Ткач нашої історії

Проблема, яку порушив професор Володимир Панченко на сторінках газети «День» за 28 грудня 2011 р., — про потребу гідного пошанування достойника української нації, її невтомного будівничого Євгена Чикаленка, стала актуальною для наукової громадськості ще десять років тому. Тоді вперше в Україні було відзначено його ювілей — 140-річчя від дня народження. Багато хто з нас лише тоді вперше почув про унікальну особистість Є. Чикаленка, його подвижницькі заслуги в царині українського націєтворення початку ХХ ст. Ім’я Чикаленка поєдналося з такими дефініціями, як благодійник української справи, фундатор національної журналістики початку ХХ ст., видавець щоденних часописів «Громадська думка» та «Рада», популяризатор українського друкованого слова, автор інформаційно багатої мемуарної та епістолярної спадщини, та іншими. Тоді ж уперше публічно прозвучала пропозиція вшанувати заслуги цього українського патріота найменуванням його іменем однієї з київських вулиць. Але, на жаль, тодішня ініціатива не вийшла за межі похвальних слів.

За останнє десятиліття ми глибше й краще пізнали Є. Чикаленка завдяки публікаціям його листування, мемуарної спадщини. На сьогодні українському читачеві доступні унікальні збірники корпусного листування Є. Чикаленка з його духовними однодумцями — П. Стебницьким, С. Єфремовим, А. Ніковським, В. Винниченком. Вони допомагають зануритися у внутрішній світ тогочасного українства, зрозуміти його духовні пріоритети й значення подвижницької праці кращих представників українського руху, які виконали місію справжніх ткачів нашої історії початку ХХ ст. Чикаленко не був корифеєм театральної сцени, письменником чи оратором, політиком чи високопосадовцем. Він поєднав у собі відповідальні ролі організатора, натхненника й генератора українського руху, ставши центральною постаттю, навколо якої єдналися українці різного віку, поглядів та ідей. Це був особливий українець: цілеспрямований і послідовний, вимогливий і комунікабельний, толерантний і дипломатичний, прямолінійний і відвертий у висловлюваннях. За словами Д. Марковича, Чикаленко завжди «говорив правду, а не годував цукерками». Завдяки цим особистим якостям він і був популярним серед своїх духовних однодумців, ставши для одних порадником, таким собі «мужем совіту»; для інших — життєвим наставником, який часто допомагав розібратися і знайти вихід із лабіринтів особистих чи громадських ситуацій; примирителем у конфліктних колізіях, а для українського руху — справжнім керманичем, який розумів його першочергові завдання, напрями розвитку і спрямовував їх у потрібні русла.

Життя Є. Чикаленка збіглося з добою національного поневолення українства. Офіційні заборони було накладено на його мовний та освітній розвиток, насаджувалася зверхність російської мови в спілкуванні та навчанні. Але в усі часи серед українців існував осередок нескорених патріотів, які ідентифікували себе українцями й чинили опір усякому національному нівелюванню. Не став винятком і початок ХХ століття. В умовах тодішнього національного гноблення кращі представники нації взяли на себе складну та відповідальну місію — протистояти урядовій політиці й створити умови для національного відродження українства. Його основу склали: заснування українського книговидавництва, україномовних періодичних видань, розвиток національного театру та літератури, гуртування українців у громадські організації (Громади, «Просвіти», Загальну безпартійну всеукраїнську організацію), а потім — і перші політичні партії (Радикально-демократичну, ТУП та ін.).

Нарешті через високі мури заборон до читача пробилося українське слово: воно з’явилося на сторінках російськомовного часопису «Киевская старина» в розділі української белетристики. Розліталися Україною й популярні книжечки-метелики, що видавалися українськими «Просвітами». 1905 року українці, після наполегливих клопотань, дістали дозвіл на власний друкований — щоденну газету «Громадська думка» та щомісячний журнал «Нова громада». Хоч як це дивно, але натхненником зазначених заходів стає український поміщик родом із Херсонщини — Євген Чикаленко. На той час у нього склалося заможне життя, зразкове й прибуткове господарство, велика родина, а отже, щоденні будні заповнювалися численними господарськими та родинними справами. Здавалося б, де знайти час ще й для громадської роботи, адже треба було культивувати на безмежних степах зернові культури, потім збирати й молотити збіжжя та збувати його на ринку. Чимало часу потребував і догляд за худобою, якої в господарстві було кілька сот голів, у тому числі й породистої. Але для Чикаленка головним покликанням у житті стає не підприємництво, не збагачення, бо жив він досить скромно, «по-старосвітськи», не розбудовуючи фешенебельних маєтків, а задовольняючись тим, що успадкував чи докупив. Для нього основний мотив життя — це громадська праця.

На той час то була невдячна робота, яку порівнювали із сизифовою. Вона вимагала терпіння, жертовності, неабиякої самовіддачі, але цих якостей не бракувало в арсеналі особистих даних Є. Чикаленка. Завдяки їм він стає стержнем українського руху, ініціатором заходів, що склали основу українського націєтворення. Як правило, генеруючи ідею, Чикаленко і дбав про її реалізацію, забезпечуючи її виконавцями та матеріальними засобами, у більшості випадків —власним коштом.

