Символи та iлюзiї

Стаття «Технологія політичної кризи» (№204, 07.11.02) професора Станіслава Кульчицького змусила звернутися до недавнього минулого, й одночасно — дещо посперечатися з шановним професором історії.

Називати марксизм-ленінізм псевдонаукою якось необачно. Привнесення Марксом діалектичної динаміки у механістичний матеріалізм органічно продовжило філософську традицію Просвітництва. Політекономія Маркса виразно показала, що основою прогресу та добробуту є природа і праця. Соціологія Маркса продемонструвала, що суспільство є економічно детермінована діалектично суперечлива система відносин. Маркс та Енгельс намагалися подолати роз’єднаність знань про світ шляхом створення цілісної системи, і це їм частково вдалося.

А ось поєднання марксизму та ленінізму є нонсенсом. Ленін дуже спотворив марксизм. Маркс вважав, що соціалізм можливий лише у країні з розвиненою капіталістичною індустрією, буржуазною демократією та численним пролетаріатом, чого в Росії не було, натомість були суто російські погляди на соціалізм, які, до речі, і в Україні мали чималу популярність. Слідуючи традиціям російської революційності, Ленін говорив про перехід до соціалізму в монархічній, напівфеодальній і селянській, зі слабкими паростками капіталізму, країні, обминаючи тривалий етап буржуазної індустріалізації та демократизації. Тут коріння тези Леніна про переростання буржуазної революції в соціалістичну, що суперечить основоположним принципам Марксової соціології! Погляди Леніна Маркс навряд чи міг прийняти. Так, Ленін зумів провести переворот під пролетарськими гаслами, але руками селян, за що вони пізніше й поплатилися. Але навіть не це головне.

Маркс ставив на меті звільнення людини від пригноблюючих сил соціуму; він говорив про утопічну «асоціацію виробників», кожен з яких має частку власності. Маркс заперечує державу і говорить про її відмирання; теза про «диктатуру пролетаріату» суперечить демократичній суті його ж вчення. Ленін — це продукт російської тоталітарної революційності, тобто абсолютно іншого психологічного середовища. Для нього найважливіше влада, тотальна держава, державна монополія в економіці, диктатура ніби пролетаріату, ніби партії, а реально — бюрократичної кліки, що стала пізніше експлуататорським класом.

Важко погодитися зі словами професора С. Кульчицького про штучність поділу історії на суспільно-економічні формації. Інша справа, що їх зміна часто не настiльки очевидна. Якщо вірити Йосифу Флавію та Старому Завіту, то ще в доримському Ізраїлі сусідили рабство, феодалізм і наймана капіталістична праця. Історія рухається, як мінімум, по спіралі, а реально набагато складніше — з тупцюванням на місці, поверненням назад та іншими «зиґзаґами долі», а зміна формацій не обов’язково супроводжується революціями. І схоже, що до необхідності побудови соціально-орієнтованої держави Захід підштовхнула наша трагічна історія. Західний соціалізм зводиться до досить примітивної ідеї перерозподілу національного багатства державою на соціальні потреби. Але ідеал соціалізму — це звільнення особистості та усвідомлення найвищого призначення, саме тому ані в СРСР, ані на Заході соціалізму ніколи не було. Захід йде шляхом заможного економічно і психологічно маніпульованого масового суспільства, добробут якого багато в чому визначається експлуатацією країн «третього світу» через міжнародні монополії, світові ринки та фінанси. У відповідь вони отримують міграцію, тероризм, наркотики. Про «вище призначення» ані західний обиватель, ані навіть еліта, на кшталт «великого глобального шахіста» Бжезинського, схоже, й знати не хочуть!

Професор Кульчицький вважає, що буржуазії органічно притаманна демократія і вільний ринковий обмін. Це ілюзії! Вільного ринкового товарообміну ніколи в природі не було! На ринок завжди впливає ряд політичних, релігійних, психологічних, соціальних чинників. Щоправда, ступінь такого впливу може бути різним. Вже Ленін звернув увагу на феномен переростання приватного капіталізму в державно-монополістичний, коли надконцентрація капіталу призводить до монополізації всіх сфер соціального життя і зрощення великого капіталу з державою. Тим, хто сьогодні веде «розумні» розмови про бюрократів та олігархів, рекомендується перечитати ясні та чіткі формулювання Леніна майже 100-річної давності.

