Постріли в спину через півстоліття

Дуріть дітей
і брата сліпого,
Дуріть себе,
чужих людей,
та не дуріть Бога!

Тезу про «постріли в спину» Радянській армії комуністи завжди активно використовували проти будь-яких політичних опонентів. Звинувачення у «пострілах у спину» в різний час висувалися щодо так званих злочинних народів СРСР, польської Армії Крайової, «лісових братів» Прибалтики і взагалі всіх, хто був непідконтрольним Сталіну. Західним союзникам такого сказати було не можна, але їм закидали звинувачення, ніби вони вели зговір з німцями за спиною СРСР (згадаємо популярний кінофільм «Сімнадцять миттєвостей весни» з намаганнями Штирліца з’ясувати обставини американсько-німецьких переговорів про сепаратний мир) та слабо допомагали у війні з німцями, вичікуючи, поки Радянський Союз остаточно послабне... При цьому скромно мовчали, що сам СРСР уклав пакт Молотова-Ріббентропа й постачав Німеччині матеріальні ресурси у розпал гітлерівського наступу на Заході, що допомога Заходу за ленд-лізом, хоча й не зіграла вирішальної ролі у перемозі, проте надійшла до СРСР у найкритичніші дні війни, коли в ній була особливо гостра потреба. Щодо «пострілів у спину» Радянській армії, то цим відзначилися не міфічні «бандити УПА», а самі комуністи. Згадаємо сумнозвісний наказ № 227 від 28 липня 1942 року, за яким формувалися штрафні батальйони та загороджувальні загони. Назвемо лише таку цифру: через штрафні підрозділи пройшли 427 тис. 910 чоловік. Більшість з них загинули або залишилися інвалідами. (Статистичний довідник «Россия и СССР в войнах ХХ века» під редакцією генерал-полковника Г.Кривошеєва, Москва, видавництво «Олма-Пресс», 2001 рік.)

1. ПЛАТА ЗА ПОМИЛКИ — СМЕРТЬ

Однак загороджувальні підрозділи стояли не тільки поза спинами штрафників. Їхнім прямим завданням було не допустити відступу частин з поля бою, загрожуючи терором. Той факт, що відступ часто відбувався не через паніку, а через звичайну неможливість стримати ворога наявними силами, до уваги не брався. Війська мали своєю смертю розрахуватися за помилки вищого керівництва. Цікаво, що жоден твір чи дослідження про війну не залишили без уваги цей факт — кулемети в тилу та їхні постріли в спину Радянської армії. І неможливо зустріти жодної доброї згадки про ці частини, а випадків, коли вони приєднувалися до військ і брали участь у бою — одиниці. За це командир загороджувального загону міг поплатитися, бо його основне завдання полягало не у стрільбі по німцях, а саме в «пострілах у спину» Радянської армії. Ось і не ризикують «ветерани» згадувати, що вони були в таких загонах.

Перші «підрозділи завіси» було сформовано в липні 1941 року. Зокрема, начальник політуправління Південно-Західного фронту Пуркаєв доповідав начальнику Головного політуправління Червоної армії Мехлісу, як вони стримують розбиті війська, що відступають до Києва, проводять розстріли та примушують інших повернутися на фронт чи припинити відступ. Це був час, коли німці завдали поразки військам Південно-Західного фронту у прикордонній битві та вийшли на далекі підступи до Києва. До таких саме дій — формування загороджувальних загонів — вдався Г. Жуков на Північно-Західному фронті (наказ від 17 вересня 1941 року). А з літа 42-го їх створили всюди. Саме вони й залишалися цілими, коли повний склад армії гинув у бою. Наприклад, коли 23 серпня 1942 року німці прорвалися до Сталінграда, внаслідок повної відсутності резервів не було чим прикрити фронт на Північному Кавказі. Спроби кинути назустріч німцям рештки розбитих військ дали цікавий результат. В складі 37-ї армії було чотири стрілецькі дивізії лише по 500—800 багнетів. А від 56-ї, 9-ї та 24-ї армій залишилися тільки штаби та спецчастини— тобто ті самі загороджувальні загони. Це дані з книги колишнього командувача Новоросійським оборонним районом, потім багаторічного міністра оборони СРСР і маршала Радянського Союзу Андрія Гречка «Роки війни».