Стратегію українського руху Є. Чикаленко вбачає у культурницьких заходах — у розвитку національної літератури, історії, книговидання, журналістики. Він шукає серед українських письменників патріота, на кшталт Г. Сенкевича, щоб історичною прозою розбудити національні почуття українців. 1896 року звертається до письменника Д. Мордовця, який працював у російській літературі, з пропозицією написати історичний роман українською мовою й обіцяє йому заплатити такий гонорар, який письменникові платили російські видавці. Із благословення Чикаленка народилися відомі історичні твори Д. Мордовця — роман «Дві долі» та повість «Семен Палій — воскреситель Правобережної України». Євген Харлампійович береться матеріально підтримувати й «Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книг у Петербурзі», яке видавало науково-популярні книжечки українською мовою, «Україно-руську видавничу спілку» у Львові. Захоплено сприяє та допомагає порадами й авторові першої науково-популярної «Історії України-Руси» М. Аркасу, бо багато років мріяв саме про таку працю — патріотичну й доступну пересічному українцеві. Чикаленко пропонує учасникові польського повстання 1863 р. — Б. Познанському — написати спогади про ті історичні події, щоб спростувати інсинуації Р. Гавронського, він шукає й автора для життєпису Т. Шевченка.

Незвичайним Чикаленко був і в інших проявах своєї особистості. Наприклад, він усіляко переймається долею молодшого покоління українців, тими його представниками, які подавали надії на громадську чи творчу працю. У поле його зору потрапив молодий талановитий поет-початківець О. Олесь, який по закінченню ветеринарного інституту отримує посаду в малоперспективному на той час Житомирі. Чикаленкові не давала спокою доля О. Олеся, і він таки допомагає йому перебратися до Києва, де залучає до співпраці з українськими часописами. Не пройшло повз уважного Чикаленка й талановите подружжя Грінченків, яке втрачало свій творчий потенціал у буднях рутинної земської праці в Чернігові. Він усіляко сприяє їхньому переїзду також до Києва, де Б. Грінченко, з подачі Чикаленка, отримує відповідальну роботу з остаточного упорядкування словникового матеріалу, що ліг в основу славнозвісного «Словаря української мови». Завдяки Є. Чикаленкові український рух здобув і таких самовідданих працівників, як Л. Жебуньов (громадський діяч і меценат, популяризатор українського слова), М. Чернявський, А. Ніковський та ін. Одним із перших Є. Чикаленко помітив і публіцистичний талант С. Єфремова. Ще 1903 року він пророкував молодому публіцистові велике літературне майбутнє, а його талант порівнював із талантами таких велетнів української думки, як М. Драгоманов та І. Франко.

Чикаленко був громадським діячем-реалістом, і як ніхто інший ясно бачив першочергові завдання українського руху. Одним із перших він порушує питання про необхідність заснування українцями власного друкованого органу, й ще 1903 року подає прохання на газету «Селянин» у «Головне управління у справах друку». Діставши негативну відповідь, Чикаленко стає ще наполегливішим: підбиває однодумців із різних міст, щоб вони подавали в Петербург прохання на українські часописи й від своїх Громад, тим самим розвіюючи стереотип столичних чиновників про вузькість чи сектантський характер українського руху. Традиційними в листах Є. Чикаленка до однодумців української Громади Петербурга були пропозиції домагатися скасування Емського указу, дозволу на український варіант Святого Письма, пропагувати ідеї українського руху в поступовій російській періодиці.

Завдяки наполегливості Чикаленка, про яку можна написати буквально цілі томи, відкрилася перша і яскрава сторінка в історії української журналістики початку ХХ ст. — це щоденні часописи «Громадська думка», а потім і відома газета «Рада», які вісім з половиною років були духовною їжею для українських неофітів. Таке тривале видавниче життя газеті, в умовах адміністративних переслідувань та дефіцитності, забезпечила лише відданість справі її фундатора. На українське щоденне видання Є. Чикаленко покладав великі надії, відводячи йому місію основного популяризатора ідейного арсеналу українського руху. Припинення ж виходу «Ради» неодноразово називав і своєю духовною смертю, а для українського руху великою поразкою, другим Берестечком.

Ось так по-діловому, по-справжньому Чикаленко любив свою Україну, її понівечену націю, яку бажав реанімувати у всіх її особливостях та мріяв про її щасливе майбуття в історичній перспективі. Його життєва позиція, непохитна ідейність, безкорисність та жертовність має бути взірцем для всіх тих, хто прагне кращого майбутнього своїм дітям та українській нації. Для пересічного українця Є. Чикаленко може здатися, можливо, дивакуватим чоловіком, бо в стереотипах нашого сучасника багатий українець віддає пріоритети власному благополуччю, не зважаючи на ідеї чи потреби ближнього. Але Чикаленко був самобутнім, можливо, навіть неповторним у нашій історії, це був незвичний український тип поміщика, який вважав, що його добро належить не йому особисто, а українській громаді, й воно має служити й служило українській справі, виконувало надзвичайно важливу громадську функцію.