Діячі мистецтв про ситуацію в Україні

«СИЛОВИЙ СЦЕНАРІЙ» — ЦЕ П’ЄСА, ПОКЛИКАНА ЗРОБИТИ ПРИЄМНІСТЬ ЄДИНОМУ ГЛЯДАЧЕВІ — ПУТІНУ»

 Оксана ЗАБУЖКО, письменниця:

— Нинішні події в мене асоціюються з 1939 роком, коли «Москва — Берлін» вирішували долю Польщі так само, як нині вирішують долю України, а решта світових гравців відступилася набік, малодушно сподіваючися, що на тому все й скінчиться, й їх «не зачепить». Звідтоді ця сторінка незмивної ганьби залишалася для Європи великою мірою «невивченим уроком» аж до сьогодні, — а всі невивчені уроки людство приречене повторювати знову й знову, як ледачий школяр, що його вертають на ту саму «парту», аж доки не складе іспиту. Дуже раджу всім прочитати перекладену в нас на IPress статтю Едварда Лукаса «Сценарії для України» (в оригіналі — «Українські сценарії та Центральна Європа»), один із головних аналітичних текстів останнього місяця: це перший виразний голос із Заходу, який прямо пояснює, чому катастрофа України напряму загрожує катастрофою і Європі — можливо, найграндіознішою від часів Другої світової. Хоча Лукас зачепив усього лише вершечок того геополітичного айсберга, який неминуче «попливе», якщо тільки негайно, зараз же, шляхом політичного діалогу абсолютно всіх сторін, із мирним громадянським протестом включно, не буде ліквідовано наслідків де-факто здійсненого в Україні державного перевороту.

Я порадила б владі, яка тупо згодна на терористичну війну проти свого народу, ввімкнути інстинкт самозбереження, якщо вже не вмикається голова. Повірити «чуйці», яка їм усім зараз мусить криком кричати, блимати всіма червоними лампочками, що звичний для них у мирних умовах «страх начальства» вже перестав бути ефективним регулюючим механізмом життєдіяльності, — їх штовхають на куди страшніші речі, на демонстративно-показові злочини проти людяності на очах у всього світу. Стихійний «силовий сценарій», до якого настійно пхають Україну кремлівські «кукловоди», — це п’єса, покликана справити приємність єдиному глядачеві — Путіну, — але ні Путін, ні загнаний у кут Янукович не захистять від особистої катастрофи нікого ні з «парламентських», ні з «силових» виконавців цього сценарію, якщо вони, із переляку й безмисності, до нього допустять. Хтось із цих «приречених на заклання», разом із усім українським народом (саме так!), має встати й сказати: «Досить!» — і покласти край цьому «індукованому божевіллю».

«СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ НАГАДУЄ ПОЛЬЩУ ДВА ДЕСЯТИЛІТТЯ ТОМУ»

 Кшиштоф ЗАНУССI, польський режисер:

— Із порадами слід бути дуже обережними. Я взагалі вважаю, що митці ніколи не повинні втручатися в політику, крім таких моментів, коли політика вже виходить за рамки політики, де починається етика, де починається проблема совісті.

Це вже не політика, це проблема елементарних цінностей. Пошана до людей, до свободи. Ці моменти вже поза політикою. І в такі моменти, де є загроза, голос митця як громадянина просто необхідний.

У такі моменти ми маємо вийти в суспільство нашим мистецтвом.

Я в цьому впевнений, і саме 20 років тому ми боролися за незалежність. Це було важким досвідом для нас усіх. І вам бажаю знайти правильний вихід».

«КРИВАВОГО МАЙБУТНЬОГО В ЦЕНТРІ ЄВРОПИ НЕ ХОЧЕ НІХТО, А ТОМУ ДОВЕДЕТЬСЯ ДОМОВЛЯТИСЯ»

 Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, професор кафедри театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. I. Карпенка-Карого:

— Усе що відбувається нині в Україні, фахівцями у сфері суспільних наук, політологами та громадськими діячами прогнозувалося кілька років тому. Надто вже очевидним було дотримання в будь-який спосіб курсу «на країну силовиків», розпочатого 2010 року, коли ігнорувалися всі протестні настрої, навіть невинні, приміром, проти нейлонового конусу на Майдані замість ялинки.

Той, хто прокладав цей курс, а, зрозуміла річ, він вчився в радянській школі, вірив, що головне — це захиститися від бандерівців і докласти всіх зусиль, щоб на День Незалежності кордонами відділитися від тих, хто, співаючи «Ще не вмерла...», може спалити себе разом із українським прапором.

Попри здоровий глузд, охоронному корпусу на думку не спадало, що не бандерівці засідали в ліквідованих київських райрадах, що не лише вони ходять на свята пампушок, галушок, вареників, сала, борщів, і тільки їхній незначний процент є серед мільйонів громадян, які з власної волі одягають вишиті сорочки та пов’язують жовто-блакитні стрічки. Ця фольклорна масова маніфестація чітко сигналізувала, що процес ідентифікації народу України як свідомої спільноти пішов, і не рахуватися з цим не можна. А визрівання його справжньої суспільної позиції є справою часу.

Знаком того, що це може відбутися дуже швидко, стали Врадіївські події минулого року. Ганебне знущання силовиків і запекле протистояння місцевої громади було показовою моделлю того, що може статися, якщо відверта сегрегація на тих, хто захищений, бо при владі, й усіх інших, не припиниться. За відсутності реальної справедливості безправні здобуватимуть свої права, як можуть.

У виразно соціальний переворот українського мислення в «країні силовиків» не повірили й коли 1 грудня на Майдан вийшов мільйон людей. Тоді  своє вже взяла антиколоніальна свідомість «втраченого покоління», чия молодість припала на ранні дев’яності, та їхніх дітей, які жодного дня не були ні піонерами, ні комсомольцями. Зрештою, колись саме антиколоніальна свідомість стала основою для утвердження громадянської відповідальності та соціальних пріоритетів у країні, що починалася з тринадцяти ворогуючих штатів.

Маючи приклади окремих кризових моделей та історичний досвід, включно із громадянською війною в США, що тривала не один десяток років, майбутнє бачиться мов на долоні. Суспільство, яке не стало кастовим, і де виросло покоління незалежних, буде чимдуж опиратися потраплянню під протекторат на кшталт давньоримського, з жорсткою силовою вертикаллю, суворим контролем за громадянськими свободами та соціальним розшаруванням латиноамериканського типу. Єдине, що втішає, кривавого майбутнього в центрі Європи не хоче ніхто, а тому доведеться домовлятися.