Потужного удару було завдано у спину Червоної армії самими комуністами напередодні війни. Власне, репресії проти військових розпочалися ще до 1937 рок— з виступу наркома оборони К. Ворошилова на лютнево-березневому пленумі ЦК ВКП(б) 1937 року дізнаємося, що в 1934—1936 рр. звільнили з армії за політичними мотивами 22 тисячі командирів. Вибіркова перевірка їхньої подальшої долі показала, що більшість з них не пережила репресій 1937—1938 рр. Вони були розстріляні за рішеннями «позасудових органів НКВС» вже як «вороги народу», що належали до цивільного суспільства, тому в статистику репресій в армії не потрапили. А власне в 1937—1939 рр. в Збройних силах було репресовано ще 36 761 (разом з моряками близько 40 тисяч) командирів та політпрацівників. (Военно-исторический журнал.— Российская Федерация.— 1993. — №1. — С. 56; Сувениров О. Ф. Всеармейская трагедия //Военно-исторический журнал. — СССР. — 1989, №3. — С. 39—47). З них 19 868 було заарештовано. Відомий приклад маршала Радянського Союзу К.Рокоссовського, котрий тоді був командиром дивізії і під тортурами визнав себе винним у зв’язках з польською та німецькою розвідками. Командирів на Далекому Сході звинувачували у зв’язках з японською розвідкою, на Кавказі — з турецькою і т. ін. Існувало справжнє змагання на кількість знайдених «ворогів народу» між військовими округами.

Точної кількості розстріляних досі не встановлено. Але щоб зрозуміти масштаб удару по базовій основі армії — офіцерському корпусу, згадаємо, що було репресовано трьох із п’яти маршалів, всі 11 заступників наркома оборони, 98 зі 108-ми членів Вищої військової ради, 13 із 15-ти командармів, вісім із дев’яти адміралів флоту, 50 з 57-ми комкорів, 154 зі 186-ти командирів дивізій, всі 16 армійських комісарів, 25 із 28-ми корпусних комісарів, 58 із 64-х дивізійних комісарів. Загалом за кілька передвоєнних років (переважно в 1937—1938 рр.) було за сфабрикованими політичними звинуваченнями заарештовано понад 500 командирів у званні від комбрига до маршала Радянського Союзу, з них 29 померли під час слідства (не пережили тортур в НКВС), а 412 розстріляли. Також репресували керівників оборонних галузей промисловості, більшість директорів і головних інженерів крупних військових заводів. Щоб усвідомити, наскільки безпрецедентним було це знищення, порівняємо із втратами в генералітеті під час Великої Вітчизняної війни: 180 загиблих (112 командирів дивізій, 46 командирів корпусів, 15 командуючих арміями, четверо начальники штабів фронтів і троє командуючих фронтами). Тобто на війні за чотири роки загинуло вдвічі менше, ніж від терору 1937—1938 рр.

