Пророк жаху

Оприлюднені декілька років тому матеріали слідчої справи № 532 і через п’ятдесят років неможливо читати без здригання. Хворого 66-річного старого, генія театру, кумира багатьох театральних поколінь день і ніч били, фізично і морально знищували, звергали в пекло.

Двома роками раніше було розгромлено його знаменитий ДержТІМ, театр, який з 1923 року носив ім’я першого народного артиста республіки — Всеволода Мейєрхольда. Як писав у «Таймс» після закриття ДержТІМу театральний геній з куди більш сприятливою долею — Гордон Крег, «пацюкам, що кишать усюди», вдалося зжерти Мейєрхольда. Ці містичні тварюки з мейєрхольдівської ж гоголіани «Ревізора» 1927 року, ці справжні пацюки, що перебігли йому дорогу, коли він востаннє вільно крокував ленінградським двором, проковтнули Майстра.

Крім ДержТІМу, у Всеволода Емільовича було ще безліч театрів: великих і малих, провінційних, столичних, студійних, академічних. Із більшості він ішов сам, відмовляючись від непереможної рутини, незадоволений оточенням або нерозумінням друзів — із МХТ, із театру Віри Коміссаржевської. Інші ж змітав час — Товариство нової драми, студію на Поварській, Олександринку.

Про його спектаклі склалися легенди як про пророчі. Про демонічний «Маскарад» 1917 року — останню виставу в присутності царської сім’ї; про судорожний «Балаганчик» 1914 року, з ляльками-мерцями, напередодні світової бійні; про містичне «Життя людини» 1907 року в зануреній у депресію державі. Мейєрхольд був людиною з маніакальним відчуттям часу й одночасно ніби без шкіри, абсолютно беззахисним перед нахабством зовнішнього світу.

На сцені Мейєрхольд немов режисирував власне життя, пристрасно створюючи сценічний світ із майже тваринного, тактильного відчуття навколишнього буття. Тому менш театрального режисера, за ознаками сутніми, а не формальними, відшукати важко. Він ішов до видовища від ідеї життя. Ніякого вигадування минулого, теперішнього і майбутнього не було. Все втілювалося через особливе, глибоко суб’єктивне і тому уявне неймовірною вигадкою бачення конкретного моменту історії.

Готуючи 1937 року свою останню виставу в ДержТІМі «Одне життя» за повістю Миколи Островського «Як гартувалася сталь», Мейєрхольд дійшло пояснював і навіть показував акторам, як саме сліпий, смертельно хворий герой безпорадно нишпорить руками по стіні в пошуках дверей-виходу. Майстру було так важливо і необхідно передати зі сцени вповзаюче в душу почуття тваринного страху, відторгнутості, забуття і разом із тим твердість духу.

На фізичних же, тактильних, просторових відчуттях грунтувалася його знаменита азбука для акторів — біомеханіка. Відчуття зіткнення з середовищем, пропущене через мозок, повинне було народжувати у виконавця почуття свободи.

Художник рівний лише художнику. Суб’єктивний (частково максималістський, част-ково утопічний) погляд на події життя, на природу речей давав Мейєрхольду право розпоряджатися театральним світом, що належить йому, як своїм власним. Звідси жахлива конфліктність, приниження опонентів і заворожливі, ні, не концепції, животворні ідеї спектаклів, що проросли з його фантастичної долі.

Уклінне обожнювання другої дружини Зінаїди Райх народило виставу — трагічне освідчення в коханні «Дама з камеліями», соціальну підгрунтя для якої він відшукав у книзі Августа Бебеля «Жінка і соціалізм». 33 епізоди «Лісу», поставлені 1924 року, де Аксюша з Петром літали на «гігантських кроках» — гойдалках, стали ілюзіоністським еквівалентом утопічних більшовицьких кроків-п’ятирічок. А знявшись 1915 року в ролі лорда Генрі в кінокартині «Портрет Доріана Грея», Мейєрхольд втілив образ цілого покоління модерністів: Олександра Блока, Миколи Гумільова, Михайла Кузьміна...

1904 року, на самому початку своєї кар’єри, Мейєрхольд шокував прагнучий до легких розваг Херсон, де він протягом двох сезонів відточував свою режисерську майстерність, випускаючи ледве чи не щотижня нову виставу, несмішною комедією «Вишневий сад», текст якої було отримано прямо з рук автора, Антона Павловича Чехова... Саме до «Вишневого саду», однієї з ранніх вистав тридцятирічного режисера, вперше увійшов його майбутній супутник — Жах. Так, із великої літери сам Всеволод Емільович писав це слово. Увійшов і залишився в його житті, його театрі, його долі назавжди.