«Iнші культури допомогли мені зрозуміти свою українськість»

Однією з музичних сенсацій минулого року став випущений у грудні альбом «Береги» раніше невідомого гурту Zitkani.

Це музика незвична й вишукана. Акомпанемент складають контрабас, перкусія, бітбокс, мандоліна, акордеон; бразильські, українські й джазові елементи сплітаються в унікальне полотно, а протагоніст у цьому звуковому театрі — голос. Він у Валентини ЛЕВЧЕНКО, ініціаторки проекту, здається, має безмежний діапазон. Що у фольклорній, що у джазовій, що в будь-якій іншій техніці вона почувається вільно.

Сама Валентина — можна сказати, моя землячка. Хоча народилася на Далекому Сході в селищі Камєнь-Риболов у 1982, виросла й жила вона в Дніпрі з шести років. Співати почала з самого дитинства («гуртки, студентські конкурси»), музикою як такою зацікавилася на третьому курсі університету, де вчилася на психологиню, причому спершу мала групу, що грала хард-кор — жорсткий і швидкий стиль. У 2008 р. Валентина приєдналася до джаз-рокового ансамблю «СахАра сАхара». При цьому продовжувала працювати кадровою менеджеркою у великій металургійній компанії. А потім у 35 років різко змінила життя. Покинула прибуткову роботу, почала подорожувати світом, пройшла курс вокальної імпровізації у РІАННОН — артистки з кола Боббі МАКФЕРРІНА — відомого оркестрового диригента, поп-зірки, автора воістину безсмертного гіта Don`t Worry, Be Happy. Після цього вишколу Валентина поїхала в Бразилію, подружилася з місцевими музикантами й записала з ними «Береги».

Ми вже розмовляли 10 років тому (див. «СахАра сАхара»: громадяни музичного світу» — «День», 4 березня 2010, https://day.kyiv.ua/uk/article/ taym-aut/sahara-sahara-gromadyani-muzichnogo-svitu). Вочевидь, причин для нового інтерв’ю за цей час набралося більш ніж досить.

МЕНДЖМЕНТ І ВІЙНА

— Валю, почнемо з того, на чому ми закінчили. Що змінилося за 10 років?

— З одного боку, наче нічого, з другого — пара нових життів. Встигла пожити в Донецьку, потім там відбулося що відбулося, потім я взагалі поїхала з України.

— Із Донецька ти виїздила, коли почалося ДНР?

— Власне, я їхала, аби проголосувати на президентських виборах, з маленькою валізою. Але вже не повернулася і навіть речі свої не змогла забрати. «Заворуха» там уже йшла серйозна.

— Якісь подробиці врізалися в пам’ять?

— Це вже дуже давно було... Надто багато почуттів, не хочу зараз про це говорити. Коли ти за один день лишаєшся взагалі без нічого: без дому, без речей... Я дуже переживала, але потім подумала, що це по-своєму добре, це оновлення.

— А що далі?  

— Пожила трохи в Києві, а потім звільнилася й почала займатися музикою.

— Чому стався такий перелам? В тебе була доволі перспективна робота й великі кар’єрні можливості. Десять років тому ти мені навіть сказала: «Третій рік уже, як закінчила університет, і не лише працюю, але й, схоже, кар’єра складається. Мене це лякає, адже у мене дуже серйозна робота і серйозна посада, я вже й керівник».

— О, вже тоді я знала, чого боятися... Так, кар’єра складалася суперова, дуже солідна донецька компанія. Все розвивалося дуже добре. Але коли тобі щось насправді непотрібно й жодного сенсу, окрім грошей, нема, але ти все одно це робиш, то це призводить до внутрішніх криз.

— Добре, тоді щоб завершити цю тему, спитаю дещо несподіване: робота в офісі металургійної компанії дала щось цінне для музики?

— Хороше запитання. Я була не тільки рекрутеркою, а й чарт-менеджеркою (займається підбором і оцінкою робітників у компанію, а також іншими аспектами управління персоналом. — Д.Д.). На таких посадах ти працюєш з великою кількістю людей. Це розвинуло особливі персональні якості, які мені допомагають досі. Можу координувати складні процеси й реально керувати людьми, знаходити тих, хто мені потрібен, спокійно комунікувати з масою народу, добре почуваюся у стресових ситуаціях. Наприклад, в мене зараз хор під сотню учасників і учасниць, і мене це зовсім не лякає.

DO BRASIL

— Як у твоєму житті з’явилася Бразилія?

