Велич національного обов’язку
«Сумнозвісний Емський Указ імператора Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. забороняв завезення українських книг із Галичини, а що стосується дозволу начебто друкувати історичні документи, словники і твори художньої літератури, то мова не йшла про їхнє друкування українською мовою. Аж ніяк! Історичні документи — за «правописанием подлинников», а «в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого руського правописания...»
Продовження. Початок читайте у «Дні» №125-126
Національним лідером ніколи не стане людина, яка не є органічним патріотом своєї землі, яка не знає, не любить національної історії, культури, мови, яка свою політичну і державну діяльність не будує на національних пріоритетах і цінностях. І не обов’язково, щоб цими властивостями вона володіла, так би мовити, з колиски матері. І навіть «мова не найважливіша річ», як стверджував ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Він говорив: «Для мене генерали української армії російського чи німецького походження, що навіть не навчилися по українськи, є більші патріоти, коли боролися за українську справу, ніж Юрко Коцюбинський чи Дмитро Мануїльський, які, хоч українці з походження, разом із бандами Муравйова руйнували Київ. Так само, як пруський шляхтич полковник Кеніґсек, який боронив перед військом Меншикова мазепинський Батурин, є більший український патріот, аніж Леонтій Кочубей чи Іскра, які Мазепу перед царем зраджували»1.
Граф Карл-Густав-Еміль фон Маннергейм, який тричі рятував Фінляндію від комуністичної окупації, ледве-ледве міг спілкуватися фінською мовою, коли 1918 року він, генерал-лейтенант російської армії, полишив військову службу в Російській імперії і повернувся через тридцять років до рідної Фінляндії. До кінця своїх земних днів цей маршал і головнокомандувач збройних сил Фінляндії, регент держави і президент республіки не міг без помилок говорити першою — після шведської — державною мовою. Мовний парадокс полягав ще й у тому, що прадід рятівника фінів від «радянізації», від комуністичної окупації Фінляндії особисто передав російському імператорові клопотання про затвердження шведської як єдиної мови адміністрації та суду у Великому Князівстві Фінляндія. Про те, що майже вісімдесят відсотків населення країни розмовляють фінською мовою, й не згадувалося. Це ж селяни, чернь, а правляча еліта країни — шведи або фіни шведського походження, як батьки Карла Маннергейма, отже, шведська мова — єдина, державна, елітарна. І хоча пращури Маннергейма — вихідці із Швеції, а шведська мова у Фінляндії була панівною, проте доля фінського народу, доля його мови, культури, національного буття стали для 50-річного майбутнього маршала сенсом і метою всього подальшого життя.
А хіба, скажімо, в Польщі завжди був сприятливий політичний клімат для розвитку польської мови? Хіба Польща не пережила не лише агресивну мовну, але й демографічну німецьку експансію спочатку на Східне Помор’я, згодом і на Західне Помор’я? Онімечення польського населення, як і, до речі, чеського народу, здійснювалося передусім через запровадження німецької мови як офіційної в державних установах, судах, у церкві, шляхом відкриття німецьких шкіл не лише в містах, але й у польських селах. Учням заборонялося говорити рідною мовою в стінах школи, а вчителі за навчання дітей німецької мови одержували доплати, грошові премії. Як і вчителі російської мови в Україні в ХІХ—ХХ стст.
«Залізний канцлер» Німецької імперії О. фон Бісмарк в ім’я «єдності держави», до складу якої увійшло 25 німецьких земель, проголошує 1871 року політику «культуркампфу» — «боротьби за культуру», суть якої полягала в рішучому впровадженні та утвердженні німецької мови та культури в адміністрації й освіті, в обмеженні ролі католицької церкви в світському житті. Цей жорстокий курс на онімечення польського населення здійснювався згідно із виданими в 1872—1876 рр. законами, за якими німецька мова визнавалася єдиною урядовою мовою в судочинстві та адміністративній діяльності, навчання в народних школах і гімназіях проводилося виключно німецькою мовою, польська мова вивчалася лише факультативно в народних школах і деяких гімназіях. Обмежувалося видання польської літератури, преси, під особливий контроль потрапила католицька церква — священнослужителем міг стати за згодою адміністрації та після складання спеціального «іспита з культури» тільки німецький громадянин.
