Рейс «Київ — Тбілісі» — з посадкою в порту «кохання»

Ольгу Петрову особливо представляти не треба. Живописець, графік, кандидат мистецтвознавства, доктор філософських наук, автор кількох монографій і сотень статей (зокрема надрукованих і в «Дні») з історії і теорії образотворчого мистецтва, вона завжди — в зоні уваги тих, хто займається або цікавиться творчістю. І сьогодні багато хто пам’ятає її виставку «Тбілісі — любов моя», що експонувалася майже два роки тому, у вересні 2013-го, в столичній галереї «Триптих АРТ». Було багато гостей, свічки, море квітів. І колорит давнього Сакартвело, що обдурив фізичні закони і вирвався з полотен художника в галасливий, багатоголосий, майже по-грузинськи, зал галереї. І слова натхненної успіхом Ольги про те, що ця експозиція найближчим часом буде передана в дар одному з тбіліських музеїв.

Але завтра була революція, війна, і, правду кажучи, мало хто замислювався, як склалася доля картин. Тільки нещодавно, із здриганням читаючи новини про страшну повінь у Тбілісі, я випадково дізналася, що в ті дні там перебували Ольга Петрова і директор галереї «Триптих АРТ» Таня Савченко, які полетіли до Грузії здійснити задуману два роки тому акцію. Цей факт і став приводом для нашої розмови.

«Я ЗАРУЧЕНА З ГРУЗІЄЮ НАВІКИ»

— Ольго, ваша виставка називалася «Тбілісі — любов моя», ви випустили книгу з такою ж назвою, на обкладинці якої — картина з ширяючим над містом Сергієм Параджановим. І завжди підкреслюєте, що він зіграв головну роль у вашому становленні як художника, як особистості? Як ви познайомилися?

— З Сергієм Параджановим мене познайомив на початку 60-х років Мишко Сенін — трагічна особа. Син заступника голови Ради Міністрів при Хрущові. Трагедія його (при такому батьковы!) полягала в тому, що Мишко був у близьких стосунках із Параджановим, який ненавидів радянську владу. Сенін обожнював Сергія як культурний феномен, а той третирував його. Навіть того дня, коли Мишко вперше привів мене до Параджанова, той добре нас прийняв, але завів будильник і сказав йому: «Ти повинен піти, коли почуєш дзвінок, а друзі залишаться».

Сергій інколи бував жорстоким. Сьогодні з нього роблять ангела, але це неправда. Я Параджанова обожнюю, але геній не може бути небожителем. Він був різним. Після першої ж зустрічі я, природно, опинилася під владою чарівності Сергія. До нього в дім можна було вільно приходити, і мене постійно тягнуло туди. У той час ішла підготовка до зйомок фільму «Тіні забутих предків», в домі постійно перебувала приголомшлива Лариса Кадочникова, від якої просто дух захоплювало, Юрко Іллєнко, Георгій Якутович, Іван Драч — вся тодішня інтелектуальна еліта Києва. Я приходила, сідала на лавку для гостей і з захопленням спостерігала те, що відбувається в цій незвичайній квартирі. А Параджанов, коли бачив захоплені очі, приймав людину. Так він прийняв і мене.

Пізніше, коли Сергій вже жив у Грузії, ми приїхали з першим чоловіком у Тбілісі і прийшли до нього в гості. У Параджанова було гуляння, але він зрадів нашому візиту, познайомив із друзями, з мамою Сіран Давидівною. Якоїсь миті прийшов художник Микола Ігнатов, і Сергій з порога сказав йому: «Кока, покажи моїм київським друзям Грузію!» Слово Параджанова було закон, і цей Кока, якого ми знали п’ять хвилин, посадив нас у машину, заїхав за своїм приятелем, і ми вирушили до Кахетії. Дорогою я закохалася в Коку, а він — у мене. Загалом, до Києва я повернулася вже без чоловіка, якому одразу ж у всьому зізналася... У книжці «Тбілісі — любов моя» я описую цю поїздку.

Тому виставка фактично була присвячена щедрому генієві, який уміє дарувати щастя, Сергію Параджанову і найбільшому коханню  мого життя — художникові Миколі Ігнатову.

З книги «Тбілісі — любов моя».

«Коли після нічної трапези дім занурився у глибокий, передсвітанковий сон, ми з Кокою танцювали якийсь вакхічний танок під кетягами винограду в саду, про який могли мріяти хіба що цар Соломон з Суламіфь. Юрко Євреїнов (чоловік Ольги. — Авт.), скуштувавши без міри вина «Ахмета», спав за сценарієм Боккаччо».

