Анатолію Шекері виповнилось би 85…

Видатний український хореограф, лауреат Шевченківської премії Анатолій Федорович Шекера (1935 - 2000 рр.) своє життя віддав високому служінню українському балету. Ним здійснено більше ніж тридцять постановок не тільки в Україні, а й за кордоном. Він був автором легендарних постановок «Ромео і Джульєтта», «Спартак», «Лебедине озеро», «Болеро», які й досі є виставами-візитівками столичної Опери та багато років прикрашають театральну афішу.

Анатолій Шекера народився у Владивостоці в українській родині. На Далекому Сході Росії компактно мешкало чимало українців, там і виховувалася неперебутня любов до землі своїх предків і прагнення жити й творити на ній. Але спочатку були навчання і робота у Пермі: хореографічне училище і три роки – солістом балету. Балетмейстер-постановниця Тетяна Рамонова доручила юному танцівникові головну роль Ромео в оригінальній версії балету С. Прокоф’єва «Ромео і Джульєтта»,  де якнайповніше розкрився його ліричний акторський талант. Але у цій же виставі вона доручила А. Шекері ще й іншу роль – психологічно складну, полярно протилежну за емоційним змістом та характером партію підступного та жорстокого Тібальда, лютого ворога Ромео. І в цій ролі танцівник теж мав успіх. У його обдаруванні відкрилися рідкісні здібності до пластичних перевтілень, що дозволяло йому виконувати різнопланові балетні партії. На Шекеру вона ставила нові балети, які народжувалися на пермській сцені в співдружбі з композитором Б. Мошковим – «Бела», за повістю М. Лермонтова «Герой нашого часу», де він став першим виконавцем головної ролі Печоріна, і «Грушенька» за М. Лєсковим. Серед його акторських здобутків були Зігфрид в «Лебединому озері» і Дезіре в «Сплячій красуні» П. Чайковського, Солор у «Баядерці» Л. Мінкуса і Жан де Брієн в «Раймонді» О. Глазунова, граф Альберт в «Жізелі» А. Адана. Він опановував романтичні традиції балетів першої половини XIX ст., академічний класичний стиль М. Петіпа, і ця праця стала прекрасною школою для майбутнього балетмейстера–постановника, заклала міцний фундамент глибоких і всебічних знань в галузі класичного танцю. Саме Рамонова звернула увагу на балетмейстерські здібності Шекери, залучаючи його до постановочної роботи, розповідаючи про балетмейстерський факультет у Москві, тоді ще єдиний у світі. Тож далі була балетна студія Державного інституту театрального мистецтва ім. А. Луначарського.

Повноцінну балетмейстерську діяльність А. Шекера розпочав 1963 року у Львові (свою дипломну роботу – балет К. Караєва «Стежкою грому» –  випускник «ГІТІСу», учень видатного балетмейстера, педагога і теоретика хореографії Ростислава Захарова приїхав ставити до Львівського академічного театру опери та балету, куди одразу ж був запрошений як балетмейстер-постановник). За наступні три роки роботи тут А. Шекера поставив ще чотири вистави: «Лілея» К. Данькевича, «Спартак» А. Хачатуряна, «Попелюшка» С. Прокоф’єва, «Відьма» В. Кирейка, «Досвітні вогні» Л. Дичко. А у 1966 прийняв запрошення переїхати до Києва, де жив і працював до кінця життя. Його постановки на сцені столичного Театру опери та балету ім. Т. Шевченка визначали та продовжують визначати творче обличчя київського балету, з яким пов’язана основна частина життя балетмейстера. Недостатньо просто перелічити назви вистав, серед яких були й першопрочитання («Каменярі» М. Скорика, «Камінний господар» В. Губаренка, «Ольга», «Прометей» Є. Станковича), і власні інтерпретації класики («Лебедине озеро», «Лускунчик», «Раймонда», «Коппелія»): головна заслуга А. Шекери полягає в тому, що він створив масштабний епічний балетний театр на міцних академічних засадах, повертаючи на сцену мову танцю, а не пантоміми, яка була панівною тенденцією 50-х років ХХ ст. Віддаючи належне ролі солістів, балетмейстер зосередив свою увагу на роботі з кордебалетом, який власне і став носієм епічного начала, перестав бути традиційним фоном, антуражем дії, а подібно хору в античному театрі став самоцінною дійовою особою. Але при цьому  А. Шекера домагався, щоб кожен з артистів кордебалету мав свій характер. В одній зі своїх статей він цілком афористично висловив свою мету: «…щоб наш балет був не колективом окремих зірок, а колективом-зіркою, колективом, об’єднаним внутрішньою дисципліною ансамблю однодумців, у якому можуть формуватися все нові і нові творчі індивідуальності».

