Про два окремі світи

Те, що українці протягом тривалого часу не змогли створити своєї повноцінної держави, мало не тільки й не стільки зовнішні причини, скільки причини внутрішні. І те, що зараз ми, ставши державним народом, опинилися перед лицем російської агресії, а за рівнем життя населення стоїмо на одному з останніх місць серед європейських країн, знову ж таки, має глибокі причини внутрішнього характеру.

Адже, незважаючи на бідність, Україна володіє чималими природними ресурсами. У неї непогане географічне положення, яке дає можливість заробляти на транзиті товарів. Є у нас також достатньо освічених, кваліфікованих людей. Недаремно останні, опинившись за кордоном, досягають непоганих успіхів у різних сферах. Але не у своїй країні, не на своїй землі...

Чому так? Звісно, можна шукати різні причини часткового характеру. Говорити про складність трансформації радянської економіки в економіку сучасного типу. Правда, ведучи мову про «об’єктивні економічні закони», не варто забувати, що економіку творять люди, які мають своє світосприйняття й поступають у відповідності з ним. Можна говорити і про інші часткові причини — соціального, політичного чи культурного характеру. Але чи не буде це говоріння «втечею» від основної проблеми?

Треба сказати чесно: на сьогоднішній день маємо неконсолідовану національну спільноту, де «верхи», власне соціальна еліта, й «низи», «прості люди», живуть своїм життям. Це — окремі світи, які нечасто пересікаються. Тому в Україні існує величезний розрив між багатими й бідними. На одному полюсі маємо олігархів, які практично монополізували Україну. З іншого — абсолютну більшість людей, значна частина яких ледь зводить кінці з кінцями. Додайте до цього ще роздробленість нашої еліти й «простолюду» за регіональним, культурним, конфесійним та іншими ознаками. Відповідно, розділений український соціум, де переважно існує погана комунікація між його частинами, не є достатньо дієвим, ефективним. Ця неефективність стосується різних аспектів: економічних, соціальних, культурних. Через те українське суспільство відзначається розбалансованістю й поганою керованістю.

Як наслідок — маємо поширення в Україні сумнівних ідей. Це не лише різновиди комуністичних поглядів, яких було чимало в нашій історії. І які, попри заявлену декомунізацію, продовжують існувати — не обов’язково в радянському вигляді. Можуть вони мати свої вияви в популізмі чи навіть націоналізмі, який апелює до соціальної справедливості. До таких сумнівних ідей варто віднести й ідею «русского мира», яка, знову ж таки, в Україні мала і має численні модифікації. Сумнівними також є бездумний «прогресизм», копіювання західного досвіду — без урахування того, що цей досвід творився в дещо інших умовах, аніж умови українські. Тому «однозначне» його перенесення на українські реалії може дати не лише позитивний ефект, а й спричинити деструктивні явища.

Неконсолідованість українського суспільства має глибокі історичні корені, які, на жаль, ми практично не осмислюємо. А без такого осмислення складно говорити про виправлення ситуації.

СПАДОК РУСІ

У період Середньовіччя українські землі (переважно північні й західні) стали колискою держави, яка іменується Руссю чи Київською Руссю. Саме на українських землях була столиця цього державного утворення — Київ, а також важливі міські центри — Чернігів, Переяслав, Володимир (Волинський), Галич... Київська Русь була середньовічною імперією, яка, попри політичну роздробленість (що було характерно для тогочасних держав), залишалася відносно цілісним організмом — як у плані політичному, так і в плані релігійному, культурному. В межах цієї держави, яка в різних формах проіснувала близько п’ятисот (!) років, сформувалася своя цивілізація, котру можна назвати руською (не плутати з російською).

У середині ХІV ст. відбулося падіння Русі й руської цивілізації, яка охоплювала терени Східної Європи — від Чорного моря до Балтійського. Тоді перестало існувати Королівство Руське, яке в нас продовжують іменувати кабінетним терміном Галицько-Волинське князівство. Колишні землі Русі були розібрані татарськими, польськими, литовськими та угорськими можновладцями. На колонізованих русичами угро-фінських землях, що опинилися в сфері політичного впливу татарської Золотої Орди, постало Велике Московське князівство, яке з часом почало претендувати на спадок Русі. Значну частину земель балто-чорноморського простору зайняло Велике князівство Литовське, де помітно переважало руське населення і яке значною мірою продовжило політичні й культурні традиції Русі Київської. Натомість Галичина була захоплена Польським королівством, а Карпатська Русь — Угорським. Ще одним уламком колишньої Русі стала Молдавія, яка виникла на південних землях Королівства Руського. Значну частину населення цієї країни становили слов’яни (русини). А в плані політичному й культурному Молдавія чимало запозичила в Руського королівства. Правда, з часом тут почали посилюватися волоські елементи. І поступово в цій країні слов’янські елементи перестали домінувати.

