Чехов: українські варіації

«День» уже писав про I Міжнародний фестиваль «Театр. Чехов. Ялта», який нещодавно пройшов у Криму. Гран-прі цього форуму завоювали львівські артисти Театру ім. М. Заньковецької. Вони показали свою камерну виставу «Перечитуючи Чехова». Це сценічна інтерпретація оповідань Антона Павловича «Іонич» та «Аріадна», яку поставила відомий режисер Алла Бабенко. Як написали критики — «це сама чеховська вистава із всіх показаних на фестивалі». «Поставлена Аллою Бабенко і зіграна акторами Олександрою Лютою і Юрієм Чековим («Іонич») та Альбіною Сотниковою з Андрієм Сніцарчуком («Аріадна») так, як написано письменником: розумно, дуже талановито, інтелігентно, з великим смаком та повагою до класики». Хоча треба зазначити, що грати артистам було дуже складно. По-перше, вони відкривали денний фестивальний показ; по-друге, грали українською мовою перед переважно російськомовною публікою; а по-третє, їм прийшлося витримати «двобій» з молодими глядачами, які, здавалося, вперше прийшли до театру і не знали як себе треба вести під час вистави в залі (шуміли, розмовляли по мобілках)... Та десь на третій — п’ятій хвилині у театрі щось змінилося: молодь затихла, стала уважно прислухатися до кожної фрази, слова, а актори не просто витримали «двобій» з публікою, а й зуміли зачарувати своєю майстерністю. Настільки органічно їхні чеховські герої говорять українською, що навіть забуваєш, що Антон Павлович писав російською. А після виступу львів’ян між групами глядачів розгорнулася дискусія: «Чехов по-українськи: за і проти»? Причому навіть ті, хто казав, що «переклад завжди щось втрачає», стосовно львівської інтерпретації зазначали, що «актори грали дуже добре».

«ЧЕХОВІАНА»

«День» поспілкувався з виконавицею ролі Аріадни Альбіною Сотниковою. А почали ми нашу бесіду саме із запитання: Чехов українською мовою. У творчому доробку заньківчан завдяки режисеру Аллі Бабенко поставлена ціла «Чеховіана» (вистави «Дядя Ваня», «Дама з собачкою», «Попрыгунья», «Дім з мезоніном», «Іонич», «Аріадна» та інші високо оцінені на різних фестивалях, зокрема, «Мелихівській весні» та «На просторах Москви»). Тепер до цієї серії нагород добавилося ялтинське гран-прі. Як працювалося акторам з А.Г. Бабенко, і як народжувалася постановка «Перечитуючи Чехова»?

— Алла Григорівна Бабенко — великий майстер, і вона вміє дуже тонко сценічною мовою прочитати класику, — говорить А. Сотникова. — Заньківчанська «Чеховіана» розпочалася з «Дяді Вані». Ту виставу дуже гарно сприймала публіка, її ми показували на гастролях у Москві. Я пам’ятаю, скільки розмов серед театралів, театрознавців та чеховедів викликала наша вистава. Деякі російські критики були шоковані: «Як, Чехов українською»? Але після перегляду вони збуджено говорили, що були здивовані — настільки тонко був переданий чеховський дух твору, порівнюючи виставу з тонким мереживом. Режисер дуже правдиво поставила «Дядю Ваню», не викинувши ні однієї сцени, навіть ремарки. Як правило, постановники говорять, що «Дядя Ваня» — це епопея, дуже складна п’єса, нудна, а у нас глядачі дивляться виставу на одному диханні. Алла Григорівна зуміла так розставити акценти, що вийшов цікавий психологічний твір. Бабенко наче «купається» в океані чеховських творів. У 2001 р. нас запросили до Меліхова на Чеховський фестиваль. Ми, актори, ходили тими доріжками, де ходив сам Антон Павлович, музейні працівники дозволили доторкнутися до речей письменника, а після екскурсії у нас з’явилося відчуття, що його дух літає поруч. Ми не грали, а проживали події, описані у п’єсі. Знаєте, завдяки Аллі Григорівні Чехова полюбили тисячі глядачів. З успіхом пройшли у публіки і критиків її версії «Попрыгуньи» і «Дами з собачкою». Наш театр зумів зарекомендувати себе як колектив, який вміє ставити Чехова. Після першого успіху на фестивалі «Меліховська весна» нас стали туди запрошувати майже щороку, і кожен раз члени журі говорили, що «львів’яни не розчарували, і Чехов по-українськи — це прекрасно»! Потім Бабенко поставила п’єсу Ю. Бичкова про Антона Павловича і Мізінову «Чехов і Ліка», згодом у нас в репертуарі з’явився «Дім з мезоніном». Треба зазначити, що, коли ми на Чеховських фестивалях показуємо свої вистави, критики говорять, що ми їх дивуємо. Нам приємно читати рецензії, де пишуть, що «заньківчани читають чеховську твори цікаво й дуже переконливо»...

