Подивимося, чим скінчиться
На 69-му Венеційському кінофестивалі, що відбувається нині в Італії, вибухнув перший скандал. Проти австрійського режисера Ульріха Зайдля, чий фільм «Рай: Віра» (Paradies: Glaube) бере участь в основному конкурсі, подано позов (до прокуратури Венеції) про образу віруючих. Аналогічні обвинувачення висунуті проти продюсерів фільму, виконавця головної ролі Марії Хофштеттер та адміністрації кінофестивалю.
У позові, поданому адвокатом П’єтро Гверіні, який очолює одну з радикальних католицьких асоціацій Італії, йдеться: «Режисер Ульріх Зайдль, актриса Марія Хофштеттер, а також усі особи, причетні до випуску фільму і його демонстрації... шляхом демонстрації блюзнірських і відвертих сцен порушили статті 403 і 404 кримінальні кодексу Італійської Республіки (статті про образу релігійної конфесії «шляхом глумління над людьми чи зловживання предметами». — Д.Д.)».
Австрієць Ульріх Зайдль починав — і вельми успішно — як документаліст. Саме Венеція утвердила його перехід до художньої режисури, коли 2001 року повнометражний ігровий дебют Зайдля «Собача спека» здобув Гран-прі журі. Новий фільм «Рай: Віра» (Paradies: Glaube) — друга частина трилогії «Рай». Перша частина, «Рай: Любов» (Paradies: Liebe) мала непогану пресу в Каннах. «Віра» продовжує розповідати історію пересічної австрійської родини. Якщо в першій частині йшлося про літню пані на ім’я Тереза, яка поїхала на канікули до Африки, аби отримати свою дещицю тілесних утіх від ладних на все заради грошей красенів-аборигенів, то друга частина — про її сестру Анну-Марію, яка присвячує свою відпустку місіонерству в охопленому безвір’ям Відні. Несподівано до Анни-Марії після багатьох років відсутності повертається її чоловік, правовірний мусульманин, прикутий до інвалідного візка. Удома розгорається справжня релігійна війна, настільки ж страшна, наскільки й кумедна. Апогеєм цього абсурду і стає сцена самозадоволення героїні за допомогою настінного розп’яття, — саме це збурило фундаменталістів. В одному з інтерв’ю Зайдль наголосив, що ніколи не ухиляється від показу речей, в які ніхто не хоче вірити, і від порушення табу, але при цьому не прагне неодмінно приголомшити глядача просто аби приголомшити.
З останніми словами важко не погодитися. Найбільш шокуючі сцени в цього режисера завжди художньо виправдані. Зайдлеві, як мало кому з його колег, вдається поєднувати лірику, соціальність і міжкультурну напругу; проте головна тема — препарування світу буржуазії, наскільки неквапливе, настільки й болісне. Так було в тій таки «Собачій спеці», де Марія Хофштеттер вражаюче зіграла юродиву, яка блукає віденськими передмістями і приречена стати жертвою цілком пристойних, на перший погляд, громадян. У кожному фільмі Зайдль розкриває свідомість обивателя, виводить назовні його страхи й комплекси з документалістською переконливістю, інколи вдаючись до провокацій, але не опускаючись до дидактики. У відповідь на такий безсторонній погляд буржуазія демонструє свою скромну — тобто зовсім незначну — привабливість. Венеційський позов — підтвердження цього.
З другого боку, у західної буржуазії так заведено, що ні суду, ні прокуратурі ніхто не має права вказувати, кому і які вироки виносити. Навіть така могутня організація, як Ватикан. Мракобіси, що розгорнули цькування Pussy Riot і їхніх прихильників, люблять посилатися на суворість законів в інших країнах, забуваючи, щоправда, уточнити практику застосування цих законів. Ось і подивимося, чим усе скінчиться.
