Банк мій — ворог мій
Політичне протистояння прем’єра і Президента готує економіку України до капітуляції перед експансією російського капіталу
Зняття голови Нацбанку Володимира Стельмаха у неконституційний спосіб, за допомогою голосування в Раді, а не після представлення Президента — це черговий камінь у спорудження в Україні фінансово-політичної піраміди, яка неминуче впаде. І вже стає зрозумілим, хто бродитиме серед уламків, підбираючи за безцінь уцілілі українські підприємства з великим експортним потенціалом. Так зовсім нещодавно рухнули багато, здавалося б, надійних будівельних угод, ціни на нерухомість та інші віртуально вибудовані на споживчому ринку гроші під час світової фінансової кризи. Ось так само й у БЮТ, незважаючи на його політично грамотні заяви, через якийсь час не виявиться чіткої й ефективної проукраїнської економічної політики. Може тому, що її ніколи й не було?
Прем’єр Юлія Тимошенко може скільки завгодно звинувачувати Ющенка у проблемах економіки. І, можливо, навіть матиме рацію щодо цього. Та якщо вона відразу ж і заявляє, що «контролювати фінансовий план «Нафтогазу» — це не конституційний клопіт Президента», як заявила вона нещодавно, то це означає, що Тимошенко, принаймні, має дві економічні політики. Перша — в усьому поганому в економіці винна не вона, а Ющенко. Друга — за Конституцією економікою займалася і займатиметься прем’єр.
Напевно, тут лишається ще один логічний поворот — той, що Тимошенко хотіла б займатися економікою, але їй не дають. Але по завершенню газових переговорів у Москві, під час яких вона підписала договори з Росією з зовсім іншими параметрами, ніж у директивах Президента, в це вже мало хто повірить.
Виходячи із заяв Тимошенко, ми знаходимо в соборній, поки що, Україні дві економіки. Одну — хорошу. І нею займається прем’єр Тимошенко. Іншу — погану. Ту, якою займається Президент Ющенко. Але в одній країні цього не може бути. Точніше, цю віртуальну ситуацію можна вибудувати за допомогою політтехнологів, але вона не зможе проіснувати у свідомості виборців дуже довго. Ранній старт президентської виборчої кампанії дає їм ще цілий рік, аби розібратися в тому, що ж відбувається насправді. Рік — це все-таки великий термін, за який багато що може прояснитися.
БЮТ за допомогою комуністів і блоку Литвина з хиткою більшістю в два голоси (227 голосів) звинуватив Президента в економічній кризі. Але тут же сам собі й поставив німе запитання: а чому під час кризи треба знімати тільки Стельмаха? Чи не краще спершу зняти главу уряду — Тимошенко? І якщо ситуація в економіці така погана, то, можливо, в Раді треба розглянути нові кандидатури глави Кабінету Міністрів, а потім уже подумати про того, хто зможе добре працювати з новим прем’єром на посту голови правління НБУ?
Це питання спочатку здається наївним і далеким від народу, якому все одно, хто винен: Ющенко, Тимошенко чи Стельмах. Людям важливо, щоб у них була робота, і національна валюта не знецінювалася на очах. Але, на жаль для багатьох політтехнологів, виборці починають розуміти різницю між словами та ділами політиків. Бо відчувають її на своїй кишені. Так, як відчули це працівники банку «Надра».
Заяви Тимошенко про те, що з допомогою НБУ через цей банк підприємець Дмитро Фірташ, із якого зараз БЮТ ліпить образ чергового ворога народу, відмиває гроші, приводить до ще більшого відтоку коштів із цього банку. «Надра» — це системний банк, який входить до першої десятки українських банків. Він має десятки тисяч вкладників — громадян України і підприємств. Зрозуміло, що кожна заява Тимошенко про те, що Нацбанк дуже багато коштів виділяє для порятунку цього банку, б’є не лише по банку, але й по них. Якщо Нацбанк припинить рефінансування «Надр», як домагається цього Тимошенко, їхні гроші, як це часто буває при банкрутстві, просто розкрадуть. А працівники банку виявляться викинутими на вулицю. Тож зараз не час розбиратися з менеджментом банку, що взяв дуже багато кредитів за кордоном.
Дивно, що прем’єр Тимошенко, яка так бореться зі зловживаннями, й атаку на імперію якої в ЄЕСУ почали саме з банку — «Слов’янський», цього не розуміє. Чи навпаки — розуміє дуже добре? І зараз просто зводить рахунки з тим, хто випередив її у Кучми більш вдалим газовим посередником? Чи може дозволити собі зведення особистих рахунків у економіці український прем’єр, тим паче під час кризи, коли на карту поставлено долю та незалежність усієї країни?
Саме з «Надр» виразно видно подвійні стандарти нинішньої виконавчої влади в Україні. Одного дня прем’єр Тимошенко закликає роботодавців у гірничо-металургійному комплексі не скорочувати найманим працівникам зарплати й не звільняти їх. Іншого — вимагає заборонити рефінансування банку «Надра». І тим самим ще більше знецінює внески людей, які зберігаються у цьому банку.
Український уряд погодився з заходом іноземного інвестора — російського «Внешэкономбанка» в інший український банк — Промінвест. Із цим Тимошенко не сперечалася. Хоча тут також є над чим задуматися. Після порятунку Промінвесту росіянами всі бізнес-плани майбутніх проривів українських підприємців на зарубіжні ринки будуть у російського «Внешэкономбанка» як на долоні. І він зможе порівняти їх із планами російських підприємців, якими він так само опікується. Така ціна, яку Україна готова платити за порятунок свого системного банку, а по суті — всієї фінансової системи.
Ситуація з «Надрами» така сама. Хоча це банк дрібніший за Промінвест, що стоїть в українській фінансовій системі величезним особняком, але він також системний. І його крах так само неминуче потягне за собою банкрутство багатьох людей, підприємств і банків, які співпрацюють із ним. Але в цьому випадку Тимошенко діє з точністю до навпаки. І робить усе, щоб Дмитро Фірташ, який оголосив про готовність врятувати «Надра», або не зміг зайти в цей банк з інвестиціями, як зайшли у Промінвест росіяни, або йому дісталися лише задимлені головешки цього фінансового закладу.
Вочевидь, Промінвест перебуває в тій частині економіки, яку уряд вважає своєю і збирається її рятувати. А «Надра» — в тій частині України, якій Тимошенко будь що хоче погубити. Парадокс у тому, що відділення першого і другого банків розкидані по всій території України. І принцип розділення економіки на «своїх» і «чужих», який демонструє український Кабінет Міністрів, — це політичний, а не економічний принцип. Причому це методи, напевно, вже все ж таки відсталого від свого часу політика, що почав тьм’яніти на вершині свого підйому, навіть якщо він і вдягає своїх соратників у все біле. До речі, білий колір — це колір капітуляції. До капітуляції перед ким готує Україну Тимошенко? І з ким вона, власне, воює?