Від самого початку війни масовий характер отримало таке явище, як самогубство командирів Радянської армії. Вони не хотіли залишатися винними в поразках, справжнім винуватцем котрих було вище керівництво. Перелік самогубців, які виявилися звичайними заручниками обставин, дуже довгий. Їхній загальний настрій виклав у своїй передсмертній записці командир 58-ї танкової дивізії генерал Котляров, що застрелився 20 листопада 1941 року під час битви за Москву: «Общая дезорганизация и потеря управления. Виновны высшие штабы. Не хочу нести ответственность за общий бардак. Отходите за противотанковые препятствия, спасайте Москву. Впереди без перспектив». (Цит. за: А. Исаев. Котлы 41-го. История ВОВ, которую мы не знали.— М.: Яуза, Эксмо, 2005. — С. 326). Це було прямим наслідком терору, розв’язаного проти власної армії комуністами, коли командирів усіх рівнів розстрілювали перед строєм, незважаючи на об’єктивну реальність. Особливо в цьому відзначився той же Мехліс. Наприклад, в перші дні вересня 1941 року загинула в оточенні частина військ 34-ї армії, контрудар котрої фактично врятував Ленінград від швидкого прориву німців. Командарма генерал-майора К. Качанова розстріляли перед строєм штабу армії 29 вересня, «повісивши» на нього провину за поразку. Аргументи Качанова на свій захист до уваги не взяли. І зрозуміло, чому. Адже його заступника генерал-майора артилерії В. Гончарова розстріляли 11 вересня взагалі без суду. Наказ військам Північно-Західного фронту №057 від 12вересня 1941 р. вже заднім числом обгрунтував вину генерала, напередодні розстріляного перед строєм його підлеглих.

«Законодавцем мод» у розстрілах генералів став сам вождь народів, коли переклав з себе на генералітет відповідальність за поразки. Трибунал і розстріли керівництва Західного фронту в липні 1941 р., коли генералів Павлова, Климовських, Григорьєва, Коробкова розстріляли через кілька годин після «суду», став наочним прикладом для решти: після поразки краще загинути в бою, щоб не залишатися в усьому винним. Про атмосферу тих днів красномовно свідчить донесення Сталіну від командувача 43-ю армією генерал-майора К. Голубєва (спеціально цитуємо мовою оригіналу, щоб читач краще відчув цю атмосферу): «Армия перестала бежать и около 20суток бьет морду противнику... Пришлось в гуще боя человек 30 расстрелять, кого надо — обласкать... Просьба: перестать применять ко мне как к командующему политику кнута, как это имело место в первые пять дней. На второй день по приезде меня обещали расстрелять, на третий день отдать под суд, на четвертый день грозили расстрелять перед строем армии». (Цит. за: Волкогонов Д. Семь вождей. — М., 1998. — Кн. 1. — С. 216—217).

Якщо вже такою була доля генералів, то життя солдат взагалі нічого не варте. Сталін не просто сам продиктував і відредагував сумнозвісні накази №270 та №227. Він щоденно вимагав від кожного командуючого звітів про їхнє виконання. І якщо розстрілів було мало, то це розцінювалось як недостатня увага до проблеми підтримання дисципліни у військах. Політуправління фронтів і армій щоденно писали звіти для Москви про «працю» загороджувальних загонів.

Сталінський наказ по суті повторював ідею Троцького, який 1918 р. сказав, що неможливо побудувати армію без репресій. Мовляв, треба поставити наших солдат в такі умови, коли вони будуть змушені обирати між можливою смертю в бою (зате з пошаною) і невідворотною смертю в тилу (зате з ганьбою).

Розстріли на місці без суду і слідства розпочалися в Москві вже у жовтні—листопаді 1941 р., коли військова комендатура здійснювала справжнє полювання на вулицях столиці за особами чоловічої статі військовозобов’язаного віку. Далі репресії набирали обертів. Тільки на Сталінградському фронті 1—10 серпня 1942 р. загороджувальними загонами розстріляно 140 осіб. (Волкогонов Д. Семь вождей. — С. 219). Це в період наступу німців. Але не краще було і в період наступу радянських військ. У доповідній записці особливого відділу НКВС Донського фронту до начальника УОВ НКВС СРСР Абакумова «О работе особорганов по борьбе с трусами и паникерами в частях Донского фронта за период с 1 октября 1942 года по 1 февраля 1943 года» відзначалося, що за цей час відступ з поля бою чи втеча солдат були поодинокими випадками. Тим не менше, особливі відділи заарештували 203 особи, з яких 49розстріляли перед строєм частин, ще 139 відправили до штрафних рот. Але крім цього без суду і слідства— «по постановлениям особорганов» — розстріляли ще 210 чоловік, які не увійшли до загальної статистики. (Цей документ зберігається в Центральному архіві ФСБ Росії (ф. 14, оn. 4, д. 912, арк. 325—328) й опублікований в інтернеті до ювілею Сталінградської битви).