— Я була колись на концерті Боббі Макферріна. Він викликав людей співати з ним, але я не змогла, бо хвилювалася. Але потім поїхала до нього на ретріт у США й познайомилися з купою класного народу. Уточню, що ретріт — це коли збираються люди й за обмежену кількість часу щось роблять. У випадку Макферріна — співають. 150—200 співаків з’їжджаються. Він їх учить робити вокальне коло, імпровізацію — те ж саме, що й на концертах. Ось на цьому ретріті я познайомилася з хлопцями з Бразилії і з іншими людьми, які згодом сильно вплинули на моє життя. В нас відбувся дуже хороший контакт. Я виявила, що бразильці й українці дуже схожі, але вони таки трохи кращі за нас.

— Чим саме?

— Більш відкриті. Тож ми дуже одне одному сподобалися. І вони мене запросили на співочий ретріт у Бразилії, а оскільки я тоді ще працювала й добре заробляла, то могла їздити всюди. В 2017-му поїхала до них, повернулася й зрозуміла, що треба переключатися. Що я зачекалася. Надто захопилася на шляху кар’єри. Тобто оте, що я колись казала, що мені страшно — чого боялася, те й сталося.

— Що тебе найбільше там вразило?

— Люди! По-перше, повторюся — відкриті, в різних моментах. (З посмішкою.) Завжди обнімаються. Це спочатку дуже дивно для нас, бо ми таки дуже закрита нація. Завжди думала, що я така комунікабельна й легка, а в Бразилії виявила, що ні. Але ця відкритість тебе швидко перемагає. І ще вони дуже поважають і люблять свою культуру й мову. Розмовляють португальською, а вона дуже мелодійна, як і українська, нею співати дуже природно. Португальські пісні красиві й ритмічні, бо в Бразилії змішалося дуже багато культур — Європа, Африка, Азія — причому це одне з небагатьох місць у світі, де це змішування дійсно відбулося. Такий етнокультурний коктейль. І всі вони росли на дуже класній музиці. Якщо подивишся, хто отримував «Греммі» або World Music Awards («Світові музичні нагороди» — міжнародна музична премія, що вручається щорічно в Монте-Карло. — Д.Д.) у 1990-ті, — серед них багато бразильських виконавців. Тобто вони, спираючись на свій спадок, давали світовий рівень.

Тож вони виросли на гарному мелодизмі, на поліритмії, відкриті, люблять танцювати, обійматися — просто рай якийсь.

— Як записувався альбом «Береги»?

— Я тоді була в Бразилії вчетверте. Мала друзів там. З одним із них, музикантом і аранжувальником Кіко ВОЙСКІ, ми домовилися, що я приїжджаю на місяць у Бразилію, ми разом живемо й пробуємо щось робити. Така собі резиденція. Я приїхала без будь-якого матеріалу, але студію зарезервувала. Вирішили так: якщо щось складемо, то йдемо в студію на чотири дні й записуємо, якщо ні — то йдемо туди й імпровізуємо. В нас, однак, вийшло сім пісень. Кілька текстів — «Річка», «Вітри», «Мовчать боги» — прислала моя подруга, поетеса Міріам ДРАГІНА. Потім Кіко зібрав музикантів, у тому числі свого брата-близнюка, а співаків покликала я. Отак усе й зробили. Жодної містики.

— Доволі швидко, з огляду на результат.      

— Я багато імпровізувала до того, виступала й планувала виступати далі. А щоб потрапити на фестивалі — потрібні записи. І я вирішила, що це хороша нагода. Замахнулися на 2-3 треки максимум. Те, що вийшло, ніхто не планував. Просто уяви — я 10 років музикою не займалася. І рік інтенсивно подорожувала. Де тільки мене не носило. Стільки всього накопичилося. Я повністю змінилася. Як наслідок — діставати з себе пісні стало легше. Я брала тексти, що Міріам мені присилала, й одразу співала. Ми буквально за годину-дві з Кіко писали трек, потім кликали музикантів. Додам, що я мала гроші на студію й на життя там, але музиканти працювали просто за спасибі. Інвестували свій час у мене, при тому в них багато роботи, гастролі. Їм сподобалася моя музика.

ІДЕНТИЧНІСТЬ

— Розумію, що питання надто загальне — але як ти придумуєш пісні?

— Скажу так. Це все дуже сильно пов’язано з моїм корінням. Я вивчала свій родовід. Дізналася, що в мене серед предків були півчі — кілька поколінь півчих у церкві, на прізвище Горлові. Щодалі я заглиблювалася в історію, то більше вона мені допомагала зрозуміти себе. А подорожі дали усвідомлення українськості. Дивно, але коли ти опиняєшся в контексті інших культур, ця ідентичність просочується сама. Хоча я в побуті розмовляю російською, але коли в далеких краях починала щось наспівувати, то це виходило саме українською. Тому в мене не було й думки про те, що роблю фольклор або нішеву етнічну музику, бо зараз воно потрібно. Все сталося саме по собі.

