Явище Черчилля, або Про плід британської аристократії
Вінстона Черчилля не випадково самі британці вважають найвидатнішим співвітчизником усіх часів. Переможець у двох світових війнах, політик, який одним із перших запропонував способи розв’язання соціальних проблем без звернення до соціалістичних експериментів навіть у «м’якому», соціал-демократичному вигляді, і також одним із перших зрозумів облудну сутність і розгледів світову небезпеку більшовизму і нацизму, — уже цього було б досить, щоб він залишався взірцем для прийдешніх поколінь. А до того ж Черчилль, скажімо, стояв біля витоків атомного проекту, передавши його американцям, коли постала реальна загроза німецького вторгнення на Британські острови, а ще об’єднав усіх британців — від комуністів до фашистів — на боротьбу з Гітлером і зумів-таки домовитися з пацифістом Ганді, щоб той благословив індійські війська на борню з нацистами, що мало велике значення: відомий радянський генерал Горбатов небезпідставно вважав сикхські частини найкращою піхотою Другої світової війни...
При цьому нащадок герцогів Мальборо не мав вищої освіти, але надзвичайно активно займався самоосвітою, і у плані знань істотно переважав більшість випускників Оксфорду і Кембриджу (мабуть, ще й тому, що аристократична молодь у ті часи воліла займатися фехтуванням, веслуванням та іншими благородними видами спорту, а не наукою). Вінстон Черчилль мав добрий стиль письма, заробляв у молодості чималі гроші як військовий кореспондент, а по Другій світовій війні став навіть лауреатом Нобелівської премії з літератури, вигравши змагання за цю престижну відзнаку у самого Ернеста Хемінгуея. І, звичайно, кадровий військовий замолоду, військовий аналітик та історик, військовий і морський міністр Британської імперії, а з травня 1940 року — прем’єр держави, Черчилль особливу увагу спрямовував на військові технології та на наукові розробки, які могли стати в пригоді як ближчим часом, так і в перспективі.
Саме на вміння Черчилля мобілізовувати країну на справді вітчизняну війну та ефективно організовувати армію, флот і тил під час воєнних дій зі зрозумілих причин варто звернути особливу увагу сьогодні.
За спиною Черчилля до війни з нацистами вже було кілька воєн: афганська та суданська кампанії британської армії і повномасштабна англо-бурська війна. І, звичайно, Перша світова війна та бойові дії проти радянської Росії. Черчилль виніс із них неабиякий досвід, який осмислював й узагальнював у своїх численних книгах. І з тих, де воював молодим лейтенантом, і з тих, де був воєнним кореспондентом, і з тих, де перебував на керівних посадах в уряді Британської імперії. Встиг він, до речі, побути під час Першої світової і на передовій, провівши майже півроку в окопах як командир батальйону шотландських стрільців.
У бутність військовим міністром Черчилль перевів британський флот з вугілля на мазут іще у 1913 році. Як тільки восени 1914 року Західний фронт стабілізувався, закопався у траншеї й обгородився колючим дротом, Черчилль, який на той час очолив Адміралтейство, патронує роботу винахідників танка, хоча це була формально і не його справа. Задум полягав у тому, щоб одразу пустити великі маси танків, здатні прорвати фронт ворога на протяжності у десятки кілометрів і на велику глибину. Це не зрозуміли сухопутні генерали, які насміхалися з «морського танкіста», і врешті-решт ледь не погубили ідею, пустивши танки у бій невеликими групами. В 1917 році Черчилль запропонував стратегічні удари великих груп танків, яким розчищає шлях велетенська за своїм числом бомбардувальна і штурмова авіація. Хоча наступного року і був сформований перший у світі танковий корпус, але ця ідея вповні була реалізована вже у Другій світовій війні, і далеко не одразу самими британцями. Але в тому ані найменшої провини Черчилля, який вкотре випередив свій час, не було.
Іще до початку Першої світової Черчилль обговорював з експертами ідею створення авіаносців. Як наслідок, через кілька років Британія першою у світі побудувала авіаносець. Ним створена військово-морська авіація як така; саме він наказав поставити на літаки, котрі до цього використовувалися тільки для розвідки, кулемети та пристрої для скидання торпед і бомб. А ще за ініціативою військового міністра було створено аероплан для злету з води і посадки на неї, якому сам Черчилль дав назву «гідролітак».