Загалом в 1941—1942 роках військовими трибуналами фронтів і армій було засуджено до страти 157 593 особи. Це 16 стрілецьких дивізій, знищених не німцями, а розстріляних власноруч. (Волкогонов Д. — С. 219). І провина більшості з цих людей була в тому, що вони опинилися в ситуації безпорадного відступу через утрату управління штабами або помилки вищого керівництва. Своїм життям вони відповідали за чужі помилки та виправляли їх. А скільки було розстріляно без суду— такої статистики взагалі немає.

Тоді й сформувався культ «особиста», що міг підвести під розстріл або врятувати від смерті будь-кого. Зокрема, після війни маршал Радянського Союзу К.Рокоссовський розшукав та сприяв нагородженню орденом «особиста» з 16-ї армії, котрий восени 1941 р. врятував життя майбутньому полководцю. Орден Бойового Червоного Прапору в знак подяки за проявлену людяність та врятоване життя — звичайні солдати такого викупу за себе дати не могли. Ось так і воювали: між можливою смертю попереду від німецької кулі або невідворотною смертю від кулі своїх у тилу. Залишалося обирати, чия куля солодша.

Це було продовженням практики, заведеної більшовиками ще під час громадянської війни, коли вперше були створені «червоні» загороджувальні загони, родини командирів брали в заручники, а військові частини, звинувачені в боягузтві, зазнавали страти кожного 10-го чи навіть кожного 3-го. Терористичні методи керівництва армією були в мозку кісток у Комуністичної партії. То хто ж тоді насправді стріляв у спину Радянській армії, поки вона стікала кров’ю на фронті? Невже УПА, що складалася з українських селян, а не НКВС, що складався з добірних вірних ленінців?

2. АЛЬЯНС ДВОХ ТИРАНІВ

Вигадуючи безліч звинувачень, комуністи дуже не люблять згадок про їхнє співробітництво з Гітлером. Злочинні змови з нацистами у вигляді пакту Молотова—Ріббентропа й договору «про дружбу та кордони», котрі виводять СРСР у становище одного з розпалювачів Другої світової війни, тривалий час спростовувалися Москвою, доки не розсекретили архіви. До речі, при підготовці текстів пакту й додатків до нього німці охоче погодилися на більшість радянських пропозицій. Навіть допускалася можливість приєднання СРСР до антикомінтернівського пакту Німеччини, Італії та Японії (Волкогонов Д. Семь вождей. — С. 266), а у відповідь на привітання Ріббентропа з 60-річчям Сталін заявив у «Правді»: «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою та міцною».

гідно з цим пактом, до СРСР відходили території Польщі на схід від лінії Нарев—Вісла—Сян. Гітлер забезпечував собі можливість вторгнення до Польщі. «Через кілька тижнів, — сказав фюрер, — я простягну Сталіну руку на спільному німецько-радянському кордоні й разом з ним розпочну переділ світу».

О другій годині ночі 17 вересня 1939 р. Сталін у присутності Молотова й Ворошилова прийняв німецького посла Шуленбурга і повідомив його про те, що Червона армія приступає до бойових дій проти Польщі. О третій годині ночі до наркомату закордонних справ СРСР у Москві був викликаний посол Польщі В. Гжибовський. Оскільки Молотов був разом із Сталіним і Шуленбургом, то поляка прийняв заступник Молотова В. Потьомкін. Він зачитав ноту уряду СРСР, де говорилося, зокрема, таке:

«Польское государство и его правительство фактически перестали существовать. Тем самым прекратили свое действие договоры, заключенные между СССР и Польшей. Предоставленная самой себе и оставленная без руководства, Польша превратилась в удобное поле для всяких случайностей и неожиданностей, могущих создать угрозу для СССР. Поэтому, будучи доселе нейтральным, советское правительство не может более нейтрально относиться к этим фактам...» (Ярославский Е. Кому мы идем на помощь//Правда. — 1939. — 19 сентября).