«Аріадну» Алла Григорівна поставила два роки тому, але у Львові ми її ще не показували. Прем’єра відбулася на гастролях у Москві (я тоді була на п’ятому місяці вагітності). Нашу «Аріадну» дуже гарно прийняла публіка, але постановку режисер «заморозила», поки я була у декретній відпустці. А коли я вийшла знову на сцену, то прийшло запрошення приїхати на Ялтинський фестиваль. У Криму ми виставу грали усього другий раз.

Я дуже люблю мить, коли у Алли Григорівни починають світитися очі, бо це означає, що вона придумала режисерський хід, як поставити нову виставу. Вважаю, що бабенківську «кухню» ще хтось із театрознавців опише у монографії. Нам, акторам, пощастило, що цей режисер працює у Львові й доля звела нас разом. Команда Алли Григорівни — це клуб однодумців (дуже інтимний і відвертий) і тих, хто закоханий у твори Чехова. Кожна репетиція мені приносить неймовірне задоволення. Ти приходиш не на роботу, а у театральний дім (вистави ставляться на камерній сцені, й це додає тепла у стосунки всіх зайнятих у майбутній постановці). Це вже якийсь ритуал. Перед початком репетиції ми разом п’ємо каву, спілкуємося. У мене виникає відчуття, що я можу гори звернути, і тому лечу в театр, як на свято...

— Альбіно, цікаво, а як львів’яни поставилися до перших постановок Чехова українською мовою?

— По-різному. Дуже багато людей не сприймають Чехова українською та дивуються, як взагалі можна його грати не на мові оригіналу; підкреслюючи, що мова письменника дуже соковита, а переклад це не може передати. Я коли таке чую, то дивуюся. А чому не виникають такі запитання, коли грають Шекспіра, Лорку, Ібсена? Можна й треба ставити Чехова українською! «Іонича» дуже вдало переклав з російської Є. Дробязко, а «Аріадну» — Л. Пахоревський. Письменник обожнював нашу «солов’їну мову», українські пісні, чимало героїв своїх творів він «прописував» в нашому краї. Наприклад, дія оповідання «Аріадна» починається на пароплаві, який іде з Одеси до Севастополя, а закінчується в Ялті. Знаєте, мені дивно, що взагалі виникає таке запитання. Особливо критично настроєні чомусь росіяни, але треба зазначити, що коли вони подивляться якусь із наших вистав, то кардинально змінюють свою негативну думку; приходять за куліси, дякують, кажуть, що ми по-новому відкрили для них Чехова... «Он такой красивий, ваш Чехов», — говорять вони. Але кожного разу, виходячи на сцену, нам доводиться доказувати це. Втім, більшість публіки дивляться заворожено. Навіть добре знаючи п’єсу, переживають за героїв, а це найголовніше.

«ДВОБІЙ»

— У Ялті був дуже складний зал, як вам вдалося приборкати досить неадекватно настроєних молодих глядачів?

— Важко було грати. Можливо, організаторам треба було поставити нашу виставу на вечір, бо вдень публіка частіше хоче розваг, чогось легенького. А тут «вантажать, давлять психологізмом». У залі було багато старшокласників, які оповідань «Іонич» і «Аріадна» не читали, а почувши, що чеховські герої розмовляють українською, почали коментувати... їм хочеться посміятися, показати один перед другим, які вони дотепні, а старші глядачі цикають, кажуть: «Не заважайте дивитися». Ми все це чули, але зуміли не звертати уваги на зухвалі викрики дітей... Може, трохи голосніше спочатку стали говорити текст, привернули їхню увагу до сцени — і зал затих. Глядачі почали слухати. Бабенко ставить так тонко, що, коли глядачі починають уважно дивитись і слухати, то навіть, коли муха пролетить, її у залі буде чутно. Єдине, про що ми шкодуємо: не так багато людей побачили нашу виставу, а вона того варта. І тим цінніше, що у фіналі публіка аплодувала нам стоячи. Ми зуміли знову довести, що кожний раз, «перечитуючи» на сцені Чехова, глядачі знаходять щось нове для себе в його творах...

На ялтинській сцені грала легендарна Марія Заньковецька, ім’ям якої названо наш театр, і це додавало хвилювання. На моє суб’єктивне відчуття, катарсису не було, відчувалася настороженість частини публіки. Так, нам з колегами вдалося їх переконати, але це забирало додаткові сили. Бо, бувають миті, коли ти вже не ти, а немов літаєш по сцені (як, наприклад, коли ми грали «Дядю Ваню» на гастролях у Києві), і дихаєш із глядачами разом, такий відбувається потужний енергетичний обмін між артистами і публікою. Навіть після вистави ми ходили немов уві сні... Це не забувається! Заради таких миттєвостей розумієш, коли говорять про магію театру. У Ялті, на жаль, такого не було. Може, ми щось не додали, а, може, чогось публіка не зрозуміла. Мені так шкода. Ми так чекали фестивалю... Я нікого не хочу образити, але чесно зізнаюся, що, хоча нас тепло вітали, але на душі шкребли коти, бо єднання залу і сцени не відбулося. А тому дуже хочеться приїхати на гастролі у Ялту ще раз, і, я впевнена, друга наша спроба завоювати кримчан буде більш вдалою.

