Емансипована вдова

Черкаський драматичний театр ім. Т. Шевченка показав глядачам спектакль «Розаура. Випробування любов’ю» за мотивами п’єси Карло Гольдоні «Хитра вдова». Головну роль зіграла Тетяна Крижанівська, для якої ця вистава стала бенефісом (актриса святкує 30-річчя свого перебування на сцені театру).

До драматургії Карло Гольдоні в Черкаському театрі не зверталися вже давно. Можна пригадати, що ще в 1940 р. провідний режисер курбасівського «Березоля» Йосип Гірняк разом із дружиною Олімпією Добровольською здійснили тут постановку комедії «Самодури». Дещо пізніше, в 53-му, режисер і актор Микола Попов поставив «Брехуна». Нині Гольдоні не є надто популярним в Україні. Щоправда, вистава «Хитра вдовичка» вже кілька років йде у Львівському театрі ім. М. Заньковецької. Проте черкаська «Розаура», безперечно, відрізнятиметься від цієї постановки. Насамперед — мовою (переклад з італійської здійснив Віктор Шовкун).

У Львові спектакль ставила Алла Бабенко. Нині ж є можливість споглядати суто чоловічий підхід до жіночої емансипації у Венеції XVIII століття. У творчому здобутку режисера Сергія Архипчука театралізовані шоу на пошану 90-річчя ЗУНР, 65-річчя УПА, а також проект мандрівного театру «Політичний вертеп» та організація «Мазепи-Фесту» і «Дня незалежності з Махном». Наполягла на режисурі Архипчука «Розкури» Тетяна Крижанівська (вони разом вчилися в Дніпропетровському театральному училищі, а потім — у Москві). Цікаво, що Сергій Архипчук пропонував поставити «Трактирницю». Але Крижанівській припала до душі саме роль хитрої вдови. Мовляв, навіщо грати служницю, якщо є можливість зіграти царицю? Тим паче, що у виставі можна бути водночас англійкою, іспанкою, італійкою та француженкою. Та ще й четверо чоловіків упадають за головною героїнею.

Вистава вдалася, вона дотепна і легка. Інтерпретація Гольдоні пристойна, якісна, але зовсім не класична. Актори багато імпровізують і вдаються до надто сучасної інтерпретації твору. Так, роблять реверанси публіці, часом збиваючись на суржик або сленг. Репліки на кшталт «Я не пойняв!», «Так в чом же дєло?», «О, та ти крутий пацан!», «Краще не понтуйся» провокують зал лише на аплодисменти.

Проблему багатомовності режисер вирішив у доволі цікавий спосіб. Наприклад, Розаурі вдається говорити українською з... англійським акцентом. Коли вона зваблює англійця (Юрій Берлінський), то з притиском запитує, ніби зціпивши зуби і ставлячи наголос на кожному складі: «То ви мені належатимете?». І мілорд Рунбіф зніяковіло промовляє: «На-ле-жа-ти-му-ту».

У комедії багато політики. Коли іспанець дон Альваро де Кастілья (Андрій Жила) дарує Розаурі своє генеалогічне дерево, то прудкий Арлекін (Олег Телятник) порівнює малюнок із «наочною агітацією». «Замість зубожіння — добробут, замість галасу — діло, замість метушні — ще більша метушня», — кричить аж захлинається Телятник. Наприклад, Розаура «цитує» Наталію Вітренко («Хто не має мужності боротися за своє щастя, той не гідний бути щасливим»), а палкий француз (Сергій Бобров) вдається до псевдоафоризмів Віктора Януковича («Краса — страшна сила»)...

Загалом, веселе цитування спостерігається упродовж усієї вистави, навіть невимушено посилаються на уривки з уявної праці Сергія Архипчука «Український жіночий шовінізм. Як із ним боротися?». Незрозуміло, щоправда, де Архипчук вшкував той «жіночий шовінізм», але то вже, напевно, тема для іншої вистави. Чомусь пригадується Гольдоні, що жив у епоху впливових жінок, які писали філософські трактати і навіть об’єднувались у ремісничі цехи. Кажуть, що драматург присвятив своїм співвітчизницям не один твір, розраховуючи на їхню прихильність. Адже саме дами визначали, що буде модним у новому театральному сезоні, а що — ні. Черкаські акторки спробували «приборкати» своїх емансипованих героїнь, додати їм такого собі центральноукраїнського колориту. Цьому, хоч як це дивно, посприяв композитор Іван Небесний. Пісня «Горіла сосна, палала», яку зазвичай співали на весіллях, коли з дівчини знімали фату й одягали очіпок, звучить у виставі дуже доречно-іронічно. Проте недостатньо українізованими видаються екзальтовані дівчатка, що по черзі кидаються в обійми лакея Фолетто (Олександр Кузьменко). Хоча, може, це своєрідне уособлення «стрибання в гречку»? Фолетто задоволено зізнається: «Якби я не мав чотирьох жінок, які мене утримують, мені довелося б зовсім кепсько», чим викликає бурхливі аплодисменти залу. Вистава глядачам сподобалась, а найголовніше...