Падіння Русі було й падінням руського етносу, який мусив зійти з великої політичної арени, «замкнутися в собі». Це, зокрема, спостерігалося в Речі Посполитій, яка виникла як федеративна держава 1569 року в результаті об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. При цьому основні українські землі увійшли до складу Корони Польської.

Не можна сказати, що в той час руська цивілізація як така перестала існувати на українських землях. Адже зберігалася тут Православна церква, у діловодстві широко використовувалася так звана руська мова. Можна говорити й про існування руської етнополітичної свідомості — принаймні на рівні елітарному.

«ЗАГУБЛЕНИЙ СВІТ» ВАСИЛЯ ЗАГОРОВСЬКОГО

Із кінця XVI ст. до нас дійшов цікавий документ — заповіт волинського шляхтича Василя Загоровського. Про останнього варто сказати кілька слів. Він належав до родинного клану Загоровських, які мали володіння на теренах Волині. Це була відносно заможна і впливова шляхта, хоча в плані матеріальному поступалася магнатам, а в плані родовому — князям.

Василь Загоровський обіймав посади каштеляна брацлавського, королівського маршалака й володимирського городничого. Трапилося так, що він, воюючи, потрапив у полон до кримських татар. Не маючи змоги визволитися, Василь Загоровський написав у полоні в 1577 р. заповіт. Зрозуміло, це був прагматичний документ, в якому йшлося про те, як розпорядитися майном, котре належало автору зазначеного документа. Також давалися рекомендації щодо виховання дітей.

Цей заповіт є відносно відомим твором. Однак дослідники звертають на нього увагу як на документ педагогічної думки, адже в ньому була розписана система освіти для тогочасного шляхтича. Насправді, документ дає набагато більше інформації, в т. ч. й такої, що стосувалася відносин між тогочасними шляхтичами та іншими верствами населення України.

Із документа видно, що Василь Загоровський добре знав своє господарство — де що в нього росте, що треба посадити, що впорядкувати і т. ін. Тобто вникав у господарські проблеми. Зараз би ми таку людину назвали менеджером.

Але не лише менеджером. Василь Загоровський був і меценатом. Він піклувався про православні храми — давав кошти на потреби Іллінської церкви в місті Володимир (Волинський), а також для церкви у своєму маєтку в селі Суходоли.

Треба розуміти, що храм у ті часи — не лише місце для молитви. То було важливе місце комунікації, громадського життя. Також храми часто виконували роль освітніх осередків, адже при багатьох із них існували школи і навіть скрипторії. Такою, наприклад, була згадана Іллінська церква. Василь Загоровський спеціально виділяв кошти для місцевого дяка, аби той займався культурно-освітньою діяльністю. У заповіті читаємо: «І то для того дяку доброму більше [дається], щоб... дітей, котрих на науку йому будуть давати, й Богу й людям добрим удячно [науки] навчав, у церкві на книгах гаразд читав і співав, книги, яких церква пильно потребує, з доброго підняття щоб уставно писав, аби щотижня по три зошити правильно, справедливо й нефальшиво списував. А на рік півтораста зошитів...»

Окрім того, Василь Загоровський виділяв кошти на те, що ми б зараз назвали соціальним захистом. При Іллінській церкві та церкві в селі Суходоли він фундував шпиталі, в кожному з яких могло перебувати по двадцять людей. Правда, не треба плутати шпитать і лікарню. У той час шпиталями називали притулок для бідних і немічних.

Також Василь Загоровський у своєму заповіті говорить про те, що потрібно уникати утисків підданих. Передаючи в управління власні маєтності своїй дядині, він пише: «...щодо підданих моїх її милість, пані дядина, має застерігати, аби утримувалися без утиску та зайвин од урядників. А що в часі жнив у них робота важка є, по двоє жати із дому ходять, на те, їх потішаючи, щонеділі, поки озимину та ярину обіжнуть, її милість, пані дядина, має веліти давати їм випивати по бочці пива, аби не лихословили, а справедливо згадували, до церкви в неділю і в кожне свято аби ходили, молячись Богу-Сотворителю, і в усьому добре чинили».

Отакі колись були в Україні експлуататори-«кровопивці»!

Шляхтичі збройно обороняли свої володіння й водночас займалися господарюванням. Вони намагалися надмірно не експлуатувати підданих. Навіть іноді задобрювали їх — особливо тоді, коли ті виконували важку роботу. Займалися шляхтичі також благодійністю, допомагали нужденним — з цією метою, зокрема, створювали шпиталі.

Виявляли вони турботу й про церкву православну. Це була важлива інституція, яка єднала «верхи» й «низи», сприяючи консолідації суспільства.

Василь Загоровський не був винятком. Подібним чином діяли й інші руські (українські) православні шляхтичі. Звісно, всяке траплялося, виникали й конфлікти між представниками різних станів. І все ж можна говорити, що в той час на українських землях був певний соціальний консенсус.

Однак цей консенсус виявився зруйнованим. Важливу роль у цьому руйнуванні відіграв релігійно-культурний чинник. У заповіті Василя Загоровського можна знайти вже перші ознаки цього руйнування.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску