Повернення в Царгород...

Незважаючи на те, що ідея Всеправославного собору (планується на 19 — 26 червня) плекалася православними ієрархами ще з минулого сторіччя, майже в останній момент кілька церков заявили, що вони не поїдуть на Крит. Серед них: Болгарська, Антіохійська, Сербська та Грузинська церкви. Причини тому і організаційні, і політичні. На вихідних з’явилася також інформація, що від своєї участі може відмовитися й найбільша Помісна православна церква — РПЦ, хоча під час організації Всеправославного собору Константинопольський патріархат пішов на серйозні поступки.

Тим часом в Україні відбулася подія, яка, навпаки, згуртувала представників основних православних церков України й дала позитивний сигнал Константинополю. Днями в Українському домі відбулася конференція «Константинопольський патріархат в історії України: минуле, сучасне, майбутнє», учасниками якої стали політики, історики, релігієзнавці, а також ієрархи Української православної церкви Київського патріархату, Московського патріархату і Автокефальної православної церкви.

На подію була запрошена і газета «День» — з особливою місією — представити один зі своїх останніх історичних бестселерів «Повернення в Царгород», який тематично перегукується зі змістом конференції, але вийшов задовго до її проведення.

«Наша всеукраїнська громадсько-політична газета «День» від моменту початку свого життя — а ми вже виходимо 20 років — абсолютно усвідомлює і дає собі раду в тому, що духовний елемент історії цивілізації є винятково важливий, — зазначив під час представлення книжки редактор відділу «Історія та Я» Ігор Сюндюков. — А історія рухається в тому напрямку, в якому рухається людська свідомість. Розуміючи це, на своїх шпальтах ми приділяємо увагу духовному життю України та світу в усьому його розмаїтті і складності. Важливим прикладом цієї уваги є наша книжкова серія, однією з останніх видань якої є «Повернення в Царгород», видана восени 2015 року. Більша частина книжки — духовно-політична історія Візантійської імперії в контексті України, оскільки ця держава існувала понад 1000 років і мала різноманітні відносини зі своїми сусідами, зокрема зі слов’янським світом та Київською Руссю».

Заступник голови Адміністрації Президента — Ростислав Павленко,— звертаючись до учасників конференції, передав вітання від Президента і зазначив: «Постання єдиної Помісної православної церкви є частиною та інституційним оформленням вибору партнерських відносин між державою та Церквою. Оскільки це — Церква, яка об’єднає православних країни і буде потужним партнером для держави у здійсненні спільних цілей щодо утвердження незалежності, вибору на користь демократії — європейського вибору».

Про майбутній Всеправославний собор і його роль у визначенні долі українського православ’я говорив директор Департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури Андрій Юраш. «Сьогодні ми маємо абсолютно унікальний момент, який створює небачені до цього можливості й перспективи, щоб знайти порозуміння, усвідомлену концепцію розвитку внутрішньоправославних взаємин, і роль у цьому Константинопольського патріархату є винятково важливою, — розпочав він. — Із одного боку, Всеправославний собор — це дуже відповідальна річ для всієї системи православних церков, а з другого боку, він дає нам перспективи і можливості скористатися тією ситуацією, яка невпинно виникає».

Юраш зазначив: якщо в 90-х рр. позиція Вселенського патріарха відносно православних юрисдикцій України була негативною, то сьогодні вона змінилася, хоча й не стала однозначною. «У церковних взаєминах багато чого змінилося і в Україні — реальне співвідношення всередині українського суспільства і реальні пріоритети. Я переконаний, що вселенська патріархія з винятковою увагою і повагою ставиться до вибору і пріоритетів української громади.

«19 лютого ми зустрічалися із Вселенським патріархом, майже три години обговорювали ситуацію — ледь не третина часу була присвячена детальному обговоренню тих статистичних даних, які показують, чого очікує українське суспільство, — розповідає релігієзнавець. Останнім часом, у зв’язку з активною підготовкою Собору, Константинопольський патріарх зменшив інтенсивність уваги до процесів в Україні — він вважає це пріоритетом, але реальним вже після закінчення Собору. Його позиція щодо об’єднавчого православного Собору, як і об’єднавчих процесів в українському православ’ї, є однозначною. Він хоче бачити поєднання всіх києвоцентричних сил в рамках єдиної спільної майбутньої помісної Церкви. Про це було заявлено на всіх рівнях. і це та передумова, яка створить для нього комфортніші можливості для більш активного залучення Української церкви. Всі українські церкви мають це зрозуміти, відкинути суб’єктивні, часто штучні бар’єри, та реалізувати те, що хоче бачити Вселенський патріарх, — консолідацію всіх представників українського православ’я», — зробив висновок він.

Його виступ логічно продовжив організатор конференції, професор Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України Олександр Саган, який зазначив, що «без посередницької участі Константинополя неможливе визнання української церкви, про яке тривають розмови уже впродовж кількох десятиліть».

