Естафета великих традицій

Двох велетнів хореографії XX століття, Сержа Лифаря та Юрія Григоровича, єднала щира багаторічна творча і людська дружба. Ще в юнацькі роки Григорович із захватом читав прекрасні книжки Лифаря про Сергія Дягілєва, про легендарні «Російські сезони» в Парижі, які потайки давав йому вчитель, видатний балетмейстер Федір Лопухов. А коли 1958 року вперше на гастролі до Москви мав приїхати балет Паризької «Гранд-Опера», очолюваний Лифарем, із його постановками, ця заповітна мрія молодого хореографа, котрий на той час вже створив на сцені Марийського театру свій новаторський спектакль «Кам’яна квітка», могла здійснитися. Та того року Лифар, на жаль, не приїхав, хоча на афішах був зазначений як художній керівник гастролей. Радянський уряд зробив усе, щоб не пустити до СРСР емігранта.

Перша зустріч Григоровича й Лифаря відбулася лише у 1969 році. На той час Юрій Миколайович вже п’ять років був головним балетмейстером Великого театру Союзу РСР і з великими труднощами домігся дозволу на запрошення Сергія Михайловича почесним гостем Першого Міжнародного конкурсу артистів балету в Москві. Лифар привіз Великому театру Приз імені Сергія Дягілєва Паризького університету танцю за величезний внесок балетної трупи, очолюваної Григоровичем, у сучасну культуру Європи. Він дав дуже високу оцінку спектаклям Григоровича і, насамперед, балету «Спартак», а також конкурсу, про який написав: «Перший Міжнародний конкурс у Москві — це художня маніфестація, що буде мати величезне значення для еволюції світового сучасного балету». Життя підтвердило справедливість слів Майстра. Конкурс відкрив світу багато яскравих і неповторних обдаровань. Вже на першому спалахнула блискуча зірка балетного театру сучасності — Михайло Баришников.

Скільки талановитих молодих артистів України одержали путівку у велике мистецтво на московських конкурсах, з рук постійного голови журі Юрія Григоровича. Поряд із золотими лауреатами — Ніною Семизоровою, Вадимом Писарєвим та Леонідом Сарафановим — високими нагородами тут були відзначені українські балерини й танцівники кількох поколінь: Людмила Сморгачова, Тетяна Чередниченко, Тетяна Таякіна, Олена Філіп’єва, Яна Гладких, Валерій Ковтун, Євген Косменко, Ганна Кушнірова, Віктор Яременко, Євген Кайгородов...

З 1969 року бере свій початок щиросердна особиста дружба Лифаря та Григоровича, котрих єднала глибока відданість великим традиціям вітчизняного мистецтва, широка ерудиція, єдине національне коріння, що сягало давніх українських дворянських родин. Скільки схвильованих і теплих листів написав Лифар своєму другу Григоровичу. Якою щирою любов’ю до рідного мистецтва, далекої Вітчизни осяяні його роздуми про шляхи розвитку сучасної хореографії, про її минуле й майбутнє. Як найціннішу реліквію зберігає Юрій Миколайович десятки лифарівських листів і мальовничих листівок з його талановитими малюнками. А робочий кабінет прикрашає картина Лифаря — написаний олійною фарбою образ його улюбленого героя Ікара. Скільки незабутніх зустрічей у Москві та Парижі, скільки дружніх дискусій! Скільки нічних прогулянок паризькими бульварами і відвертих розмов, що назавжди збереглися в серці... Юрій Григорович у 1970 році вирішив запросити Лифаря до Великого театру на постановку його трьох одноактних балетів для трьох уславлених московських балерин. Балет «Федра» Оріка повинен був ставитися Лифарем для Майї Плісецької в головнiй ролі, «Ромео і Джульєтта», на музику Чайковського — для Наталії Безсмертнової, а «Сюїта в білому», на музику Лало — для Катерини Максимової. Сергій Михайлович з радістю погодився. Та вирішити питання про запрошення балетмейстера із Франції можна було тільки в Міністерстві культури СРСР. Всі спроби потрапити на прийом до міністра К. Фурцевої не мали успіху. Григоровича та Лифаря прийняв заступник міністра культури з міжнародних зв’язків В. Попов. Він був люб’язним і стриманим, обіцяв вивчити це питання й допомогти. А коли ввічливо попрощався з Лифарем і провів до дверей, попросив Григоровича затриматися і накинувся з грубою лайкою, цинічно сказавши, що перша сцена СРСР назавжди зачинена для емігранта.

Для Юрія Миколайовича це був страшний удар. Що він міг відповісти Лифарю на його запитання? Адже навіть на видатного хореографа країни компартійні чиновники дивилися як на «гвинтик».

А як чекав Сергій Михайлович запрошення до Москви, щоб почати роботу над постановкою своїх балетів! Досі, на жаль, комусь дуже хочеться стверджувати, що Григорович не пустив Лифаря у Великий театр. Бог їм суддя! Та мудрий Лифар, очевидно, зрозумів, що в країні Рад навіть великий художник цілком залежав від некомпетентних чиновників. Цей сумний випадок, на щастя, не вплинув на дружні контакти двох прекрасних майстрів. Паризький університет танцю надав Юрію Миколайовичу вчену ступінь доктора мистецтв, а за постановку балету Арама Хачатуряна «Спартак» нагородив почесним Призом імені Сергія Дягілєва.

З великою душевною теплотою ставився Сергій Михайлович до родини Юрія Григоровича, до його чарівної дружини — видатної балерини Наталії Безсмертнової, котра з рук майстра отримала в Парижі найпрестижнішу Премію імені Анни Павлової. Численні листи свідчать, що у серці Лифаря ніколи не згасали почуття любові та відданої дружби до Григоровича. І, мабуть, не випадково восени 1986 року, коли за станом здоров’я Сергій Михайлович вже не міг поїхати на конкурс сучасного танцю до Неона, що поблизу Женеви, він запросив Григоровича замінити його як голову конкурсного журі. Юрій Миколайович не міг відмовити другові і замість нього очолив журі в Неоні. Після конкурсу разом з танцівником Володимиром Дерев’янком, який тоді вже працював на Заході, через усю Швейцарію поїхав до Лозанни. У січні 1987 року на сцені Великого театру мав відзначатися ювілей Григоровича, і він дуже хотів запросити Сержа з дружиною, графинею Ліллан д’Алефельд, на своє 60-річчя. Сергій Михайлович з нетерпінням чекав на друга. На березі озера, в розкішному готелі «Боріваж», у залитому сонцем номері Серж зустрів його, сидячи в кріслі. Він спробував підвестися назустріч Юрію, виснажений, схудлий, але все ж із променистими молодими очима і чорним волоссям. Уважно вдивляючись в обличчя гостя, ніжно обійняв його і якось задиркувато по-лифарівськи сказав: «Ну, що ж, ти гарно постарів. Мені подобається!» Сергія Михайловича відвели до спальні. Григорович допоміг йому лягти на ліжко. І почалася щира розмова про життя, про балет. Потім Лифар передав йому п’ять сторінок, написаних широким почерком, і сказав, що це стаття до ювілею, яку він готував напередодні всю ніч. Друзі обнялися... І вийшовши на вулицю, Юрій Миколайович не зміг стримати сліз, розуміючи, що саме йому, останньому із співвітчизників, судилося побачити живого Лифаря. Він з хвилюванням розгорнув рукопис майстра і прочитав назву статті:

«Григоровичу Юрію — слава! З творчістю Григоровича пов’язано нову еру хореографічного танцювального мистецтва. Новий ступінь його еволюції, що визначає зміну художніх поколінь, які передають одне одному свій досвід, свої традиції.

Природа, як відомо, не терпить порожнечі... «Помер король... Хай живе король!»