А 24 серпня 1914 року, практично одразу після початку Першої світової війни, задовго до Вудро Вільсона з його «14-ма пунктами», Черчилль в інтерв’ю «Джорнале д’Італія» заявив: «Нам ця війна потрібна для того, щоб реформувати Європу відповідно до національного принципу».
Ясна річ, що сам британський політик, за всієї багатогранності свого хисту, не зміг би вірно оцінити і десяту долю всіх тих винаходів, які впроваджував у життя за допомогою владних важелів, і не висловив би багатьох тих ідей, які стали напрямними для військово-політичної стратегії. Йдеться не тільки про часи Першої світової війни: у добу боротьби із нацизмом завдяки енергії Черчилля було створено першу у світі систему радіолокаційного контролю повітряного простору, завдяки чому у 1940-1941 роках виграно авіаційну «битву за Британію», та система перехоплення й аналізу інформації з табору противника, яка стала основою прийняття рішень урядом країни. А ще він особисто запропонував розкидати з літаків при нальотах на Німеччину накраяну алюмінієву фольгу, щоб створити перешкоди для роботи німецьких радіолокаторів, як наземних, так і встановлених на винищувачах.
У міжвоєнний час головними радниками Черчилля з військово-технічних питань були професор Оксфорду Ф.Ліндеман (авіація, фізика, радіоелектроніка) й артилерист Д.Мортон. А щойно почалася Друга світова війна і Вінстон Черчилль повернувся до уряду Британії (спершу як морський міністр), він одразу створив групу економістів і статистиків, котрі систематизували дані про «своїх» та «чужих», пропонуючи ті чи ті сценарії розвитку ситуації. Власне й перспективи ядерної зброї Черчилль за допомогою професора Ліндемана оцінив першим із політиків, і саме він «натиснув» на Рузвельта, щоб той затвердив американський ядерний проект.
Отож один із найвизначніших політиків ХХ століття успішно діяв на благо своєї країни не в останню чергу тому, що він не боявся постійно спілкуватися і підтримувати дружні стосунки з людьми, які були принаймні не нижчі за нього за рівнем IQ і знали набагато більше у тих галузях, де були фахівцями. Скажімо, серед тих, із ким нащадок лордів Мальборо регулярно спілкувався і у справах, і поза ними, був уславлений економіст Джон Мейнард Кейнс. Черчилль не соромився вчитися у своїх друзів і радників та виявляти перед ними свою необізнаність з певних питань, але не боявся дискутувати на рівних, коли був упевнений у собі. А ще ті інтелектуали, з котрими спілкувався британський лідер, були своєрідними «ретрансляторами» ідей свого середовища у середовище професійних політиків — і навпаки. Результат для Британії був вагомий: вона успішно подолала кілька світових криз першої половини ХХ століття, і не в останню чергу завдяки Черчиллю, його управлінським талантам, військовому хисту та його високочолій команді.
А тепер — детальніше про методи державного управління у воєнний час, реалізовані прем’єром Черчиллем та його командою.
1 Передусім він не намагався поставити на ключові посади «своїх людей», а розподілив їх між найефективнішими та найпопулярнішими діячами трьох парламентських партій — консерваторів, лібералів і лейбористів. Міністерські посади, так чи інакше пов’язані з трудовими ресурсами, одержали лейбористи: міністром праці став Ернест Бевин, міністром економічної війни — Г’ю Дальтон, міністром постачання — Герберт Моррісон, а лідер лейбористської партії Клемент Еттлі увійшов до складу військового кабінету як лорд-хранитель Малої печатки і фактично виконував роль лідера Палати громад (номінально її перебрав на себе сам Черчилль на додачу до посад прем’єра та міністра оборони, але він був присутній на засіданнях депутатів лише у виняткових ситуаціях). Міністром закордонних справ став Ентоні Іден, міністром постачання — лорд Бівербрук, міністром фінансів — Кінгслі Вуд — усі консерватори. Потім в уряді було чимало перестановок, коли виникала потреба прикрити той чи інший напрям найбільш кваліфікованим менеджером. Але так чи інакше британський кабінет міністрів, за пізнішою оцінкою його очільника, працював як швейцарський годинниковий механізм. А водночас усі провідні партії одностайно вирішили: ніяких виборів під час війни, парламент працює у постійному режимі до перемоги над Гітлером.
