Прорахунок, що коштував життя

1708 рік виявився переломним в історії України (щоправда, не всі наші співвітчизники розуміли тоді більш-менш ясно суть цього перелому, його найближчі й віддалені наслідки для долі народу та української гетьманської державності — бо шляхи історії, в тому числі й криваві, зазвичай вкриті чорним туманом...). То був рік, коли армія шведського короля Карла ХII вступила на нашу землю, змусивши гетьмана Івана Мазепу зробити остаточний, відчайдушний, добре прорахований, виношений і все ж таки деформований трагічними обставинами крок (так і завжди трапляється в реальному житті) — відкрито перейти на бік Карла. То був рік Батуринської різні, влаштованої дикунами «светлейшего князя» Меньшикова, коли (через зраду «свого», землячка, одного з полкових старшин Прилуцького полку Івана Носа!) гетьманська столиця була спалена дощенту, замордовано усіх жителів — старих і малих, жінок і дітей... То був рік страшного, драматичного вибору воістину для кожної людини, на Україні сущої.

Проте навіть на цьому, безмежно трагічному тлі не може бути забута так звана справа Кочубея та Іскри, всі події, що передували цій справі: багаторічна дружба (принаймні — тісна співпраця) з Мазепою, потім — криза у стосунках, зрештою — доноси на гетьмана (їх було декілька — про це нижче), ініційовані Кочубеєм та полтавським полковником Іваном Іскрою. Історія воістину з гострим, захоплюючим сюжетом, і ця обставина вже сама по собі робить ознайомлення з трагічними колізіями долі двох чільних представників української козацької старшини цікавим для найширшого кола читачів. Ми ж будемо прагнучи, відтворюючи фабулу подій, грунтуватись винятково на наявних документальних джерелах.

Отже, спочатку про те, ким же, власне, був Василь Леонтійович Кочубей, Генеральний суддя, один з найвпливовіших людей України, котрого, без жодного перебільшення, можна визнати справжнім «олігархом» мазепинської доби (пам’ятаєте, як сказано в «Полтаві» Пушкіна: «Богат и славен Кочубей...»). Василь Леонтійович, поза сумнівом, тривалий час входив до кола найбільш наближених до гетьмана можновладцi і, що дуже важливо, був серед тих людей, що з ними Мазепа поводився достатньою мірою відверто, міг навіть відкривати їм свої потаємні політичні задуми. Ось чому, до речі, коли (починаючи ще з вересня 1707 року) в Москву, до царя Петра, стали один за одним надходити доноси, інспіровані Кочубеєм (до нього незабаром приєднався іще один впливовий представник козацької старшини, полтавський полковник Іван Іванович Іскра), то у Івана Степановича Мазепи були вельми вагомі підстави побоюватись за своє майбутнє. Навіть попри найвищий ступінь довіри, якою гетьман користувався у Петра (а втім, далеко не всі історики впевнені в тому, що ця довіра була аж такою безумовною) і попри те, що ці доноси були далеко не першими — цар отримував їх вже протягом майже 20 років і, як правило, демонстративно повертав самому гетьману. Авторів же скарг московський уряд зазвичай страчував (або ж видавав Мазепі).

Так був покараний смертю такий собі чернець Соломон (про нього ми знаємо мало), котрий ще у 1689 році надіслав донос на Мазепу; небіж колишнього гетьмана Самойловича, гадяцький полковник Галицький був покараний царським урядом батогами й запроторений до Сибіру... Проте у випадку з доносами Іскри та Кочубея справа була зовсім інакшою: йшлося про найтяжчі звинувачення Мазепи в державній зраді, змові зі шведським королем Карлом ХII та його протеже в Польщі — королем Станіславом Лещинським з метою відколоти Україну від Московської держави й навіть у зазіханні на саме життя царя! Події стали набувати воістину страшного змісту. Крім усього іншого, Кочубей й Іскра не могли не знати, що московська влада, розслідуючи справи такого характеру й з такими звинуваченнями, найчастіше керувались лютим правилом: «Доносчику — первый кнут» (тобто їм належало витримати допити з тортурами).

