Поєдинок

31 травня 1885 року Париж прощався з Віктором Гюго. Два мільйони людей йшло за труною творця «Знедолених» і «Собору Паризької Богоматері». Західна Європа не бачила ще подібних похоронів. Дізнавшись про смерть великого письменника, депутати обох палат французького парламенту перервали засідання на тиждень, відклавши всі важливі питання, на знак всенародної скорботи. Вперше в історії нація віддавала вище, небувале вшанування, яке раніше призначалося лише монархам, правителям і воєначальникам — віддавала поету, який ніколи не мав відношення до державної влади.

Але він, Гюго, «мав відношення» до свободи. І мільйони людей вшановували його в ті дні не стільки як неперевершеного майстра слова, скільки як людину, яка врятувала у важкі часи державного перевороту 1851 року честь Батьківщини, її свободу, її демократичні ідеали. Хоча Гюго все життя підкреслював: «Я не політик, я просто (!!! — І.С. ) вільна людина і хочу залежати не від лінії тієї чи іншої партії, а тільки від власної совісті» — в ці, безумовно, правдиві й щирі слова вкладено не всю істину. Справа навіть не в тому, що письменник із 1848 по 1851 рік був депутатом Законодавчих зборів Франції — можливо, найпомітнішим депутатом, — вступив у явно нерівний (але в результаті — переможний!) поєдинок із всенародно обраним «президентом, який рветься до диктаторської, імператорської влади» Луї-Наполеоном Бонапартом, а з 1874 року до кінця життя був довічним Сенатором Франції. Справа, повторимо, не в посадах і не у всеєвропейській славі Гюго як захисника свободи (й Конституції, народженій революцією 1848 року — не забудьмо про це!). Гюго дещо лукавив, стверджуючи, що він не політик. Він був політиком — але дуже незвичайним, справді унікальним. Бо ніколи не боявся відстоювати свої погляди (чи то з парламентської трибуни, чи на площі) навіть поодинці — якщо вважав себе правим. І довіряв не пишним фразам, не красивим лозунгам, а лише тому, що бачив на власні очі (дуже плідна, прагматична риса в характері цього Поета, яку не гріх би позичити сучасним парламентаріям!).

Найцікавіше, що в момент революції 1848 року, що скинула режим ліберальної монархії «народного короля» Луї-Філіпа, Гюго гордо носив дворянське звання віконта (при тому, що його батько висунувся при Наполеонові з «низів», дослужившись до звання бригадного генерала), який жив життям рантьє, по суті, лише на відсотки зі свого капіталу, був переконаним прихильником монархії, другом і наставником дочки короля принцеси Єлени і свідомо зараховував себе до правих. Після революції, в травні 1848 року, його було обрано до парламенту саме як депутата від правої більшості. Чому ж письменник, відверто кажучи, який чудово умів ладнати з можновладцями, став опозиціонером?

Сам Гюго на старості літ зізнався, що його обурювала та обставина, що до влади після перемоги лютневої революції 1848 року явно почав приходити ненависний йому тип революціонера-власника. А втіленням цього «чудового» гібрида стала та людина, в боротьбі з якою і здобував великий француз заслужену славу захисника свободи. Йдеться про Луї-Наполеона Бонапарта (майбутнього імператора Наполеона III, вправного політикана і демагога, який іменував себе племінником великого імператора Наполеона I (насправді цей син Гортензії Богарне, сестри першої дружини Наполеона, не мав і краплини крові Бонапарта). У грудні 1848 року на хвилі явного розчарування в ідеалах лютневої революції, що перероджувалися, президентські вибори — загальні, а не у стінах парламенту — виграв саме Луї-Наполеон, який обіцяв усім усе: власникам — непорушність і священність їхніх прав, біднякам — захист, середньому класу — стабільність... Коли, після явного падіння своєї популярності внаслідок невиконаних обіцянок, Луї-Наполеон 2 грудня 1851 року зневажив Конституцію, яка забороняла йому балотуватися на другий чотирирічний термін, розігнав парламент і здійснив державний переворот, Гюго очолив опір беззаконню і став душею кампанії протесту.

Бо письменник, напевно, відчував і свою провину за те що сталося. Він був серед тих депутатів, тих політичних діячів, які підтримували Луї-Наполеона, бачачи в ньому не узурпатора та владолюба, яким він насправді був, а серйозного й відповідального політика. Газета «Евенман», яка видається Гюго, напередодні президентських виборів 1848 року виділила цілу сторінку для агітації на користь принца Луї- Наполеона. Ще більшим було розчарування поета, який побачив, що єдине, що хвилює новоспеченого президента — це аж ніяк не виконання передвиборних обіцянок, а підбір на політично важливі, «силові» посади (міністра внутрішніх справ, префекта поліції, мера Парижа) особисто відданих людей...