Далі радянський уряд повідомляв поляків про свої наступні конкретні дії: «Ввиду такой обстановки советское правительство отдало распоряжение Главному командованию Красной армии дать приказ войскам перейти границу и взять под свою защиту жизнь и имущество населения Западной Украины и Западной Белоруссии».

Історія зберегла документальне свідчення про реакцію Гжибовського. Польський посол відмовився «прийняти ноту, бо це було б несумісно з гідністю польського уряду». Тому ноту просто направили до польського посольства, поки посол перебував у наркоматі іноземних справ.

Вже через годину — о четвертій ранку 17 вересня 1939р.— штурмові групи червоноармійців розпочали захоплення польських прикордонних пунктів на мостах. О 4.30 ранку «заговорила» артилерія, а о п’ятій ранку війська Українського і Білоруського фронтів Червоної армії розгорнули свої наступальні операції, завдаючи удар у тил Польщі, що вже два тижні боронилася від німців. Радянські генерали згадували той спільний радянсько-німецький парад переможців над Польщею, що відбувся у вересні 1939р. у Бресті. Комуністи і зараз намагаються його не згадувати. Три дні польський гарнізон захищався у Брестській фортеці, доки в місті не з’явилися німці з заходу, а росіяни зі сходу. Через два роки вже радянський гарнізон стікатиме кров’ю в цій фортеці. А учасники того параду з радянського боку загинуть в німецькому оточенні в Білорусі.

Так СРСР вступив до Другої світової війни. Нам все це дуже знайомо за подіями 22 червня 1941 р., коли німці напали на СРСР. Все ті ж дійові особи: Шуленбург, Сталін, Молотов, Ворошилов, Тимошенко... Все та ж четверта година ранку і штурмові групи на прикордонних мостах (тільки тепер вже німецькі). Але сучасні комуністи забувають про такі ж події ранку 17 вересня 1939 р. Вступ СРСР до війни прискорив капітуляцію поляків. А далі СРСР здійснив агресію проти Фінляндії, за що був виключений з Ліги націй і остаточно поставлений в один ряд з гітлерівською Німеччиною як підпалювач Другої світової війни.

3. ЯК СХОДИЛИ «ЗУБИ ДРАКОНА»

Радянсько-німецьке співробітництво відігравало винятково важливу роль у становленні німецької військової машини та її перших перемогах. Політичне рішення про військово-технічне співробітництво між Німеччиною і Радянською Росією було прийнято ще 1922 р., коли 16квітня в Рапалло було укладено відповідний договір. Ним встановлювалися дипломатичні відносини між двома країнами, знімалися претензії за результатами Першої світової війни. На території СРСР німцями було створено низку військових об’єктів навчально-дослідного типу: авіаційний центр у Ліпецьку, хімічну школу у Саратові, танкову школу «Кама» і танкодром у Казані. Німці посідали в них штатні посади начальників, викладачів, завідувачів, майстрів, інженерів, інструкторів. Це визначалося вже в договорах з радянською стороною.

Техніку, навчальні засоби і посібники завозили з Німеччини таємно. Оплату електроенергії, палива, комунальних послуг в СРСР також забезпечувала Німеччина. З боку СРСР надавалася територія та споруди під полігони й навчальні об’єкти, забезпечувалася таємність процесу.