Без перебільшення можна стверджувати, що А. Ф. Шекера підніс творче реноме київського балету на світовий рівень. Його постановки підкорювали іноземного глядача під час гастролей або участі у престижних фестивалях. Коли 1991 р. театральний світ відзначав столітній ювілей С. Прокоф'єва, рішенням ЮНЕСКО кращою інтерпретацією балету «Ромео і Джульєтта» була визнана київська постановка 1971 року.

Та чи не найважливішим є те, що Анатолію Шекері вдалося своєю творчою діяльністю, своїм служінням у високому сенсі відтворити саме українське світовідчуття. Він широко відкрив для хореографії дивовижний світ української сучасної музики. Доля дарувала йому зустрічі зі складними, філософськи глибокими композиторами, музику яких, здавалося, неможливо перекласти на мову гармонійних балетних рухів: А. Штогаренко і В. Кирейко, Л. Дичко і К. Данькевич, В. Губаренко і Є. Станкович. Закоханість в Україну об’єднала  тоді навколо балету сучасників і однодумців А. Шекери, видатних митців найрізноманітніших видів і напрямків: диригентів С. Турчака і О. Рябова, кінорежисера Ю. Іллєнка, художників Є. Лисика і Д. Лідера.

Він щиро прагнув оновити саму естетику й виразову палітру українського балету, наблизити його до художніх досягнень європейської хореографічної культури. На його виставах зростали та формувалися особистості кількох поколінь львівського, харківського і київського колективів.

Режисер і театральний діяч Лесь Танюк високо цінував творчість свого  сучасника, бо ж балетмейстер – це той же режисер, але у більш специфічній галузі: «Для Шекери як балетмейстера завжди була важлива архітектура вистави: не лише «чиста підлога» сцени. Важливо було все – якими будуть декорації, що відбувається за лаштунками, тобто всі дрібниці… А ще, в Україні не було такого балетмейстера, який розвивав би жіночу тему. Він буквально «ліпив» балерин, та яких талановитих! Варто пригадати декілька гучних імен: Валентина Калиновська, Елеонора Стебляк, Наталя Уманова, Тетяна Таякіна, Олена Філіп’єва, і відразу виникають дивовижні жіночі образи в його виставах…»

Нині на сцені Національної опери України з незмінним успіхом йдуть вистави, які пройшли випробування часом: «Лебедине озеро», «Ромео і Джульєтта», «Болеро» на музику М. Равеля, «Спартак». До теми волелюбного ватажка повсталих рабів Анатолій Федорович  після першої постановки у Львові повертався двічі – у Харкові (1966) і Києві (1977). Варто згадати, що коли готувалася київська постановка «Спартака», композитор Арам Хачатурян брав у ній особисту участь, разом з балетмейстером і диригентом Олегом Рябовим створюючи оригінальну редакцію балету. Зі співтворчості трьох талантів народилася вистава, яка не втрачає популярності протягом чотирьох десятиліть.

Те ж стосується і решти вистав, які дбайливо зберігає сьогодні та ретельно репетирує з артистами балету Елеонора Стебляк, видатна балерина, а нині педагог-репетитор, муза, а нині вдова Анатолія Федоровича Шекери.