А хіба не так діяла інша імперія — Російська — на польських і українських землях вже після остаточного, третього, поділу Польщі між трьома імперіями — Російською, Німецькою та Австро-Угорською? Російська мова стала офіційною мовою адміністрування зразу ж після скасування 1865 р. назви «Королівство Польське» і заміни її назвою «Привіслянський край». На керівні посади в усі адміністративні структури, урядові комісії, судові, фінансові, поштові органи призначалися майже виключно прибулі з Росії зі своїми родинами російські чиновники. Впроваджується російська мова викладання вчителями-росіянами всіх предметів у гімназіях. Як і на польських землях, які відійшли до Німеччини, польська мова вивчається тільки факультативно. 1865 р. російська мова стає обов’язковою мовою викладання і в народних школах, а за вживання польської мови в школі учнів карали. Відомий куратор варшавського шкільного округу О.Апухтін вихвалявся, що через десять років такої системної русифікаторської політики кожна польська мати буде над колисковою своєї дитини співати російські пісні. Саме цей сумнозвісний російський колонізатор заборонив викладання історії, літератури і географії Польщі, скоротив кількість шкіл і гімназій, обмежив доступ до освіти дітей із незаможних родин2.
Обидві імперії — Німецьку і Російську — єднало також систематичне переслідування католицької церкви, а також греко-католиків. Так, указом російського царя 1867 року католицьку церкву було підпорядковано Римо-католицькій колегії в Петербурзі, ліквідовуються греко-католицькі церкви на Підляшші та Холмщині, віруючих церкви змушують переходити в православ’я... Арешти непокірних священників, заслання їх у Сибір, закриття семінарій, монастирів та конфіскація їхніх земельних володінь, військові пацифікації сіл, усунення поляків із усіх ділянок суспільного життя, відсторонення церкви від опіки над шкільництвом — ці та ряд інших репресивних акцій були спрямовані передусім на те, щоб домогтися повної асиміляції поляків, українців, білорусів та представників інших національних меншин.
На жаль, відроджена 16 листопада 1918 року Польська держава ганебно засвоїла в своїх же інтересах гіркі уроки деполонізації, які дали полякам Німеччина і Росія, використовуючи їхні ж методи і засоби національної асиміляції. Згідно з рішенням Верховної Ради Паризької конференції від 25 червня 1919 року, Східна Галичина була передана під тимчасове управління Польщі за умови надання їй автономії та проведення плебісциту. Більше того, в листопаді 1919 р. Верховна Рада затверджує Статут для Східної Галичини, за яким ця територія оголошується підмандатною територією Ліги Націй, а Польща лише отримує мандат на управління нею протягом 25 років. І то лише за умови, що буде запроваджена автономія Східної Галичини з окремим сеймом, судівництвом, військом. Як відомо, влада Польщі цих рішень Верховної Ради Паризької конференції не виконала. Польща скористалася з того, що Директорія Української Народної Республіки зазнала поразки від більшовиків, і домоглася підписання 22 квітня 1920 року Договору між Польщею і Україною. Єдиною втіхою для українців було визнання Польщею України як незалежної держави і зобов’язання надавати Урядові Української Народної Республіки матеріальну і військову допомогу. Але за цим Договором Пілсудського-Петлюри Польща залишала за собою Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Уже в січні 1920 р. уряд Польщі ліквідовує галицький крайовий сейм, близько 100 тисяч діячів українського визвольного руху буде ув’язнено, інтерновано; українців поступово усунуть із адміністративних посад усіх рівнів, навіть буде заборонено вживати терміни «українець», «Галичина», натомість запровадять назви «русин» і «Східна Малопольща». Сейм 1924 р. ухвалить закон про освіту, згідно з яким будуть запроваджувати так звані «утраквістичні» (двомовні) школи. Викладання в цих школах наполегливо проводиться польською мовою, а українських дітей за вживання рідної мови в школі будуть карати. Як карали в німецьких школах учнів-поляків за використання польської мови.