МАГІЯ

— Якщо «Іонича» у школі, як кажуть, «проходять», то «Аріадну» знають менше; чому для постановки «Перечитуючи Чехова» режисер вибрала саме ці оповідання?

— Бабенко завжди шукає чогось незвіданого. Їй цікаво працювати над відомими творами, але вона вміє по-своєму, дуже цікаво їх поставити, або вибирає такі п’єси та оповідання, які рідко або взагалі не ставилися на сцені. Вона новатор, і вміє знайти такий режисерський ключик, що вистава захоплює спочатку акторів на репетиції, а потім, коли постановка починає жити своїм сценічним життям, то під бабенко-чехівську магію вже потрапляють глядачі. Я як актриса завжди є адвокатом героїні, яку граю. Так, Аріадна — молода жінка, справжня, яка хоче себе реалізувати, але не має такої можливості. Вона талановита людина, має мистецьку душу, мріє про щастя. Для мене немає поганих і хороших героїв, бо у кожному з нас багато різного намішано... У «Аріадні» ми граємо разом із моїм чоловіком і чудовим партнером Андрієм Сніцарчуком. Він виконує роль Івана Шамохіна. Мені з ним зовсім легко і комфортно грати на сцені, бо один одного розуміємо з півслова...

— Андрій Сніцарчук трохи схожий на Тараса Жирка...

— Кожна людина самобутня. Хоча, дійсно, багато хто відмічає, що вони зовні схожі. Так склалося, що після того, як Тарас переїхав до Києва і став працювати у Театрі ім. І. Франка, дирекція нашого театру шукала йому заміну. Кілька постановок навіть зняли з репертуару... А коли Андрій ввівся у кілька вистав, наприклад, він грає Ісуса у виставі «Ісус, син Бога живого» (дуже популярна постановка нашого театру), почалося друге життя вистав...

В «Іоничі» виступає дуже цікавий творчий дует: Юрій Чеков та Олександра Люта. Це дуель двох особистостей — реаліста та ідеалістки. На протязі вистави глядачам здається, що стіна між Іоничем та Катериною скоро впаде й кохання переможе... але не сталося. Різними життєвими дорогами пішли «надутий поляк» і «невдаха піаністка, стара діва»...

Цікаво, що Юрій Чеков, хоча й закінчив акторський факультет (майстерня Богдана Козака), але працює в Театрі ім. М. Заньковецької помічником художнього керівника, займається більше адміністративною роботою, та він настільки людина творча, що дуже хотів себе реалізувати на сцені як актор.

— Коли Бабенко вирішила поставити «Іонича», то, подивившись на Юру, сказала — ось хто зіграє цю роль, — продовжує нашу розмову Альбіна Сотникова. — Вони спробували, й вийшло дуже добре. Чеков — така талановита людина, а завдяки «Іоничу» відкрилося його акторське «я» — цікаве, творче. Разом з Олександрою Лютою вони дуже тонко розповідають історію про те, як симпатія не переросла у велике кохання.

— У виставі дуже скупа сценографія: два стільці, а на підлозі розсипане осінне листя, але про аскетизм постановки забуваєш, настільки дія та гра захоплюють глядачів...

— Листя ще «тягнуться» з «Дяді Вані», й стільці теж. Режисер казала, що «непотрібно багато реквізиту, і навіть самовар є зайвим. Чехова треба грати на стільчиках, щоб не відволікав побут. Це настільки глибокий і непобутовий письменник, що чим більше декорацій, тим менше буде Чехова. У творах Антона Павловича важливе кожне слово, яке несе свою енергетику, підтекст», — і режисер у цьому права.

— Альбіно, як ви вважаєте, сьогодні важко грати класику?

— Важко у тому плані, що люди стали трохи сухіші, черствіші, скупі на прояв почуттів. Для мене Чехов — не класик, а сучасник, бо його твори завжди про те, що хвилює кожну людину; це відверті розповіді про різні життєві ситуації. Антон Павлович бачив на багато-багато років наперед, і це його знання людської сутності навіть інколи лякає. Читаєш твори письменника, й дивуєшся, як він знаходить слова описати те, що відбувається в душі людини? Він не повчає, а дає поштовх нам самим замислитись. Я вважаю, що, звертаючись до творів класиків, ти мусиш відчути необхідність розповісти саме цю історію, й у тебе так болить, що ти хочеш розказати про це іншим. Головне — не форма, не те, як подати — а як передати сутність твору...