Олександр ВЕЛЕДИНСЬКИЙ: «У владу має прийти, нарешті, людина культури»

Закінчивши Вищі сценарні й режисерські курси ВДІКу, Олександр Велединський прийшов у кіно вже досить зрілою людиною. Кожна з його нечисленних робіт має шалений успіх у глядачів і на професійних форумах усередині країни і за її межами. Він — один із співавторів сценарію знаменитого серіалу «Бригада», автор сценарію і режисер фільмів «Русское» і «Живой». Незабаром широкий глядач побачить його нову картину — «Географ глобус пропил» за повістю О. Іванова. Щира, правдива, з гіркою посмішкою розповідь про будні «героя нашого часу». А доки цей фільм не втомлюється підкорювати фестивалі. Він вже увінчаний Гран-прі фестивалю «Кинотавр» й узяв дві вищі премії IV МКФ в Одесі — Гран-прі, яке особливо цінне, адже його володаря визначає глядацька аудиторія, і Головний приз професійного журі.

— Олександре, ви не дуже часто знімаєте, не знаходите для себе матеріал, який вас цікавить? Що привабило в «Географе...»? Чи не було побоювань «конфлікту інтересів» з продюсером — Валерієм Тодоровським?

— Коли вже «вдарили по руках», коли починаєш працювати, страх зникає. З’являється якесь печіння, розумію, це моє. Коли персонаж можу «натягнути» на себе, хоча це не я, я лише кіно знімаю, героя, який, ні зовні, ні внутрішньо зі мною не схожий, нічого конкретного. Хоча ці п’ять років, що не знімав, жив майже як мій герой Служкін. (Сміється.)

— Ну, Служкін навряд чи зміг би зважитися так різко змінити свою долю в 34 роки, як зробили це ви, вступивши до ВДІКу, змінивши кар’єру інженера на режисера-сценариста?

— Так, ми ще в дитинстві з друзями намагався зняти рімейк свого улюбленого фільму «Кавказская пленница». Уявляєте, в Горькому натура — Кавказ? Смішно. Потім, на вступних до ВДІКу описав цей епізод. Довго не міг зважитися, і перша спроба була в 31 рік. Два тури пройшов і... провалився. Нерішучість була шалена — написати, все написав, а говорити не зміг. Декілька років ще зрів, розсердився на себе і вступив легко. З учителями пощастило — Олександр Прошкін і Валерій Прийомихов.

— Для мене герой «Географа...»    — абсолютна паралель з героєм «Полетов во сне и наяву» Романа Балаяна, героєм Олега Янковського. Так і в вашому фільмі є прямі цитати. Це навмисно зроблено?

— З гойдалками?

— Зокрема...

— З гойдалками було у автора в романі. Я придумав відповідь і так скажу. Служкін бачив цей фільм, Служкін бачив «Полеты во сне и наяву». Він себе самого ідентифікував з персонажем Олега Івановича Янковського. Безумовно. Але є відмінність від персонажа «Полетов...», де немає безвихідності, але є надія. Бо він сам, зариваючись у ту копицю сіна, усвідомлює свою нікчемність, свою непотрібність. Страждає через це. А страждання може відродити його, як Фенікса з попелу. Може відродити героя, якого зіграв Янковський. Наш же герой страждає, але не упивається своїм стражданням, не зневіряється. У ньому немає відчаю. У ньому є смуток, є абсолютне розуміння того, що відбувається, але він перебуває у внутрішній еміграції — не бере участь в підлості — ні в окремій, ні в загальній.

— Так, але якщо в ті часи, коли з’явився герой Янковського, були «кухні», була езопівська мова, ніхто не вірив, що щось може різко зміниться, але було дуже потужне внутрішнє, духовне життя, яке всіх тримало. А сьогодні воно є?

— Так, є. Відроджується, по-моєму. Сьогоднішній день — цьому підтвердження. «Кухні» змінилися на ЖЖ, на блоги, за них, виявляється, можна посадити. Мені нещодавно з Рустамом Хамдамовим пощастило поспілкуватися. Він сказав: будь-яке «анти», будь це антисемітизм чи антифашизм навіть, або ще щось, завжди знижує художність. Тому я прагнув на соціальну частину не тиснути. Хоча там є елементи: хто такий Будкін у порівнянні з романом? Якщо пам’ятаєте, він там був кооператором. У фільмі він помічник депутата, який сам себе начебто жартома називає корупціонером. Всі ці знаки присутні. Служкін не хоче в цьому всьому брати участь, тому вибирає мінімальне зло для себе. Проте стає потрібним цим дітям-школярам. У Іванова добре сказано: навчити, нічого не навчаючи.

— А як вам пощастило зробити такий живий діалог, майже не «переінакшуючи» першоджерело?

— Просто ми перенесли дію з 1990 років у наші дні. У 90-ті роки я написав «Бригаду» — був одним із авторів сценарію. Це я пройшов, мені не хочеться в цих 90-х вже ані жити, ані повертатися туди, працюючи зі сценаріями...

— У 90-х, хоч як це ідіотично, була надія?