Проте важко оминути дуже важливе питання про мотиви, які спонукали Кочубея (згодом й Іскру) на такий смертельно небезпечний крок, як донос на всесильного гетьмана. Частина істориків, пояснюючи ці мотиви, наводить романтичну історію кохання старого вже Мазепи до юної дочки Василя Леонтійовича Мотрі Кочубеївни (у Пушкіна — Марії). Вдівець гетьман (його дружина померла ще у 1702 році) начебто пристрасно закохався у Мотрю (до речі, свою хрещену дочку; одне це вказує на близькість стосунків Мазепи й Кочубея!) і вирішив посвататись до неї. Однак перешкодили цьому навіть не так заперечення самого Кочубея, як ображене самолюбство Любові Федорівни, матері Мотрі, особи надзвичайно амбіційної та честолюбної. Остання категорично відкинула навіть саму думку про можливий шлюб Івана Степановича та Мотрі, вважаючи це кричущим «беззаконством». Звідси — прихована неприязнь (з переростанням в ненависть) Любові Федорівни до гетьмана; а якщо врахувати, що ця непересічна жінка давно вже мріяла «зробитись гетьманшою», то рушійна сила подій стає більш-менш зрозумілою. Проте, думається, не можна розглядати Василя Леонтійовича Кочубея, людину знану й шановану по всій гетьманській Україні, як безхарактерну маріонетку в руках владолюбної дружини — це було б явним спрощенням і примітивізацією багатобарвної палітри історії. Хоч би як там було, Генеральний суддя Кочубей мав усі підстави сподіватися на те, що, в разі «уважного» ставлення людей Петра до його доносів, саме він, людина, яка посідала дуже високе місце в державній ієрархії Гетьманщини, стане новим гетьманом. Показово, що, попри гіпотетичну напруженість у стосунках Мазепи та Кочубея, старий гетьман, залишаючи Батурин для участі у військових заходах Петра, неодноразово покладав свої обов’язки саме на Василя Леонтійовича (зокрема, і в 1706, 1707 роках).

Саме під час перебування «наказним» гетьманом, найімовірніше, восени 1707 року, Кочубей нарешті вдався до конкретних дій. Він вирядив до Москви довірену людину, ченця Никанора, з посланням на цареве ім’я, в котрому йшлося про те, зокрема, що «гетман, Иван Мазепа, хочет Великому Государю изменить и отложитца к ляхам, а Московскому государству учинить пакость великую. И велел де он, Кочубей, Никанору наскоро ехать к Москве и донесть о том, и чтоб гетмана, Ивана Мазепу, захватить в Киеве, а ево б, Кочубея, оберечь, чтоб он, гетман Иван Мазепа, ево не убил». Допити Никанора (звичайно, «с пристрастием») тривали не один місяць — і аж до березня 1708 року Кочубей, не маючи ніяких відомостей про наслідки свого доносу, змушений був терпляче чекати. Нарешті, навесні 1708 року (вже спільно і від Кочубея, і від Івана Іскри) до Москви послано було якогось Петра Яценка (про нього відомо мало) з другим доносом; одночасно був підготовлений ще один «сигнал» про злочинні наміри Мазепи, цього разу на ім’я російського полковника Осипова, який командував загоном, розташованим в Охтирці на Сумщині, для дальшої передачі київському воєводі, князю Голіцину.

Зміст обох доносів був схожим. Так, Петро Яценко показав, що «гетман, Иван Степанович, имеет согласіе с королем Станиславом и хочет измънити Вашему Царскому Величеству и поддатися зо всею Малою Россіею; а дълает сіе чрез нъкотораго ксендза, которій зовется Заленській». В паперах же, поданих через полковника Федора Осипова, стверджувалось таке: «гетман, Иван Мазепа, забив страх Божій и крестное цълованіе и премногую, монаршую к сеъ милость, согласився с королем Лещинским и из Вішневецким, из злаго своего намъренія умышляет на его, Великаго Государя, здравіе, как бы ево, Государя, в руки свои гдъ вхватить, или смерти предать».

Нарешті, був іще один, «комплексний», донос Кочубея та Іскри з 33-х пунктів. Цікаво, що в останньому, 33-му, пункті цього розлогого «твору» як неспростовний доказ провини Мазепи наводився вірш Івана Степановича («дума, в которой значное против державы великаго государя оказуется противление»), де, зокрема, так оцінюється стан справ в Україні: «Всъ покою щире прагнуть, А не в еден гуж тягнуть, Той направо, той налъво, А все, братя, тото диво!». Тобто українці не мають внутрішньої єдності («През незгоду всъ пропали, Сами себе звоевали!»). Цей вірш також фігурував під час слідства й суду...

Кочубей та Іскра прорахувались, і то фатально: можливо, цар і відчув якоюсь мірою сумніви у вірності гетьмана, проте не мав наміру в розпал запеклих військових дій починати ще один, гострий та небезпечний конфлікт в Україні. Обох донощиків схопили, доставили до Вітебська, згодом до Смоленська, де Кочубей та Іскра були піддані тортурам; не витримавши їх, і той, і другий зізнались, що звели наклеп на гетьмана. Після цього (фактично був уже винесений смертний вирок) вони були передані Мазепі, який і мав вирішити їхню долю. Звичайно, для гетьмана будь-яка м’якість до засуджених була смертельно небезпечною, і вибору, по суті, він не мав. 14 липня 1708 року, 300 років тому, Кочубей та Іскра були страчені під Києвом. Отакими страшними наслідками нагадала про себе ця клята українська «незгода», що про неї писав гетьман Іван Степанович Мазепа.