Але і книжка, і виставка сталися більше ніж через 50 років після моєї першої поїздки до Грузії. Тоді ж, того чарівного вечора, я нічого не знала про Ігнатова. Крім того, що він — художник. У нашому житті була одна ніч у Кахетії, яка перевернула мою долю. Коли чоловік ішов від мене, він сказав: «Відмовся від пам’яті про Ігнатова, і я залишуся». Я не зробила цього. Не могла ж я викреслити з життя божевільний танок у чужому винограднику, храм Дзвелі Шуамта (він був першим, який Кока показав мені), величні (хоча й покинуті у той час) монастирі Грузії. Пам’ятаю, як здивувалася, побачивши, що від деяких церков у нього були ключі. Виявилось, Кока проходив там практику як монументаліст. І в храмах все ще лежали його палітри. Можете собі уявити: VI століття і пензлі сучасного художника,  і красень-грузин, який стоїть поряд із тобою!..  Так почалося моє знайомство з Грузією.

А потім Ігнатов зник. Не писав, не телефонував. Пізніше з’ясувалося, що він потрапив в автокатастрофу, його друг загинув, у самого Коки було декілька переломів хребта, і свою фреску він дописував, загіпсований у корсет і прив’язаний ременями до будівельної люльки. Такий у нього був характер. Крім того, він був одружений і в нього підростала донька. Наші життя пішли різними шляхами. Зустрілися ми тільки за 12 років. Кока розлучився з дружиною, був укотре закоханий, і ми просто спілкувалися як друзі. Потім —  ще декілька зустрічей, кожну з яких пам’ятаю, ніби вона сталася вчора. Одного дня у Києві він навіть зробив мені пропозицію, але мені щось не сподобалося в його тоні, і я відмовила. Справа була напередодні 8 Березня, ще лежали замети. Ми йшли біля Бессарабки, Кока купив корзину фіалок і уставив букетиками дорогу до мого будинку (жила я на Госпітальній, в районі вулиці Басейної)...

Кока Ігнатов 2002 року помер від раку мозку. На його могилу я прийшла тільки два роки тому, коли знову приїхала до Тбілісі. І ще під час подорожі вирішила написати «грузинський зошит» — нахлинули спогади.  Параджанов, художники, з якими він мене познайомив, — Олена Ахвледіані, Ладо Гудіашвілі, вдова Давида Кабакадзе. Тбіліська богема, до якої належали і представники старої традиційної школи, і молоді художники того часу.

З книги «Тбілісі — любов моя».

«Тбілісі. Пантеон Дідубе. Тут покоїться Елічка Ахвледіані, Софіко Чіаурелі і ще багато хто, хто був і залишився цвітом нації, її творчої досконалості в XX столітті. Біля церкви, на квадраті землі, обгородженому низьким бордюром, плита. «Кока Ігнатов. 1937 — 2002». Почуття розгубленості, змішане з протестом і безсиллям відмінити очевидне, охопило мене, коли я  побачила шматок граніту. Довкола нього — тиша, а що з нею робити — невідомо!»

Тоді ж виникла ідея зробити виставку, присвячену Грузії. Одразу задумала її як подарунок одному з тбіліських музеїв. Як мою вдячність Грузії за те, що вона є в моєму житті. Я написала портрети Сергія Параджанова («Тбілісі — любов моя. Сергій Параджанов») і Коки Ігнатова («Мені все твоя ввижається робота...»), картини «Джварі. Автопортрет», «Сірчані лазні», «Тиха молитва», «Виноградар», «Чоботар», диптих «Вардзіа» — усього 15 робіт. Презентація виставки відбулася у вересні 2013 року, після чого я мала летіти в Тбілісі. Однак ніхто не міг передбачити, що ця дорога виявиться такою довгою — революція, війна в Україні, смерть чоловіка.

«ТБІЛІСІ — ЛЮБОВ МОЯ». СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ, 2013 / ФОТОРЕПРОДУКЦІЮ НАДАНО АВТОРОМ

У Тбілісі я потрапила тільки в червні цього року. У Державному музеї мистецтв Грузії  відбулося відкриття вернісажу. Був присутній міністр культури Грузії Міхеїл Гіоргадзе, екс-посол України в Грузії Василь Цибенко, відомі художники Теймураз Мурванідзе, Зураб Ніжарадзе, Лоретта Абашидзе-Шенгелія. Але найважливішою і найбільш хвилюючою для мене миттю було те, що виставку відвідала дочка Коки Ігнатова — Кетован, якій мої роботи і, зокрема, портрет її батька сподобалися. Атмосфера на відкритті була урочистою і щирою, і мені хочеться сказати добрі слова послові Грузії в Україні Міхеїлу Уклебі і його радникові Зурабу Топурія, без допомоги яких цей захід не відбувся б взагалі — ми елементарно не змогли б перевезти таку кількість картин із Києва в Тбілісі. І, звичайно, кураторові виставки Лелі Цицуашвілі, яка звалила на себе всі організаційні проблеми.

