«Хроніки чумного року»

Нагадаємо, відкрив посткарантинний простір ЛНГМ професор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, відомий художник, засновник необарокової течії у нефігуральному живописі  Володимир Будніков. Естафету підхопила одна з найяскравіших представниць актуального мистецтва, також киянка Влада Ралко, творчій доробок якої у Львівській галереї мистецтв називають «Абсолютно неповторним в Україні голосом» (див. «День» №№ 142-143 від 31 липня ц.р.).

Щодо відкриття виставки одесита Олександра Ройтбурда, а це «Хроніки чумного року», то цю подію можна розглядати під двома кутами зору —  і як, власне, представлення вернісажу, і як презентацію Музею модернізму. Про це «Дню» розповів генеральний директор ЛНГМ, культуролог Тарас ВОЗНЯК.

— Сама назва «Львівська національна галерея мистецтв» означає, що ми — не тільки музей, який представляє старе мистецтво. А галеризм, утримання галереї, полягає в тому, що, зазвичай, у галереї представляється сучасне мистецтво, а сучасне мистецтво в Україні виявляється достатньо бурхливим. І його потрібно представляти в усіх ракурсах, причому не тільки в нашому, регіональному, аспекті — львівських художників, а й художників з цілої України та світу. У нас регулярно відбуваються виставки й закордонних митців, причому деякі з них є абсолютно фантастичними. Такою, приміром, була виставка скульптури в Музеї Пінзеля ректора Варшавської академії мистецтв Адама Мияка. З іншого боку, і в Україні відбувався і відбувається бурхливий мистецький процес. І, як на мене, абсолютного апогею цей процес набув наприкінці 1980-х і в 1990-ті роки. Тоді Україна стала важливою не тільки для самої себе — вона стала серйозним, потужним мистецьким центром світового рівня. Митці, які тоді працювали головно в Києві, але не тільки в Києві — також у Львові (Ігор Копистянський), Одесі (Олександр Ройтбурд, Олександр Стовбур, Валерій Басанець), це величезні фігури у сучасному мистецтві, які потребують того, щоби їх показувати. В той час, на переломі 1980-х і 1990-х, відбулася деконструкція СРСР, із одного боку, а з другого боку відбулася емансипація митців. І в Києві вибухнула величезна нова школа живопису, але не тільки живопису — й перформенсу, й інших форм мистецького самовираження. Й одним із творців цього величезного вибуху був Олександр Ройтбурд, якого ми сьогодні представляємо у новоствореному нами Музеї модернізму. Дуже хочеться сказати «Музеї львівського модернізму», бо згодом ми змонтуємо тут постійну експозицію, яка представлятиме модерне мистецтво, починаючи з 1920—1930-х років до 1990-х. І в цьому контексті відкриття виставки Ройтбурда — подвійне свято (подвійне відкриття). І вернісажу, і нового музею.   

— Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей ваш новий музей. Історія його справді цікава, бо пов’язана з безглуздою ідеєю наприкінці 1980-х будівництва підземних ліній трамвая у середмісті Львова (говорили тоді про це, як про львівське метро, економ-метро)...

— Тоді у парковій зоні біля  Палацу Потоцьких вирили глибоченну (40 метрів) яму. Довкола почали тріщати будинки — включно з Палацом Потоцьких, який розпався на п’ять частин. І тільки після того втілювачі проєкту опритомніли і відмовилися від цієї ідеї. Але залишився будиночок, який обслуговував львівських «метробудівців», як не смішно воно звучить. Він достатньо огидненький, із силікатної цегли, і треба було з ним щось робити. Ми вирішити його трансформувати, але не прикрасити, а розкрити інші його можливості. І на другому поверсі тепер маємо абсолютно блискуче приміщення для Музею модернізму, а на першому буде Музей книги, як він там і був. Тому й говорю зараз про подвійне відкриття.

А тепер щодо самого Ройтбурда. Ми знаємо його як людину публічну — він директор Одеського художнього музею, дуже активний й ефективний менеджер і дуже успішний директор музею. Знаємо про скандали, пов’язані з усуненням від посади, як на мій погляд, то це через його проукраїнську політичну позицію. Олександр Ройтбурд є, безсумнівно, великим художником і вже, напевно, ввійшов в історію українського мистецтва як постмодерніст. Мабуть, для багатьох це визначення базується на тому, що Ройтбурд у своїй творчості використовує культурні штампи, культурні стереотипи і з тих штампів, уламків культури комбінує новий художній твір, причому робить це з іронією. Від одесита не очікувати іронії, напевно, було б неправильно! І його іронізм є загальновідомий. 

— Ця виставка приїхала до вас із Луцька?

— Проєкт «Хроніки чумного року», прив’язаний до пандемії, чуми ХХІ століття, нещодавно показували у Музеї сучасного мистецтва Корсаків. Після Львова експонуватиметься в Дніпрі.

— На відкриття цієї виставки прийшло багато людей, і це приємно — актуальне мистецтво вабить публіку.

— Безсумнівно. Хоча сучасне мистецтво не завжди є зрозумілим пересічному глядачеві. Дуже часто воно є, умовно кажучи, для обраних, які цікавляться цим мистецтвом і є в контексті цього мистецтва. Нам приємно, що на Ройтбурда прийшло велике число людей. Значить, ця виставка — справді подія у Львові.

* * *

Виставку «Хроніки чумного року»  у Музеї модернізму встигнуть оглянути всі охочі — експозиція буде розгорнута до 30 серпня. Як зазначає в експлікації куратор показу, мистецтвознавець Богдан Мисюга, «відсторонений погляд художника на ситуацію карантину озвучує відразу кілька актуальних меседжів: про суспільний хаос та глобальну людську захланність, при яких узаконені захисні маски, інші засоби індивідуального захисту стають лиш атрибутами великого маскараду».