2 Британія не могла самостійно забезпечити себе необхідним асортиментом і обсягом продовольства та стратегічної сировини, необхідної для виробництва зброї та боєприпасів. Віктор Суворов пише: «Нестачу стратегічної сировини компенсували як могли. Пройдімо вулицями британських міст і біля будь-якої монументальної споруди побачимо сліди війни. В XIX столітті Британська імперія процвітала, і величні будівлі прикрашали не менш величні металеві огорожі. В більшості своїй металеві огорожі Британії були зрізані в 1940—1941 роках і відправлені на переплавку. Після війни вся ця розкіш ніколи більше не відновлювалася. Огляньмо цоколь головної споруди Брістольського університету: могутня кам’яна основа огорож й акуратно зрізані металеві прути... Побродімо вулицями Манчестера, Ньюпорта, Ліверпуля, Единбурга, Глостера, Шеффілда, Йорка: навколо храмів і парків, шкіл і цвинтарів, вокзалів і скверів — масивні кам’яні підмурівки огорож і повсюдно, практично скрізь — зрізаний метал. Винятки — парки в Лондоні біля Букінгемського палацу і Парламенту... В оксфордських коледжах дивовижної роботи бронзові світильники і ручки на дверях згвинчували — конче детонатори артилерійські були потрібні».
Що ж стосується продовольства, то під городи й поля були зайняті всі можливі земельні ділянки. Є фотографія: король Георг VI разом із сім’єю (в тому числі і з принцесою Єлизаветою, нинішньою королевою Великобританії) оглядає засіяні злаковими лани, на які були перетворені галявини парку Сандрінгем. Але все одно продовольства не вистачало, його продаж довелося перевести на карткову систему. Так само на карткову систему було переведено продаж одягу, взуття, мила та деяких інших товарів. Водночас за ініціативою Черчилля були організовані так звані британські ресторани — заклади харчування, в яких пересічні громадяни могли поїсти (звісно, не розкішно) в будь-який час за незначні суми; потерпілим від нацистських бомбардувань обіди там видавали безплатно, коштом уряду.
3 Звичайно, власних ресурсів усе одно б не вистачило. Тому Британія будувала транспорті судна і військові кораблі для їхнього прикриття від німецьких підводних човнів. Попри великі втрати на морі, нацистам усе ж не вдалося паралізувати судноплавство; велику роль зіграла і допомога домініонів та США. Але все ж ключ був у британській стійкості й організованості.
4 Узагалі: вся британська економіка, всі ресурси, як виробничі, так і трудові, були мобілізовані для потреб війни. Уряд Великобританії ухвалив «акт про надзвичайні повноваження», який дозволяв для задоволення воєнних потреб поширювати урядовий контроль на будь-яке майно, нерухоме чи рухоме, приватне чи корпоративне. А німецький капітал, в тому числі й приватний, було негайно конфісковано. Ніякого «священного права приватної власності» — воно не діє щодо агресора! І щодо британських власників воно перестало діяти: фамільні обійсті лордів забиралися на час війни під шпиталі, а фабрики ласощів перетворювалися на центри виробництва вибухівки. Ну, а прибутки воєнного часу йшли не власникам, а обкладалися стовідсотковим податком...
5 Зауважте: при цьому Черчилль був і залишався принциповим противником усіх форм соціалізму, навіть його соціал-демократичного різновиду, але під час війни використовував методи, які аж ніяк не вписувалися у схеми класичної ринкової економіки. Багато пізніше «батько китайських реформ» Ден Сяопін у критичній для економіки КНР ситуації афористично сформулював той принцип, яким керувався свого часу і Черчилль: «Не має значення, якого кольору кішка, головне — щоб вона справно ловила мишей».