— 10 років тому ти сказала: «Мені подобається співати англійською більше, ніж будь-якою іншою мовою». А тепер як?

— (Сміється.) Я таке казала? Так, мені подобається співати англійською, а ще португальською, й дуже — українською. Раніше вважалося, якщо ти знаєш англійську, то цілком відповідаєш ситуації в світі. Але коли подорожуєш по цьому світу, то в тебе вже дістає глузду прийняти себе як українку і, з другого боку, — прийняти інші культури теж. У хорі ми співаємо пісні австралійські, португальські, гавайські, бразильські, китайські, балканські, українські — й усі мелодії мають силу своїх мов. Тепер я люблю співати вже усіма мовами.

— А що ще в тобі змінилося?

— Можу сказати, що пройшла через сильну кризу. Я зберігала гроші на купівлю квартири, а натомість звільнилася й витратила їх на подорожі. Думала, що все буде легко, ще б пак — ти подорожуєш, постиш усміхнені фото в соцмережах, але насправді твоя особистість сильно трансформується. Бо ти вибуваєш із системи, в якій звикла жити багато років. Мені довелося знову себе віднайти, прийняти, зрозуміти, що роблю з собою, з музикою. Все це непросто. А ще я принесла дуже багато ритмів у своє життя. Я і у викладанні, і в хорі ці ритми часто використовую. В альбомі багато поліритмії. Як музикантка, я значно збагатилася.

— Ще одне нагадування з минулого. В 2010 р. ти сказала: «Музика взагалі не приносить прибутку». А зараз як?

— (Сміється.) Бабуся моя ремствувала: «Може, ти вибачишся та й попросишся назад?» Звісно, різні періоди були. Я звикла постійно працювати й добре заробляти. З музикою це менш передбачувано. Якби я знала, що перехід займе стільки часу, може, інакше б усе спланувала. Але стрибок уже відбувся. Комусь треба менше часу, хтось примудряється поєднувати, в мене поєднувати не вийшло. Музика трохи грошей приносить — веду хор, викладаю вокал, інколи якісь божевільні класні корпорації запрошують мене на корпоративи — диригувати хором або зробити вокальне коло. Жити з музики в принципі можливо. Не було можливим навіть п’ять років тому, але сьогодні це змінилося. Далі подивимося. Може, придумаю якусь роботу стабільнішу. Якісь культурні проекти. Зараз маю набагато більше знань, як це працює. Кар’єра виконавиці — не один-єдиний вибір. Так само прекрасно почуваюся як викладачка чи організаторка подій. Така собі гібридна діяльність.

— Будеш альбом показувати наживо?

— Звичайно. На радіо «Аристократи» вже обкатали кілька пісень. Може, покажу ближче до весни, в Києві і в Дніпрі. Ще треба знайти музикантів. Може, навіть привезу їх звідти. Я вірю в дива. Адже, якби мені хтось три роки тому сказав, що запишу альбом у Бразилії й він потрапить у списки популярності, то не повірила б.

ХОР

— Ти вже кілька разів згадувала про хор...

— Це супер, це найкраще, що було в моєму житті. В подорожах я пересвідчилася, що хори присутні всюди. В університетах, у гето, навіть бабусі й дідусі ходять співати при церквах. В мене давно була ідея зробити хор для всіх. І виявилося, що є навіть такий напрям — комьюніті-хори — більше про спільноту, ніж про майстерність. Я полетіла в Канаду, повчилася хормейстерству. Написала пост у «Фейсбуці», що збираю соціальний хор, приходьте хто захоче, всі, кого звідкись колись вигнали, всі, кому мами сказали, що вони співати не можуть, бо я ж теж цей момент сумнівів проходила — чи можу, чи маю право? На першу ж репетицію прийшло 70 людей. Зараз майже 100. І всі співають. Я щаслива. Є програма на 9 тижнів, я їх по голосах ділю, вчимо пісні різних країн. Маю певну методику, щоб вони знайомились одне з одними, перетворювались на спільноту, а не просто співали.

Взагалі спільний спів у колі — базова людська потреба, первинна самоідентифікація. Це треба бачити — люди, що до мене приходять, інколи плачуть навіть. Бо через голос купа всього виходить, людям легше стає.

КАВА

— Питання наостанок: гобі.

— Люблю каву людям варити. На Burning Man (знаменитий субкультурний фестиваль у США. — Д.Д.) волонтерила, працювала баристою в кафе. Мрію в Києві з кимось у кав’ярні домовитись: приходити на ранкові зміни, всім бажати доброго ранку й готувати каву.