Німецькі школи на території СРСР займалися підготовкою командирів майбутніх Люфтваффе, Панцерваффе та спеціалістів з ведення хімічної війни. Ці школи, хоча й були розміщені в СРСР, але підпорядковувалися управлінням штабу рейхсверу. Звідти до СРСР приїжджали німецькі інспектори. Вони ж відвідували радянські війська, спостерігали за маневрами. Серед них були й ті, імена котрих потім нервуватимуть радянських керівників. Гейнц Гудеріан інспектував школу в Казані, наглядаючи за підготовкою командирів своїх майбутніх танкових військ (на той час у Німеччині вони ховалися під назвою «автомобільних»). Мине тільки десять років, і Гудеріан командуватиме танковою групою, що оточуватиме радянські війська під Мінськом, Смоленськом, Вязьмою, штурмуватиме Тулу. Сам Гудеріан зробить зупинку в своєму прориві на Москву в маєтку Льва Толстого в Ясній Поляні, розташувавши свій штаб прямо в будинку великого російського письменника.

Відвідали СРСР в межах військового співробітництва й інші німецькі офіцери, що потім додадуть клопоту і головного болю Москві: Модель, Горн, Крузе, Файге, Браухич, Кейтель, Манштейн, Кречмер та інші. З кожним цим ім’ям в СРСР будуть пов’язувати трагедії, поразки і великі втрати. Модель виявився талановитим тактиком, неодноразово завдаючи поразок радянським, британським і американським військам. Фельдмаршала Кейтеля стратять за вироком Нюрнберзького трибуналу як воєнного злочинця. Манштейн стане улюбленим стратегом Гітлера. Він розтрощив Кримський фронт 1942 року, загнавши масу військ до Аджимушкайських каменоломень. Він захопив штурмом Севастополь, скинувши 100-тисячну армію до Чорного моря (партійна номенклатура і генерали ледве втекли з міста на літаках і підводних човнах, покинувши війська напризволяще). Він командуватиме німецьким наступом в 1943 році на Курськ (до речі, там же відзначиться і Модель). Цей перелік можна продовжувати, пригадавши імена німецьких пілотів, які «ставали на крило» і розробляли тактику повітряної війни в Ліпецьку.

Окремо згадаємо «роботу» в СРСР німецького хімічного центру. Договір про проведення спільних аерохімічних дослідів уклали 21 серпня 1926 р. СРСР створював умови для проведення таємних дослідів, а німці забезпечували технічний і науковий бік справи. Вони ж керували дослідами. Поспішали так сильно, що практичну роботу розпочали вже наприкінці вересня 1926 року, коли під Москвою на полігоні «Підосінки» провели понад 40 польотів. З літаків виливали рідину, що відтворювала дію іприту — хімічної зброї, відомої всьому світу з Першої світової війни. В 1927 р. закінчилося будівництво хімічного полігону «Томка» біля ст.Причернавська недалеко від міста Вольськ Саратовської області, після чого підготовку ведення хімічної війни в Європі перенесли туди. Відпрацьовувалися способи хімічної атаки, випробовувалися нові носії хімічної зброї та хімічні речовини, їхня дія на тварин, методи захисту від хімії. Оце вже СРСР допоміг німцям навчитися на свою голову...

Після приходу Гітлера до влади Німеччина взяла курс на скасування Версальської мирної системи. Потреби в таємних об’єктах не стало, і німці згорнули свою присутність в СРСР. Все обладнання і всю техніку навчальних центрів у Ліпецьку, Казані й Вольську подарували радянським товаришам. Завдяки цій базі в Ліпецьку була відкрита Вища льотно-тактична школа, яка існує і сьогодні як Ліпецький центр бойового застосування військово-повітряних сил Росії. В Казані німецька школа «Кама» перетворилася на Казанське танкове училище. «Томка» стала хімічним полігоном Червоної армії (існує й донині).

