рок-н-рол вже завоював усі континенти, але ті ж «Бітлз» та «Роллінг Стоунз» робили перші кроки до всесвітньої слави. Події розгортаються в Балтиморі. Гладенька школярка Трейсі, незважаючи на свою статуру, мріє потрапити на танцювальний телеконкурс для підлітків, бо дуже любить і вміє танцювати, а також закохана в одного з учасників шоу. Її мати, Една (яку грає ніхто інший, як... Джон Траволта!), та батько, Вілбур (дуже доречний Крістофер Уокен), спочатку чинять спротив захопленню дочки, але потім і самі починають співати та танцювати.. Менеджер шоу, Вельма фон Тассл (Мішель Пфайфер), про Трейсі навіть чути не хоче, бо бачить на першому місці свою доньку. Ситуація ускладнюється ще й расовим конфліктом: через інтриги Вельми афроамериканцям забороняють доступ у телестудію. Тобто, маємо коктейль для модерного розважального кіна: музика, співи, танці, кохання і дещиця політики.
Цікаво те, що фільм являє собою рімейк однойменної стрічки 20-річної давнини. Зняв її знаменитий балтиморський режисер Джон Вотерс. Починав він в амплуа скандаліста, з андерграундних фільмів категорії «Б», переповнених насильством, огидними сценами та персонажами. Загалом Вотерс повторив шлях багатьох радикалів: напрацювавши майстерність в скандалах та експериментах, почав знімати якісні картини, більш прийнятні для масової публіки. Були серед них і мюзикли — веселий і запальний, незважаючи на назву, «Плаксій» з Джонні Деппом. У свої версії «Лаку для волосся» Вогтерс зробив ставку на відомих поп-виконавців. Вельму зіграла вокалістка пост- панківської групи «Блонді» Деббі Херрі, Едну виконав відомий балтиморський трансвестит Дівайн, а в епізоді промигнув легендарний рок-музикант Сонні Боно, учасник зіркового дуету 1960-х «Сонні і Шер» і колишній чоловік Шер.
На такому тлі Шенкмену треба було залучати не менш знаменитих акторів, що він і зробив. І Траволта, і Пфайфер, і Уокен все зробили прекрасно — як у співах, так і у танцях, особливо це стосується Траволти — рухатися з такою легкістю, виконуючи партію дуже крупногабаритної леді, може тільки він. Загалом же кіно вийшло веселе і легковажне — що, власне і потрібно для мюзиклу. Відмінність між стрічками Вотерса та Шенкмена хіба що в атмосфері. Видно, що автор першого «Лаку для волосся» ті часи — початок 1960-х — любить і знає. У Шенкмана такого відчуття часу нема, і це, мабуть, головний недолік фільму.