У сучасному «розвиненому світі» вільного підприємництва та демократії не так вже й багато. Мільйони найманих працівників та акціонерів відділені від керування капіталом і прийняття політичних рішень гігантським бюрократичним апаратом корпорацій та держави. Психологічний бік соціальної нерівності виявляється в явищі втечі від свободи, відповідальності і, найголовніше, від порожнини, відчуженості та слабкості індивіда в сучасному масовому суспільстві, соціальний характер якого має авторитарні та угодовські риси. Нікчемність приводить масового індивіда «до лав» — партії, класу, соціального інституту, фірми, корпорації... Масовий індивід те, що йому втовкмачують ззовні, сприймає, як своє власне, а реалізувати себе може лише як елемент бюрократичної конструкції.

Найголовнішою причиною Жовтневої революції була перша глобальна війна із застосуванням новітніх технічних засобів та зброї масового ураження. I коли «демократи» усієї Європи в патріотичному екстазі вимагали «війни до переможного кінця», кидаючи мільйони людей на кулемети, Ленін з характерним російським нігілістичним сарказмом попереджав: ця війна в інтересах правлячих державно-монополістичних клік, а не народів; Росія — найслабша ланка в ланцюгу імперіалізму; імперіалістична війна переросте у громадянську; війна призведе до пролетаризації мас і подальшої революції. І він мав слушність.

Думка професора Кульчицького про те, що революція була не пролетарською, а радянською, не витримує критики. Революція була саме пролетарською. Потрібно зрозуміти значення слова «пролетаріат», оскільки «робочий клас» і «пролетаріат» — це не одне й те саме. У класичному давньоримському розумінні пролетар — це громадянин, який не має власних коштів для існування. Він може навчитися ремеслу і продавати свою працю, ставши робочим, а може жити милостинею, шахрайством, грабунком. Пролетарем може стати заможний, який втратив все, в тому числі, і внаслідок різкого погіршення соціально-економічної ситуації. Що і сталося в Росії в 1917 році. Основною рушійною силою революції був не робочий клас внаслідок нечисленності, а величезні маси селян і солдат (тих же селян), пролетаризованих війною, голодом, розрухою, розвалом економіки. Вони здійснили спочатку антимонархічну, а потім і пролетарську революції. Але пролетаризація — це й психологічна категорія. Війна різко активізувала ірраціональну деструктивність, зовнішнім виявом якої були «червоний» і «білий» терор, отаманщина та бандитизм. Закони психології неминуче вели до пошуку натовпом твердої руки, яку й було знайдено у вигляді більшовиків. Інтелігенти з Тимчасового уряду на цю роль не підходили і говорили дурощі про «союзницький обов’язок» у «війні до переможного кінця» і т.ін.

У країні, де ніколи не було ані конституції, ані парламентаризму, ані виборної демократії, маси найменше цікавилися Установчими зборами. Їм були потрібні дві речі: мир і земля, оскільки аграрне питання так і не було вирішено в 1861 році. Маси хитнулися убік більшовиків, оскільки Ленін був єдиним, хто запропонував два зрозумілих їй гасла — МИР і ЗЕМЛЯ.

Історики часто грішать пошуками раціональних мотивів там, де їх бути не може. Будь-яка революція — це явище переважно несвідомо-ірраціональне. Ленін це якщо не розумів, то відчував. Кажучи мовою аналітичної психології, йому вдалося раціоналізувати глибинні ірраціональні імпульси масової психіки в абсолютно спотворених псевдомарксистських символах.

