Хороводи євроскептиків

Вистава називається  «Викрадення Європи» (п’єса Олексія Доричевського, постановка і сценографія Андрія Мая). Це спільний проект театру з Гете-Інститутом в Україні. На афіші вказано, що жанр спектаклю — «майже документальна музична історія». До давньогрецького міфу про викрадення Європи цей сюжет не має стосунку, йдеться радше про нашу прикладну міфологію — мовляв, усяка цінність на те й існує, щоб її вкрасти. А «майже документальність» полягає в тому, що, як сказано в анотації, режисер та драматург за підтримки Гете-Інституту об’їздили міста й села України, поспілкувалися з різними людьми — від трактористів до губернаторів, «а свої враження від цих зустрічей перетворили на театральне дійство».

Саме дійство являє собою, по суті, естрадне шоу, де всі персонажі — дуже умовні шаржовані маски: користолюбивий держчиновник, солдат-строковик, що не зумів відкупитися від армії, та ще четверо безіменних красивих дівчат, кожна з яких ніби символізує чотири сторони українського світу (Схід, Північ і так далі). Компанію доповнює Представниця ЄС — така собі механічна лялька, навчена повторювати кілька політкоректно-порожніх фраз.

Чи варто було їздити по містах і селах та турбувати живих трактористів і губернаторів, щоб звести все до отаких майже алгебраїчних фігур? Сказитися можна: всі тут щось символізують — Європу, нашу державу, її регіони, її армію. Це іноді, м’яко кажучи, спантеличує. Як-от у випадку з Солдатом. Він майже все своє свідоме 26-літнє життя прожив заробітчанином у тій самій Європі й не може зрозуміти, навіщо ця напівзнайома Україна забрала його в армію. Ну, Бог йому суддя, і такі є на світі, але якось незручно від того, що тут немає ніяких інших солдатів, тільки оцей.

НАСТУПНІ ПОКАЗИ ВИСТАВИ «ВИКРАДЕННЯ ЄВРОПИ» ВІДБУДУТЬСЯ 3 І 17 ЖОВТНЯ. НА ФОТО: ГАННА ОСАДЧА (ПРЕДСТАВНИЦЯ ЄС) І ДМИТРО ЗАВАДСЬКИЙ (ПРЕДСТАВНИК ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ) / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

До честі акторів, слід сказати, що вони добросовісно роблять свою справу, іноді навіть оживляють своїх картонних персонажів. Скажімо, Дмитро Завадський (Держчиновник) часом просто віртуозний. Або Тетяна Міхіна, що грає наш непосидючий Схід, чи Анастасія Добриніна в ролі українського Полісся (несподіваний симбіоз Килини з Мавкою). Втім, головне їхнє завдання — бігати в хороводі, що нагадує круговерть зірок на прапорі Євросоюзу, а всі зірки на тому прапорі, як відомо, стандартні. Якщо коротко — спектакль пронизаний євроскептицизмом. Хоча україноскептицизму тут ще більше. Власне, виходячи з того, що нам показали, Європа нам не світить. Бо ми всі отакі, як той Держчиновник чи той Солдат. Інших немає. Та й дівчата з хороводу нічим не відрізняються, чи то Захід, чи Схід. У всіх запити однаково убогі (подавай їм безплатний проїзд у маршрутках — от і вся Європа). Та навіть і їхні «високі» запити малопродуктивні: одні мріють про Юру Гагаріна і «рокот космодрома», інші — про богообрану Україну, а в підсумку — й наші совкові, й наші патріотичні міфи у виставі однаково безжально піддаються стьобу та висміюванню. Це, зрештою, зачіпає тебе, глядача. І в тобі визріває одне запитання — цілком в дусі соцреалістичної етики та естетики: «А хто дозволив усе це показувати? І взагалі — де позитивні приклади з нашої дійсності?» Звісно, потім ти отакого свого совково-емоційного пориву трохи соромишся. Хоча, якщо чесно, трохи резону в цьому запитанні все таки є.