Олена КОВАЛЬСЬКА: «Відкритість — те, що найскладніше дається на пострадянському просторі»

Форум було організовано центром «Текст» за фінансової підтримки Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». Окрім публічних сценічних читань двадцяти однієї п’єси, відібраних з сотні, особливу увагу в програмі (за традицією) було приділено освітній частині: майстер-класам, лекціям і просто зустрічам з непересічними особистостями.

Одним з гостей нинішнього фестивалю стала арт-директорка  московського Центру імені Вс. Мейєрхольда, відомий театральний критик Олена Ковальська. Нагадаємо, рік тому вона очолила створену при Центрі «Школу театрального лідера», яка вже здобула  популярність і отримала громадський резонанс. Досвід і діяльність цієї інституції актуальна і для українського театрального простору, де більше ніж достатньо схожих проблем і прикрих прогалин, що мають бути заповнені.  

«ОСКІЛЬКИ ДЕРЖАВНИЙ ТЕАТР НЕ ДОСКОНАЛИЙ, ТО ДОЦІЛЬНО ЙОГО МОДЕРНІЗУВАТИ»

— Олено, розкажіть, як народилася ідея «Школи театрального лідера», а головне — в чому її суть?

— Після перебудови виникла глибока прірва між театральними поколіннями. В той час, коли відбувалася приватизація, деякі діячі театру приватизовували установи культури. Сьогодні більшість працює за безстроковим трудовим договором, який дає можливість довічного перебування на будь-якій посаді в театрі! Власне, я кажу про те, що сталася така несправедлива по відношенню до молодих людей річ: у театрі припинилася будь-яка ротація кадрів і перервалася тяглість поколінь. Два роки тому керівником Департаменту культури Москви став активний молодий чиновник Сергій Капков. Будучи чуйною до кон’юнктури людиною, він уловив настрої кола людей мистецтва і вирішив, що краще, що він може зробити, — це волюнтаристським чином замінити людей похилого віку на молодих. Капков радився з різними людьми. Йому радили різне, проте все-таки всі погоджувалися в трьох основних моментах: по-перше, треба повернути Анатолія Васильєва, по-друге, треба підтримувати незалежний Театр документальної п’єси (ТЕАТР.DOC), а по-третє — треба змінювати художню владу, однак не силовими методами.

Ми з Віктором Рижаковим, режисером і моїм колегою, теж були серед тих, хто давав поради. Капков вислухав і сказав: ну якщо ви знаєте, як це робити, ось і робіть! І в центрі Мейєрхольда ми відкрили «Школу театрального лідера». Назва — жахлива, проте вона цілком відповідає суті того, що відбувається.

Наше завдання — привести до театру покоління, яке, розвиваючи традиції російського репертуарного театру, братиме участь у його модернізації. Сьогодні, в більшості випадків, молодь, яка хоче працювати в державному театрі, а то й керувати ним, спершу мають розібратися, як саме він влаштований. Тому що для режисера і молодого продюсера, який щойно закінчив Російську академію театрального мистецтва і навіть вже працює адміністратором, механізм функціонування великого театру, зазвичай, заповідна територія. Молодим досить неохоче розповідають про тонкощі театральної економіки, логістики тощо, а нинішні художні керівники оточують цю свою діяльність завісою таємниці. Система фінансування театру, трудове право, державне завдання — для молодого режисера — це нетрі. Однак з іншого боку, саме у молодих є свої ідеї щодо театру і багато енергії. 

— Йдеться виключно про виробничо-адміністративну сферу?

— Ні, ми говоримо і про стратегії сучасного театру, і про інтеграції театру і суспільства, про важливу соціальну, педагогічну діяльність сьогоднішнього театру. Спочатку до слухачів приходять люди, які працюють в театрах і відкривають всі таємниці. Але також ми вивчаємо і західний досвід організаціїї театральної справи. Тому що, оскільки ми бачимо, що державний театр не досконалий, то доцільно його модернізувати. У цьому сенсі дуже цікавий і корисний досвід Східної Європи, де 20 років тому відбулися реформи набагато глибші, ніж в Росії та Україні. І вони вже прожили те, що у нас тільки попереду. Окрім всіляких маркетингових, продюсерських, фінансових, податкових і правових дисциплін, ми ще вивчали таку річ, яка в Росії не дуже поширена, — це культурне планування. Що створює театр в суспільстві за межами самого театру? Ми намагалися розібратися, навіщо театру це потрібно, хто все це фінансує, а головне, як митець може знайти мотивацію, щоб працювати з психічно хворими, сиротами, ув’язненими тощо.

«НАША МЕТА — ЦЕ КОНСОЛІДАЦІЯ МОЛОДОГО ТЕАТРАЛЬНОГО ПОКОЛІННЯ»

— А ваші слухачі лише потенційні художні керівники і директори театрів?

— Ми запросили людей різних театральних професій: режисерів, драматургів, хореографів, художників, продюсерів. До речі, драматург Наталя Ворожбит теж у нас навчалася. Наша ідея полягала в тому, щоб люди під час спілкування, під час проведених разом сесій (це чотири місяці на рік по 10 днів), зуміли знайти один одного, тобто об’єднатися в команди, і після року вони мають сформулювати і написати стратегію розвитку для конкретного театру.

 — Який проект переміг в першому наборі?