«Однією з найважливіших потенційних можливостей вселенського патріарха я вважаю його сприяння в конституюванні єдиної помісної православної церкви в Україні, якій життєво необхідний відрив від Московського патріархату, — продовжив релігієзнавець. — Якщо Константинополь буде причетний до цього, його протистояння з Москвою перейде у зовсім інший ракурс, бо його церква кількісно збільшиться, а Москва втратить величезну амбітну підоснову. Постання визнаної помісної православної церкви в Україні зруйнує міф про «тисячолітню історію Росії».

Трохи менш оптимістично, проте не з меншим бажанням вести діалог про об’єднання виступив митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський УПЦ (МП) Олександр (Драбинко): «Чимало сподівань щодо цього Собору плекають і православні українці, вірячи, що він допоможе вирішити одне з найболючіших питань сучасного православ’я — полікувати церковне розділення в Україні. Все світове православ’я сприймає нашу проблему як дійсно болючу і таку, що вимагає розв’язання, — розпочав він. — Два різних і до певної міри альтернативних центри тяжіння сучасного православного світу — Константинополь та Москва мають різні інтереси, по-різному вони ставляться і до української церковної проблеми. Саме тому, щоб зробити можливим проведення Всеправославного собору, було вирішено, що на його розгляд виноситимуться лише документи, які попередньо здобули одностайну підтримку усіх православних церков. Українське питання на ньому не розглядатиметься — це значне дипломатичне досягнення сил, незацікавлених у становленні автокефальної української церкви. Не виноситиметься й інше важливе питання — процедура проголошення автокефалії». Проте митрополит Олександр додав, що факт винесення «українського питання» за рамки Собору ще не означає, що Константинополь та інші помісні церкви вважають, що подолання церковного розділення в Україні є виключно канонічною прерогативою РПЦ.

«Однією з моделей улікування розколу є відновлення канонічного статусу нашої церкви до 1686 року — відновлення присутності Константинопольського патріархату, який є патріархатом наднаціональним і надрегіональним», — відзначив Олександр (Драбинко). Він також зазначив, що хоч майбутня канонічна модель подолання наслідків розколу в православ’ї залежить від позиції Московського та Константинопольського патріархатів, значною мірою майбутнє українського православ’я залежить саме від позиції українського єпископату — згуртованості, єдності, дієвості, патріотизму, здатності стратегічно мислити, вміння прощати та визнавати власні історичні помилки, а також мужності у захисті канонічних прав давньої української церкви.

Після виступу митрополита УПЦ МП Олександра (Драбинка) слово взяв представник УПЦ КП архієпископ Чернігівський Євстратій (Зоря).

Він, як і Олександр Саган, навів історичний приклад, який міг би стати одним із варіантів виходу з розколу в українському православ’ї. «Патріарх Діонісій видав рішення про приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, за що невдовзі його було звільнено з патріаршого престолу ухвалою синоду Константинопольського патріархату, — каже Євстратій (Зоря). — Його, серед іншого, звинувачували в тому, що він не за приписами канонічних правил віддав Київську митрополію. Саме на підставі цих рішень 1924 року Константинопольський патріархат видав томос про визнання автокефалії Польської православної церкви. Для нас цей прецедент є найближчим та особливо важливим, коли ми говоримо про найближчу перспективу, чого ми мусимо досягати. Фізично Українська церква перебувала і частково перебуває під юрисдикцією Московського патріархату, але канонічність цього перебування від початку залишається сумнівною, а ми як УПЦ КП її заперечуємо».

«Константинопольський патріархат можна назвати православним патріархатом Заходу, його визнано як виразника всієї елліністичної церковної традиції, — зазначив архієпископ. — Авторитет Константинопольського патріархату як церкви-матері як лідируючої церкви є тим фундаментом, до якого ми можемо і маємо звертатись за допомогою в розв’язанні тієї кризи, яка є в українському православ’ї. Визнання з боку Константинопольського патріархату зруйнує останній міф про винятковість канонічності лише однієї конфесії в Україні, яка підпорядкована Московському патріархату, призведе до інтеграційних процесів всередині української церкви і постання єдиної помісної православної церкви в Україні».

«У зв’язку зі скандальним перебігом подій довкола підготовки православного собору на Криті лише постання визнаної помісної автокефальної церкви в Україні здатне розв’язати ту проблему, яка десятиліттями існує між Москвою та Константинополем через боротьбу за право першості, яку Константинополь посідає по праву і яку Москва по праву «сили та величі» намагається оспорювати. Без України Московський патріархат стане в половину меншим і з церкви-імперії стане просто великою церквою, тим самим його амбіції втрачають всяке підґрунтя. Це є шлях до заспокоєння всього православ’я та розв’язання багатьох проблем, які виникли через цю боротьбу».

Таким чином, насамперед потрібні зусилля. По-перше, українському православ’ю — для того щоб об’єднатися і посилити позиції української церкви, а по-друге — Константинопольському патріархату, щоб відновити історичну справедливість і продемонструвати реальну силу у відносинах з Російською православною церквою.