«Якщо 1924 р. в Східній Галичині ще була 2151 українська школа, то 1930 р. їх залишилось 716, а кількість утраквістичних збільшилася до 1793. Конституційна вимога вживання двох мов в адміністрації та суді демонстративно ігнорувалась»3.
Українські патріотичні сили особливо гостро реагували на всі акції польської влади, які були спрямовані на упослідження національної гідності українців, їхньої мови, історії, культури, поривань до свободи і незалежності. Патріота будь-якої нації завжди особливо болісно вражає заборона рідної мови в навчально-виховному процесі, зазіхання на традиції, на віру, на народну мораль — на все те, що є моральною і духовною основою народу. Чутливішого і виразнішого лакмусового папірця, яким є мова державотворчого народу, нема для визначення рівня національної свідомості та державної відповідальності політичного діяча. Але нинішня влада в Україні не цими критеріями оцінює свою політичну і громадську відповідальність перед українським народом. Здавалось, усе вже вирішено, українська мова є державною мовою в Україні, як це засвідчує стаття 10 Конституції України, але оці, за Шевченком, «дядьки отечества чужого» ніяк не заспокояться, бо їм, бач, вкрай важливо вивищити російську мову, яку, мовляв, всіляко притискають в Україні. І їм, «сліпим і малим душею», годі нагадувати, яких переслідувань і заборон протягом трьох століть зазнала українська мова. Та вже ж згадаймо укази російських царів — від Петра І про заборону українського книгодрукування (1720) до Миколи ІІ, який скасував українську пресу (1914), а також сумнозвісний валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876)... Згадаємо тому, що й у Фінляндії заборона на вивчення фінської мови тривала до 1866 року. Саме указ російського імператора 1850 року заборонив видання книг фінською мовою, а запровадження в початкових сільських школах викладання, поряд зі шведською, фінською мовою відбулося лише в1866 року.
Але такої системної русифікації, яку здійснювала Російська імперія на українських етнічних землях, здається, не зазнавав жоден народ, а їх не порахувати, і всі російські колонізатори поривалися мечем і хрестом «просвітити»:
Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщені,
У нас навчіться...
Всьому навчим; тільки дайте
Свої сиві гори
Остатнії... бо вже взяли
І поле, і море.
(«Кавказ», Т.Г.Шевченко)
Навчили! Нинішні доморощені «навчителі» на зразок Колесніченка і його продажної компанії тепер намагаються в Україні реалізовувати ту ж політику «обрусения Юго-Западного края», яку свого часу проводили і Російська імперія, і комуністична імперія СРСР. Крім ганебного російсько-українського суржика, яким оперують нинішні «обрусители», нічого досягти їм не вдалося. Не допомогли ні заборони, ні утиски, ні переслідування протягом трьох століть. У ХІХ ст. не допомогла додаткова платня за зросійщення вчителям (до 50% заробітної плати), чиновникам усіх відомств, незважаючи на відповідні царські укази і закони 1869 та 1886 рр. А як старалися! «В десяти юго-западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев, производится доплата к содержанию»4.
Ось які заходи пропонував полтавський губернатор Багговут застосовувати в боротьбі з українським рухом, із українською мовою, історією, навіть із національною економікою:
«1. Привлекать на должности учителей земскихъ начальныхъ школъ по возможности только одних великоруссовъ.
2. Назначать на должности инспекторовъ народныхъ училищъ людей деятельныхъ, энергичныхъ, твердыхъ и исключительно великорусов. Таковыми же конечно должны быть и директоры народныхъ училищъ.