Але альянс Німеччина—СРСР не перестав існувати. Протягом всіх 20—30-х рр. тривало військово-технічне співробітництво. СРСР закуповував у німців зразки обладнання, зброї та техніки, замовляв складні технічні комплекси (як, наприклад, в 1933 р., коли німецька компанія «Дешимаг» розробила для СРСР проект підводного човна, що з 1936 р. будувався в СРСР під серією «С»). Радянські замовлення допомагали розвиватися німецькій танковій, авіаційній, електротехнічній, хімічній, суднобудівній промисловості військового призначення в найважчі для Німеччини часи, коли вона офіційно не мала права займатися подібними речами. Завдяки СРСР німці не втратили час, залишаючись на рівні кращих світових розробок, а з 1933р. в короткі терміни створили новий вермахт, нові Крігсмаріне, нові Люфтваффе начебто з нічого. Насправді ж в Німеччині була необхідна для цього база. І таємно існувала вона саме завдяки СРСР.

22 червня 1941 р. перед ранком через прикордонний міст у Бресті з радянського боку на німецький відбув ешелон зерна, а через кілька хвилин з німецького берегу вдарили артилерійські батареї та пішли танки Гудеріана. Загалом радянські поставки до Німеччини у квітні—червні 1941р. — напередодні війни — склали 130,8 млн. марок. Одночасно великі поставки робив і Гітлер. В той час німецька промисловість працювала тільки на потреби вермахту в майбутній війні з СРСР, а також на виконання економічних угод з СРСР, але ж фюрер знав, що СРСР не встигне скористатися німецькими поставками, частину з яких танки Гудеріана наздогнали дорогою. Тобто робили наче для себе. А от про що думали в Москві? От що пише Й.Геббельс у своєму щоденнику (запис від 27 липня 1940 р.): «Росіяни поставляють нам навіть більше, ніж ми хочемо мати. Сталін не шкодує праці, щоб сподобатися нам». (Цит. за: Новая и новейшая история. — Российская Федерация. — 1994, №6. — С. 198)

Чому ж це Сталін так хотів сподобатися німцям? Чому прагнув максимально подовжити альянс із Гітлером? Чого варті одні лише вислови тодішніх радянських керманичів. Ось з промови Молотова на V сесії Верховної Ради СРСР: «Не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму, котра прикривається фальшивим прапором боротьби за «демократію». (Правда. — 1939. — 1 ноября.) А ось Сталін: «Я знаю, как немецкий народ любит своего фюрера. Я хотел бы поэтому выпить за его здоровье». Це з його слів під час банкету з Ріббентропом 23 серпня 1939 р. на честь підписання радянсько-німецького пакту про ненапад. Другий тост Сталін тоді підняв за Гіммлера.

Нехай спробують комуністи знайти подібні дії лідера ненависної їм ОУН С. Бандери, що просидів війну в німецькому концтаборі і більше ніколи не побачив України. Тому, коли сучасні комуністи говорять про «альянс ОУН—СС», нехай розпочнуть з відповідальності своєї партії за зв’язки з нацистами, за становлення і розвиток вермахту і початок Другої світової війни. Адже вони самі доклали зусиль для створення на власній території німецького військового катка, удар котрого СРСР відчув на собі влітку 1941 р.

Комуністичні вожді завжди вміли приховати свої злочини та віртуозно покладати свою провину на інших. Під виглядом повстанців на Західній Україні діяло 356 спеціально створених провокаційних груп НКВС. Після розсекречення документів з архівів СБУ стало відомо про їхнє формування, склад і терор, який вони здійснювали проти мирного населення для дискредитації УПА. До речі, аналогічні провокаційні групи, що діяли під виглядом УПА, створювали і органи комуністичної влади Польщі. Документи про це були розсекречені наприкінці 80-х — на початку 90-х. Тоді ж були розсекречені документи про масові розстріли польських офіцерів. Десятки років комуністичні вожді приписували ці розстріли німецьким фашистам, так само як і вину за розстріли в Биківні.

За що боролася УПА — знають всі, хто хоче про це знати. За незалежну Україну. «Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї», — такі слова були гаслом бійців УПА. Тим часом солдат радянських військ вели у бій з гаслом «За Советскую Родину! За Сталина!». СРСР сьогодні не існує. Історія винесла свій вирок Сталіну та його злочинам. То хто ж виявився правим — комуністи чи українські патріоти?