Кілька слів про особливості масової психіки. Натовп консервативний, незважаючи на уявну революційність, тому будь-які колективно-несвідомі ура-революційні звершення закінчуються реставрацією раніше поваленого. Масі потрібен вождь, який пропагує певну вищу ідею з використанням гіпнотизуючого авторитету, що впливає, насамперед, на колективне несвідоме. Докази розуму часто не працюють, бо, частенько, несвідоме формує набагато могутніші змісти, ніж верхня розсудлива частина психіки. У ролi вождя виступає не тільки особистість, це може бути їх група, соціальний інститут або їх група, влада, держава і т. ін.

Поділ революції на демократичний і тоталітарний етапи є схематичним. Швидше, це був єдиний діалектично суперечливий багатоваріантний процес, демократичний результат якого був, схоже, майже неможливим. Перемогти міг правий корниловський заколот, який, ймовірно, відновив би монархію, втопивши селянство у крові; але перемогла ліва пролетарська революція, яка мало дотична до спільного декларованого марксизму, створила псевдомонархію і таки втопила у крові та уморила голодом все те ж селянство.

Дивує думка шановного професора й про те, що есери виражали інтереси селян, меншовики — робітників, і що ці партії відстоювали демократію. Меншовики більше, ніж більшовики, дотримувалися класичного марксизму, але були купкою інтелігентів, погляди якої розлючена війною сіра маса погано розуміла. Есери були послідовниками народовольчого екстремізму, наймогутніша терористична мережа Росії початку ХХ століття була саме есерівською; селянство ж відторгало цих «безбожників-царевбивць».

Тепер про ради робочі, солдатські, селянські та ін. депутатів. Це були не «органи революційної самодіяльності», як каже опонент, а національно зумовлена форма самоорганізації народу, і цілком легітимна, оскільки саме народ є джерелом влади! Це було те громадянське суспільство, якого зараз всім так не вистачає! Але це не призвело і не могло призвести до демократії через авторитарно-деструктивний соціальний характер суспільства того часу.

Революція в Україні розгорталася приблизно за тим самим сценарієм з поправкою на національно-визвольний рух: та ж ірраціональна деструктивність, що вирвалася на свободу, те ж пристрасне бажання миру і землі, те ж нерозуміння цих процесів українським аналогом Тимчасового уряду — Центральною Радою, соціалістичною за складом. Інтелігенти Ради продекларували незалежність, але роздерті протиріччями, реалізувати її не змогли. На відміну від Леніна, вони не поставили чітко єдине питання, що цікавило маси, про мир і про землю, а тому підтримки не одержали. Втомлений від війни, анархії, бандитизму та бідності народ пішов за «твердою рукою» класово близьких більшовицьких комісарів, які обіцяли землю і «світле майбутнє», і це стало прологом майбутніх трагедій.

Тривогу викликають слова шановного історика про те, що сучасні студенти погано сприймають всі ці колізії, що, вибачте, свідчить про їхнi, як мінімум, розумові лінощі. У 1980-х роках спостерігалося приблизно те ж саме. Схоже, що вузівський «молодняк» погано розуміє все, що виходить за меркантильно-буденні рамки особистого благоустрою. Сучасність дивним і страшним чином нагадує ситуацію перед Першою світовою війною. Тоді Захід також увірував у настання епохи стабільності, миру й гармонії. У буржуазно-ліберальній ейфорії забули про те, що велика частина населення планети животіє в матеріальній і духовній бідності. Перша і Друга Світові війни зруйнували ілюзії патологічним сплеском жорстокості. Жорстокості не звіриної, а «людської, дуже людської»! Замість спотворених соціалістичних символів — тепер інші, наприклад, спотворені символи ісламу. Але в основі все та ж авторитарність та деструктивність, а також економічні проблеми Третього світу (не першого, і не другого, підкреслюю), створені як правлячими кліками цього світу, так і Заходом з Росією з їхнім прагненням до гегемонії. Тому спроба північноамериканців розпалити війну (а вони ще в історії по-справжньому і не воювали!) здатна викликати світову катастрофу. Марксизм- ленінізм потрібно вивчати так званим «елітам» всіх країн і континентів, щоб зрозуміти, до чого може призвести ігнорування природи людини.