Таким є фізичний закон життя. Він володарює і в мистецтві, єдиний творчий процес якого пов’язаний із народженням і розвитком нових індивідуальностей. Своїм художнім баченням вони збагачують техніку, естетику, драматургію, філософію того чи іншого виду мистецтва. Вносять у нього нові елементи, обдаровуючи виявами своєї індивідуальної культури, своїми емоціями та почуттями.

Така доля і танцювального мистецтва. Вчора воно було в руках одних, які внесли до нього свої знахідки, свій стиль. Сьогодні на зміну їм прийшли інші... Вчорашню долю радянського балету визначали хореографи, які стверджували театральну драматургію з побутовим життєподібним ухилом. Сьогодні на заміну їм прийшов новий хореограф, вірніше, хореавтор, який сповідує віру у виразні можливості танцю, — Юрій Григорович.

Учень Ленінградського хореографічного училища з 1936 до 1946 рр., він після його закінчення був зарахований до уславленого балету Кіровського театру. Тут протягом сімнадцяти років Григорович сприймав великі та безсмертні традиції російського балету, збагачуючи свій художній світ його культурою.

1964 року Григорович став головним балетмейстером московського балету Большого театра... І тоді я аплодував цій події, з якої в радянському балеті почалася нова пора.

Хто не пам’ятає драматургічно довершеної «Кам’яної квітки» Григоровича? Філософсько-ліричної «Легенди про кохання», «Спартака» у версії Григоровича? Твір цей насичено ритмічно-емоційним пафосом. І, нарешті, — «Іван Грозний», який висвітлив хореографічною мовою Древню Русь. Всі ці твори Григоровича було визнано в світі.

Григоровичем також «зміцнено» класичні балети XIX сторіччя, такі, як «Спляча красуня» і «Раймонда». Ним створено, власне, нову редакцію «Лебединого озера». І по-своєму оригінально поставлений «Лускунчик».

У всіх нас, діячів балетного мистецтва, спільна мова. Мова абстрактно-хореографічного словника, мова класичного танцю, який зв’язав воєдино балетний світ. Мені близькі й зрозумілі постановки Григоровича. І мені було радісно почути його глибокий аналіз і тонке розуміння моїх робіт, які створили свій «неокласичний стиль». Традиції в нас спільні. Традиції, які йдуть у глибінь віків. Традиції світової класичної хореографії, в розвиток якої зробили внесок різні майстри, які збагачували один одного своїми пошуками.

Григорович може пишатися своєю хореографічною ерою, новою ерою радянського балету, яка справила чималий вплив па світовий балет і сприйняла краще з його досвіду.

У всіх передових митців спільна мета, спільні прагнення до вищої краси нашого мистецтва. У цьому прагненні — запорука затвердження в XX сторіччі «золотого віку» балету, який отримав благословення у великих майстрів минулого.

Братерськими були наші зустрічі в Москві і за кордоном з Юрієм Григоровичем. І сьогодні я тисну його братню руку з побажанням побачити його нові балети, які подарували б нам нові обрії краси, які випливають із його палкої творчої уяви.

(Сергій Лифар, головний балетмейстер Французької Національної Академії музики й танцю (1929 — 1958), Ректор Університету танцю, член Французької Академії витончених мистецтв)».

Ця блискуча стаття славетного майстра з деякими суттєвими скороченнями прикрасила скромний буклет ювілейного вечора балету, присвяченого 60 річчю від дня народження і40 річчю творчої діяльностіЮрія Григоровича, що відбувся на сцені Большого театра 11 січня 1987 року. На той час Сергія Михайловича вже не було на світі. У той незабутній день, 24 листопада 1986 року, в Лозанні велетень балетного театру Європи, спадкоємець Сергія Дягілєва та Вацлава Ніжинського, легендарний балетмейстер Серж Лифар разом зі своєю статтею неначе передав у руки Григоровичу творчу естафету великих традицій художньої культури XX століття. Він благословив свого вірного друга і брата по творчості на нові мистецькі відкриття. Менш як через десять років Ю. Григорович очолив журі конкурсу ім. С. Лифаря, ставши одним з його засновників...