4. Всякого учителя проявляющаго склонности къ украинскому движению немедленно устранять.
5. Поставить правильно обучение исторіи Россіи въ школе и строжайше вменить въ обязанность учителямъ — внедрять въ молодежъ понятіе о единой, неделимой Россіи, поясняя смыслъ слова «украина», то есть «окраина» Государства в былыя времена.
11. Обратить особливое вниманіе на семинаріи, на учебно-воспитательную часть въ этихъ заведеніяхъ. Ставить во главе ихъ ректоровъ исключительно великоруссовъ, удалить немедленно всехъ слабыхъ и бездеятельныхъ ректоров. Учащій персоналъ долженъ быть только изъ великоруссовъ. За семинаріи надо взяться какъ следуетъ и скоренять гнездящійся въ нихъ духъ и дать имъ должное направленіе.
12. Необходимо субсидировать некоторые газеты, издающіяся въ Кіеве, Харькове, Полтаве и Екатеринославе, съ целью борьбы, путемъ печати, съ украинскимъ движеніемъ»5.
Усі сімнадцять пунктів-пропозицій Полтавського губернатора фон Багговута щодо боротьби з українським рухом нема потреби перераховувати, хоча переважна більшість із них використовується, правда, в більш завуальованій, я б сказав, цивілізованій формі й сьогодні нашим північним сусідом як у внутрішній політиці, так і щодо України. А провідників трансформованої під глобальні процеси інтеграції та планетарного міжкультурного діалогу ідеї «Русского мира» в Україні — не перерахувати. Послухаймо-почитаймо того ж Табачника чи Вадима Колесніченка, а це ж державні мужі — міністр і народний депутат, і мимоволі знову згадуєш «секретний доносъ» Полтавського губернатора Багговута, його «меры борьбы с украинским движеніем», зокрема, його рекомендації «правдиво освещать історію заселенія Южно-Русскихъ степей и всей вообще «окраины» Государства, поясняя, что никогда никакого «украинского» народа не было».
А як лягає на душу новочасних борців за другу — російську — державну мову, гуманітарних інтеграторів України і Росії ось такий підпункт пункту 12 «секретного доноса» полтавського губернатора:
«в) возможно часто появленіе в субсидируемыхъ газетахъ статей о необходимости общегосударственнаго языка, каковымъ только и является великороссійское наречіе, о богатствъ русскаго язика, обширности и богатстве его литературы и т. д., о роли современнаго малорусскаго язика какъ простонароднаго и неимъющаго литературы и будущности»6. Щодо державних прихильників економічної інтеграції з Російською Федерацією, то їм слід нагадати зміст пункту 14 «Секретного доноса»:
«14. Вследствіе обнаружившагося въ последнее время стремленія украинцевь выйти изъ экономического подчиненія Москве и основать свій торговый и биржевой центр в Кіеве, желательно было бы, чтобы Министерство финансовъ вело національную политику финансовую съ целью закрепления за Москвою ея положення экономическаго центра и уничтоженія попыток къ экономическому сепаратизму украинцевъ»7.
Високі хвилі протестів на захист української мови, культури, національної історії, які, до речі, котилися на центральну, підросійську Україну з Галичини, змусили царя Миколу ІІ «Именным Височайшім указом 12 декабря 1904 года» зобов’язати Комітет Міністрів переглянути «Высочайшіе повеленія 18—30 мая 1876 года и 8 октября 1881 года, коими запрещены печатаніе и изданіе на малороссійскомь языке всякаго рода сочиненій, за исключеніемь историческихь документовь, словарей и произведеній изящной словесности»8.
Сумнозвісний Емський Указ імператора Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. забороняв завезення українських книг із Галичини, а щодо дозволу начебто друкувати історичні документи, словники і твори художньої літератури, то мова не йшла про їхнє друкування українською мовою. Аж ніяк! Історичні документи — за «правописанием подлинников», а «в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого руського правописания...»