Гюго все життя з благоговінням відносився до ідеалів Свободи, Рівності та Братства, до славних революцій 1789, 1830, 1848 років. Але він писав: «Я за революцію. Але я не хочу такої революції, яка до великого девізу «Свобода. Рівність. Братство» додає страшну, похмуру альтернативу: «Або смерть!» У записниках Гюго за 1848 — 1849 роки є такі рядки: «Хіба багатство не приносить користь усім іншим? Хіба багатий не дає заробити іншим? Але чи знають багаті, що відчуває нещасна людина, бачачи у вікно, як танцюють люди щасливі, чи знаєте ви, що люди домагаються не лише хліба, але й рівності? Коли натовп бідняків дивиться на багатіїв, то це викликає в нього не просто роздуми — це передвісник майбутніх подій. Бо закон такий: потреба веде народ до революції, а потім революція занурює його в ще більшу потребу».

Своє політичне кредо Гюго визначав так: «Одночасно відстоювати «маленьку» людину проти «великих» — і порядок проти анархії». Він писав: «Під час заколоту народ справляє враження океану, по якому пливе урядовий корабель. Якщо корабель здається дуже маленьким, крихітним, це означає, що заколот переростає в революцію». Коли ж Луї-Наполеон, зміцнюючи авторитарну владу, став усе більш покладатися на суто силові заходи, Поет заявив із трибуни парламенту: «Я не довіряю облоговому стану. Бо облоговий стан — це початок державних переворотів» (пророцтво збулося!). Одну зі своїх промов у Законодавчих зборах він почав із таких слів: «Дозвольте мені, мислителю, заявити вам, представникам влади...» (далі пішов злобний шум залом: усі ці депутати, без сумніву, вважали себе мислителями!).

У міру того, як у політичній поведінці президента Луї-Наполеона все помітніше проглядалися контури майбутнього імператора Наполеона III, сарказм промов Гюго досягав справді вищого напруження. Висміюючи претензії президента на монархічну владу, письменник заявив: «Монархія слави», говорите ви? Пробачте! Хіба ви здобували славу? Покажіть нам її! Цікаво було б побачити славу за нинішнього уряду... Лише тому, що була людина, яка виграла битву при Маренго (Наполеон I Бонапарт. — І.С. ) і який був потім володарем Європи, ви також хочете панувати, ви, який не виграв жодної, навіть жалюгідної битви! Як це? Тільки тому, що в нас був Наполеон Великий, нам, отже, надто необхідно мати Наполеона Малого?»

Зрозуміло, що пробачити такі промови, та ще й у стінах парламенту, президент — «племінник», який мріє стати імператором, ніяк не міг. Коли 2 грудня 1851 року Луї-Наполеон розігнав парламент і здійснив державний переворот, за голову Гюго було призначено нагороду розміром 25 тисяч франків (більш того, поліції «рекомендувалося» розстріляти його на місці). Десять тривожних грудневих днів Віктор Гюго провів на барикадах; по всій Франції та всій Європі розійшлося підписане ним звернення: «До народу. Луї-Наполеон зрадник. Він розтоптав конституцію. Він порушив присягу. Він поза законом... Нехай народ виконає свій обов’язок. Його очолять представники республіканців». Парижани по черзі переховували Гюго, передаючи його з рук у руки. 18 грудня 1851 року надійні люди допомогли йому перебратися до Бельгії.

Через рік, у грудні 1852 року, Луї-Наполеон проголосив себе імператором. Його правління тривало майже 18 років. Основою цього необонапартиського режиму був різко поправівший, середній клас «власників (історія дає нам такі приклади!), які відкинули основи демократії» в союзі зі старою аристократією. Довгий час суспільство мирилося зі створеною Наполеоном III системою влади. У 1859 році імператор, упевнений у собі, навіть оголосив загальну амністію. Гюго, який жив тоді на англійському острові Гернсі поблизу берегів Франції, відмовився прийняти її, заявивши: «Я повернуся до Франції, коли туди повернеться свобода».

І перемога залишилася за ним! У 1870 році Наполеон III, який потерпів ганебну поразку у війні з Пруссією, відрікся від престолу. Республіка перемогла. Сотні тисяч парижан зустрічали 68-річного Гюго, який повернувся як національний герой. Іще через 17 років країна та Європа віддали йому останні, найвищі почесті. Нам через 120 років після смерті цієї чудової людини, яка відзначала: «Демократія — це милосердя до слабших», варто пам’ятати, що його життя, його ідеї — це також невід’ємна складова частина духовної спадщини тієї вільної, демократичної Європи, куди прагне Україна.