— Переможці конкурсу проектів — тандем Дмитро Волкострєлов та Ксенія Перетрухіна. Вони розробили проект для Театру на Таганці. Ідея полягала в тому, що на один сезон театр перетворюється на своєрідний «музей мистецтва», де проходять виставки, перформанси, живі інсталяції, документальні проекти, присвячені виставам і видатним постатям цього театру. Всі свідоцтва величі цього театру дістаються із «засіків» і демонструються глядачам. Так віддається належне славетній історії одного з відомих російських театрів. Після цього Таганка закривається на реконструкцію, і водночас створюється новий репертуар. Через рік театр відкривається абсолютно новим. Історію театру не знищено (як це сталося, скажімо, в Московському театрі Гоголя), вона доходить до свого апогею і завершується урочистою кодою! Ця програма дуже сподобалася всім — департаменту культури, директорові Центру Мейєрхольда Валерію Фокіну, вона сподобалася навіть Юрію Петровичу Любимову. Ось тільки влада забарилася з реалізацією проекту, Любимов, розсердившись, наклав вето на показ своїх вистав на сцені театру. Словом, історія там довга і гучна, але вистави грають, а Дмитро Волкострєлов готуватиме до квітня 2014 року ювілейну програму.

— Ви говорили про важливість ініціатив, модернізацію у сфері театру, «Школа театрального лідера» ставить перед собою які-небудь завдання, крім підвищення кваліфікації кадрів?

— Наша мета — це консолідація молодого театрального покоління. Щоб ці люди перетворилися на еліту театрального співтовариства, що порушує і для свого покоління, і для театру в цілому питання, які часто не обговорюються ні в суспільстві, ні в театрі. І ми, як маленьке театральне співтовариство, зробили одну необхідну річ, ми спільно, перетворившись на таке маленьке міністерство культури, написали проект положення про конкурс на заміщення посад в театрі. Нам не хотілося, щоб чиновники призначали людей з «Школи театрального лідера» до штату театру, нам було важливо, щоб до театру потрапляли лише на конкурсній основі. Головне, про що ми говорили: це має бути не конкурс репутацій, а конкурс програм. Власне, важливо знати, не що ставитимуть на сцені, а що робитимуть з цим театром в цілому! І ця конкурсна програма — не лише спосіб виявити потенційного керівника, але й встановити деякі межі контролю його діяльності. Що їм пообіцяли на початку і що зробили насправді. Програми мають бути у відкритому доступі. І тоді будь-який глядач зможе, по-перше, ознайомитися і дізнатися, в чому полягає програма окремого театру, а по-друге, проконтролювати, наскільки ефективно вона втілюється в життя.

Ми довго сперечалися, хто ж має входити до складу експертної ради таких конкурсів. Але професор Лев Сундстрем висловив справедливу думку, що не варто зациклюватися на експертизі, а найголовніше в таких процедурах — це відкритість. Власне, те, що найскладніше дається на пострадянському просторі.

— Проблема пострадянського простору ще і в недостатньому контакті театру і суспільства, ви самі про це згадали. А як можна виправити ситуацію?

— Один з вельми дієвих методів — театральна педагогіка. На Заході театральну педагогіку використовують також як спосіб соціальної адаптації (для ув’язнених або людей з особливими потребами), і як спосіб «тімбілдінгу» в корпораціях. Іншими словами, сфера застосування є широкою. Дуже популярна театральна педагогіка в європейських і американських школах. Вона робить дві речі: готує школярів до відвідування театру і в ігровій формі дозволяє їм обговорити побачене. До речі, за кордоном вже давно існує практика: до кожної вистави випускають так званий «освітній рюкзачок» (educationalbag), цим займається один з команди драматургів театру (аналог наших завлітів). Складається каталог з різноманітною інформацією до вистави, яка допоможе вчителеві підготувати свій клас до перегляду. Головне місце там відводиться різноманітним театралізованим іграм і тренінгам. Скажімо, один з прикладів — вистава, присвячена темі гендерної нерівності в мусульманських родинах, історія про дівчину, яка вже живе на Заході, але її все одно видають заміж за звичаєм предків, і вона вперше бачить майбутнього чоловіка лише на весіллі.

Школярів приводять до театру за три години до початку вистави і вчать танцювати... фламенко, один з найбільш пристрасних танців. При цьому умови танцю — партнер і партнерка не можуть бути з одного класу. Звісно, всі соромляться, і ні у кого нічого не виходить! Потім підлітків відправляють на виставу — і вони вже сприймають те, що відбувається на сцені не умоглядно, а скрізь призму щойно отриманого індивідуального досвіду танцю з незнайомою людиною.

Майстер-класи з театральної педагогіки проводяться в Росії вже давно, ось тільки до практичного застосування знань справа, зазвичай, не доходить. Ми організували проект, який має назву «Театральний клас». Взяти участь у цьому проекті було запрошено шість класних керівників з московських шкіл, шість адміністраторів і завлітів, які були готові стати театральними педагогами, і шестеро людей, які б в подальшому самі могли давати подібні майстер-класи. Потім група з 18 чоловік зустрілася з німецьким педагогом Клаудією Майєрс, і вони цілий тиждень... грали. Опановували й вигадували ігри, які б допомогли школяру зрозуміти, як влаштовано театр, які функції виконують різні театральні служби, як вчитися зчитувати метафори, як розуміти образну мову вистави тощо. Я вважаю, що театральна педагогіка сьогодні — це один з перспективних, а головне необхідних напрямів для розширення сфери діяльності театрів.