Та, незважаючи на колосальні зусилля державного апарату Російської імперії, загасити могутні імпульси української етнокультурної ідентичності ніяк не вдавалося. І вже в грудні 1904 року Комітет Міністрів Російської імперії на своїх засіданнях висловлюється «за желательность отмены этой мери, стесняющей свободу печатання на мароссійскомь наречіи различных книгъ» і доручає міністрам народної освіти і внутрішніх справ запитати думку з цього питання Імператорської Академії Наук та Імператорських Університетів Київського і Харківського, а також Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторів. Водночас Комітет Міністрів Російської імперії застеріг, що питання про мову викладання в народних школах на території України не повинно розглядатися. Тільки російською!
Була утворена Комісія Імператорської Академії Наук під головуванням академіка Федора Корша, до складу якої ввійшли такі авторитетні вчені-мовознавці, академіки, як Олександр Шахматов, Філіп Фортунатов, Сергій Ольденбург... На основі доповіді, підготовленої цією Комісією, Імператорська Академія Наук прийшла до висновку, «что необходимо ныне же отменить Высочайшія повеленія 18/30 мая 1976 года и 8 октября 1881 года, а также удостоившееся Высочайшаго одобренія распоряженіе Министра Внутреннихь Дель 1863 года, послужившее для техь повеленій основанім.
Вместе с темь все вишеизложенное привело Академію Наукь кь убежденію, что малорусское населеніе должно иметь такое же право, как и великорусское, говорить публічно и печатать на родном языке»9.
Очевидно, що ці історичні аргументи не цікавлять ревних борців за другу державну мову в Україні — їм не болить, їх не хвилює кількасотлітня заборона української мови, що не могло не загальмувати її природний розвиток і обмежити поширення, утвердження її правового статусу. До речі, навіть після висновків Імператорської Академії Наук Комітет Міністрів Російської імперії не скасував заборони української мови — визнав у вересні 1905 року «несвоевременним» припинення «обрусения» України. І лише революція 1905 року змусила владу скасувати Емський указ. Та це скасування аж ніяк не змінило політики Російської імперії щодо української мови, культури, історії... Протягом 1905—1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії послідовно забороняло будь-які спроби запровадити викладання української мови, літератури, історії... Було закрито за цей період 12 приватних гімназій, звільнено 32 директори і 972 учителя, 822 учителя було переведено до інших шкіл10. Нарешті Сенат Російської імперії оголошує українськомовну культурну і освітню діяльність шкідливою для імперії, а уряд Столипіна закриває українські культурні товариства, видавництва, забороняє читати лекції українською мовою... Бо це, мовляв, не мова, а лише «малоросійське наріччя», мета ж імперської освітньої політики — зросійщення всіх інородців, як роз’яснював ще 1870 року тогочасний міністр освіти Російської імперії Д.Толстой.
Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»
1 Донцов Дмитро. Що таке «українізація» України (Трохи соціології). — Вісниківство : Літературна традиція та ідеї. Науковий збірник. — Вип. 2. —Дрогобич : Посвіт, 2012. — С. 366.
2 Зашкільняк Леонід, Крикун Микола. Історія Польщі. — Львів, 2002. — С. 349-353.
3 Зашкільняк Леонід, Крикун Микола. Історія Польщі. — С. 461.
4 Огієнко Іван. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу. К.: Абрис. 1991. — С. 212.
5 Секретный доносъ Полтавскаго губернатора Багговута министру внутреннихъ делъ объ украинскомъ движеніи и мерахъ борьбы съ нимъ. — Полтава, 1917. — С. 7-9.
6 Там же. — С. 10.
7 Там же . — С. 10.
8 Императорская Академія Наук. Объ отменее стесненій малорусскаго печатнаго слова. — СПб. : Типографія «Разумъ», 1910. — С. 5.
9 Объ отмене стесненій малорусскаго печатного слова. — С. 7-8.
10 Див.: Без мови — немає нації. — К. : Український пріоритет, 2011. — С. 13