— Була, звичайно, зараз нас позбавляють цієї надії. Таке відчуття, що вони надзвичайно злякані, стан у суспільстві тривожний, який якось прорвався назовні. Вони стали придумувати закони, аби якось це стримати. Однак люди поступово починають думати, усвідомлювати й сердитися на те, що вони не можуть жити так, як живе жменька. Знаєте, в Росії без політики все одно нікуди. Все одно мріятимемо про справедливіше життя, хоча точно знаєш, що справедливості ніякої немає.

— Особливість Росії в тому, що вона у всі часи мріє про справедливого царя?

— Отож. А все повинно бути по-справжньому. Має бути змінюваність, коли вона буде, кожен буде відповідальний за себе. Якщо вона буде. Поки її немає.

— Хочу повернутися до кіно. Воно сьогодні стало, м’яко кажучи, досить підконтрольне — держзамовлення. Що робити, гроші й таке інше. Як ви бачите себе в цьому контексті (маю на увазі ваше кіно, ваше майбутнє в кіно), про що хочете говорити?

— Ну, складно зараз гадати. Дуже сподіваюся, що не зніматиму просто задля грошей. Хоча мені потрібні гроші, я їх люблю.

— Всі люблять...

— Думаю, знайду можливість робити те, що хочу, залишаючись щодо себе все-таки чесним.

— Ви людина, яка (це відчувається з ваших картин) має серйозний інтелектуальний багаж. Що можете сказати про сьогоднішню поточну літературу (ця ж картина — екранізація), чи є в сьогоднішньому потоці щось іще, що вас чіпляє і що гіпотетично можна було б перенести на екран?

— Тут, окрім любові до літератури, у мене є особисті стосунки: я дружу з письменниками. З Сергієм Шовгуновим, з Дмитром Биковим, із Захаром Прілепіним дуже близько дружу. Ми навіть до Києва разом літали, придумували якийсь сюжет, і він пише величезний роман, можливо, якесь кінематографічне майбутнє буде у цього роману. Але у мене є і свої оригінальні ідеї, не екранізації. Оригінальні — це просто термін. І вони, по-моєму, досить яскраві, цікаві, і я теж над цим працюю зараз.

— У всіх ваших кінороботах величезна увага приділяється пейзажу, який стає повноправним героєм не лише візуальним чином. Чим керуєтеся?

— Це російська традиція. Літературна російська традиція. Валентин Распутін такий же. Він стан душі персонажа завжди описує через стан природи. І Чехов теж. Вся класика. Я теж вийшов із Гоголя (Сміється.) і нікуди не подінуся від цього. Ніколи.

— Ви помітили, що в життя і ЗМІ повертається лексика найгірших років?

— Так, абсолютно. А знаєте, коли це почалося, коли я помітив уперше? Коли знову перестали посміхатися продавці.

— Знову перестали?

— Знову перестали посміхатися продавці. Так і назвіть статтю. (Сміється.) Мені здається, що вся біда, і вашої країни, і нашої, в тому, що знову ж таки це мрія про царя. Про доброго царя. Повинна прийти людина культури хоч раз у владу.

— Одна людина нічого не змінить.

— Не одна, звичайно, але культури. З вихованням, з розумінням, зі свідомістю справжнього інтелігента. Не юрист, не економіст, а людина культури.

— Вважаєте це можливим, але цього ніколи не було в історії?!

— Але я про це мрію. Людина культури — Сокуров, наприклад.

— Та не захоче він, на жаль, цим займатися...

— Зрозуміло, але я маю на увазі КУЛЬТУРУ. Не режисера, а культуру, світогляд.

— Мотиви відлиги?

— У мене немає абсолютно ностальгії за Радянським Союзом. Але при цьому й лаяти нікого не буду. У фільмі «Русское», коли починав знімати, сказав: ми не зніматимемо нацистський терор, забудьте про це. Ми зніматимемо чесне кіно про цей час. І все. Повторюся, будь-яке «анти» антихудожнє завжди.

— А як щодо імперських замашок?

— Присутні, безумовно. І в мені імперське. Обов’язково. Я так вихований, так виріс.

— Теж вважаєте Україну своєю околицею?

— Ні. (Сміється.) Я дуже добре ставлюся до України. Мій батько захищав Одесу, захищав Севастополь. Він служив. Можливо, десь мені й образливо, що ми до цього часу не одна країна. Моя імперська амбіція поширюється на те, що мені просто жаль, що ми розлучилися і гриземося.

— Практично всі ваші картини виходили на фестивалі, ви знаєте, що це таке, на фестивалях були і призи, і успіх. Чи відіграє це роль у творчому житті, по-перше, і, по-друге, як це допомагає потім, щоб фільм все-таки дійшов до широкого глядача?

— З «Живым» допомогло однозначно. Фільм непогано для того часу пройшов прокат, 2006 року. Це був останній російський фільм, який окупився у прокаті і навіть щось заробив. Звичайно, фестивалі тут допомогли. У цьому сенсі вони важливі для подальшого життя стрічки і для життя режисерів, яким або щось пропонують, або перестають пропонувати. Я п’ять років не знімав, але у мене весь час дзвонив телефон. Пропонували багато чого, але я відмовлявся. А що пропонував зі свого, не завжди вдавалося «пробити», «гоструваті» теми були...