6 На час війни під контроль держави перейшли й трудові ресурси. 1940 року, коли Франція підписала перемир’я з Німеччиною, а над Британськими островами нависла загроза вторгнення, уряд розробив надзвичайний план із оптимізації трудових ресурсів країни. Загальна військова повинність була поширена не лише на чоловіків, а й на жінок; щоправда, у військо брали лише незаміжніх та бездітних удів і дозволяли їм вибрати між армією та роботою на заводах. Але ту чи іншу суспільно потрібну роботу виконували всі жінки від 18 до 51 року. Досягнувши повноліття, до «Допоміжної територіальної служби» — жіночих загонів самооборони — вступила і принцеса Єлизавета; вона пройшла підготовку як механік-водій санітарного авто, отримавши звання лейтенанта. Мобілізація на виробництво охопила і всіх тих безробітних, хто не потрапив до війська. 1941 року було видано «закон про заборону зміни місця роботи», за яким людина могла змінити місце роботи тільки за згодою місцевих органів міністерства праці. Це дозволило контролювати та регулювати число працівників, задіяних у різних галузях виробництва. З 1941 року, після перемог над італійцями в Абіссінії й Сомалі, а потім — й у Єгипті та Лівії, Черчилль наказав залучити до сільгоспробіт (не лише на Британських островах, а й у Кенії, яка була британською колонією) військовополонених «макаронників», як він їх іронічно звав. Мобілізаційні заходи в економіці поширювалися і на домініони Великобританії — Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Південну Африку, Ньюфаундленд (окрім Ірландії, яка оголосила нейтралітет у війні; втім, на роботу до Британії добровільно виїхало понад 200 тисяч ірландських громадян).
7 До цього додався ще один людський ресурс. У перші роки війни, коли існувала загроза німецького вторгнення, біженці з території, яку на той час контролював Третій Рейх (німецькі, австрійські та чеські), були відправлені у спеціальні «фільтраційні табори». Надто великим був страх перед шпигунами — яких, справді, Абвер та СД закидали з біженцями, оскільки місцеві прихильники Гітлера з англійських та шотландських фашистських партій — буквально за парою винятків — несподівано для Берліну навідріз відмовилися працювати проти рідної держави. Але невдовзі спецслужби навчилися добре виловлювати шпигунів, і фільтраційні табори почали закриватися — 1942 року було закрито 75% таборів, а за рік — і всі інші. Біженців почали брати на громадські роботи, в допоміжні армійські служби, на виробництва (якщо йшлося про кваліфікованих працівників) і в різного роду формування, створені з іноземних громадян.
8 Важливим чинником перемоги стало те, що уряд Черчилля організував спеціальні добровольчі загони. По-перше, пожежні команди у кожному районі великих міст й у маленьких містечках; по-друге, загони повітряного спостереження, оповіщення і зв’язку; по-третє, Home Guard, тобто корпус народної оборони, кількість якого невдовзі сягнула 1 мільйона осіб. Усі ці формування відіграли дуже велику роль у відбитті нальотів Люфтваффе, особливо сильних у 1940—1941 роках, а потім — у мінімізації втрат від ракетних ударів, які завдавали «Фау-1» та «Фау-2».
9 Не менш важливим чинником перемоги стала впевненість британців, що держава їх не кине напризволяще у разі чого; Черчилль наполіг, що «всі збитки від пожеж, заподіяних ворожими нальотами, повинна нести держава, і компенсація повинна негайно та повністю виплачуватися». Міністерство фінансів протестувало, мовляв, це призведе до банкрутства казначейства, але прем’єр наполіг на своєму. Всього за період війни британському населенню було виплачено 830 мільйонів фунтів стерлінгів, що у тодішній системі цін було значно більше, ніж сьогодні 8 чи навіть 16 мільярдів.
10 І нарешті: одним із головних чинників ефективної діяльності Черчилля став сам Черчилль як публічний діяч, якому довіряли британці. Популярність прем’єра була безпрецедентно високою: у липні 1940 року, коли Британія залишилася сам-на-сам із Німеччиною, його підтримувало 84% громадян, і цей показник зберігся практично до кінця війни. Під час війни він не сидів у підземному бункері чи на «ближній дачі», оточений сотнями охоронців. Він постійно з’являвся перед людьми, виїздив на місця великих бомбардувань, спілкувався з потерпілими, підбадьорював їх. Коли загроза німецького вторгнення зникла, прем’єр досить часто полишав Британські острови, щоб зустрітися з лідерами союзників та на місці поспілкуватися зі своїми генералами й оцінити ситуацію на інших фронтах.
Результатом діяльності Черчилля та його уряду стало те, що, на відміну від часів Першої світової війни, ані збільшення робочого тижня, ані перехід на карткову систему, ані трудова повинність, ані всі інші важкі наслідки війни не призвели до акцій протесту та страйків. Організованість і самопожертва пересічних британців корелювали з ефективністю діяльності членів урядової команди та самого прем’єра. Звісно, «старий Вінні» мав чимало недоліків, і вони були добре відомі, та чесноти їх переважали. «Я не можу запропонувати нічого, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту», — заявив Черчилль, обійнявши прем’єрську посаду, і британці довірили йому вести їх до перемоги.