Моє бажання здійснилося. Частина мого ремесла, таланту, якщо хочете, душі залишилися в Грузії назавжди. А ще я заповіла розвіяти мій прах із вікна монастиря Джварі і навіть показала місце, звідки належить це зробити. Нехай, звичайно, це станеться так, як визначено долею, але до такого  рішення я прийшла давно. Тому тепер я обручена з Грузією навіки.

«КНИГА «ТОЧКИ НТЕНСИВНОСТІ» — ПРО ЧАС І ПРО СЕБЕ»

— Ви познайомилися з Сергієм Параджановим зовсім юною дівчиною й одразу увійшли до вузького кола наближених до Майстра людей, що вдавалося далеко не всім. Чому так сталося — ви з дитинства були цілеспрямованою, звиклими домагатися свого?

— Зовсім ні. Я зростала звичайною радянською школяркою, трієчницею, зірок з неба не хапала. Більше того, була майстром спорту з фехтування. Тому життя моє могло скластися зовсім інакше. Але в  юності доля звела мене з Григорієм Порфировичем Кочуром — літературознавцем і перекладачем, який нещодавно повернувся із заслання (це були хрущовські часи). Він оселився в Ірпені (смуга осілості — за межами Києва). Це був надзвичайний інтелектуал! Перед арештом Григорія Порфировича його  родичі заховали частину унікальної бібліотеки, яку він зібрав, — закопали на городі. Коли Кочур повернувся, розкопав її. На цих книгах вчилися і Віталій Коротич, і Іван Драч, і Микола Вінграновський, і Ліна Костенко — всі їздили до нього в Ірпінь. Там утворився негласний університет.

Проте радянська влада, КДБ не залишали Григорія Порфировича у спокої. Був період, коли його попередили — якщо хочете, аби онук був живий-здоровий, припиняйте будь-яке листування з іноземцями. І багато хто став боятися відвідувати його. Я їздила завжди. Тому у мене з юності, буквально з 18 років, були складнощі з владою.

Потім — спілкування з Параджановим. З перекладачем і літературознавцем Миколою Лукашем. Дивовижною людиною, яка, коли заарештували Івана Дзюбу, написала листа в ЦК КПРС з проханням дозволити йому відсидіти термін за Дзюбу, оскільки той, хворий на туберкульоз, не витримає такого випробування. Лист йому повернули, він відіслав його знову. Тоді Лукаша вигнали зі Спілки письменників — він голодував, заробляв гроші як міг. Людина, яка знала 23 мови, переклала «Декамерон» Боккаччо, «Дон Кіхота» Сервантеса.

Таким чином моє виховання, становлення особистості проходили в колі людей, які повернулись із заслань 30-х років. Я зараз пишу книжку «Точки інтенсивності» (називаю її «мемуарами») про своє життя, про час, у якому жила. Вже закінчила розділи «Діти війни», «Тбілісі», «Пристрасті за Данте» — там розповідається про 70-ті роки. Не можу назвати себе дисиденткою, мабуть, через молодість просто не була готова до цього — ні інтелектуально, ні психологічно. Проте перебувала під підозрою у влади. Закінчилася ця історія 1974 року, коли Павличко опублікував мою ілюстрацію до «Божественної комедії» в журналі «Всесвіт», де він тоді був головним редактором.  Журнал потрапив у  відділ ідеології ЦК КПРС, ілюстрації кваліфікували як сюрреалізм, переді мною закрилися двері всіх видавництв. Я була змушена виїхати до Москви, де  вступила до аспірантури, стала працювати над дисертацією «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі  в тлумаченні художників XIV-XX століть».

— Невже в Москві 70-х легше дихалося, ніж у Києві?

— Ні, звичайно. Просто там було ширше коло справжньої інтелігенції. Це зараз у Москві нікого не залишилося. А тоді — «Таганка», «Современник»... Я дружила з піаністом і композитором Геннадієм Рождественським, зі скульптором Максом Ісааковичем Гельманом, з княгинею Крузенштерн, правнучкою Івана Федоровича Крузенштерна, родичкою шведського короля й англійської королеви.  Дуже любила спілкуватися з людьми старшого віку — у мене був талант слухати їх. Літні люди цінують це. Мене навіть дражнили: «Сусанна і старці»! (Сміється) Ніколи не затримувалася — «прочитувала» інформацію і йшла.

Московсько-ленінградський період — окрема сторінка мого життя, скоро розпочну її опис.

З книги «Тбілісі — любов моя».

«1970 роки в Україні були часом, сповненим драматичними подіями. Відносний лібералізм хрущовської відлиги, в атмосфері якої піднялася талановита генерація «шестидесятників», був позаду. Ідеологічна влада Києва — прислужник Кремля — тепер намагалася знищити паростки свободи 60-х років. Загинули в засланні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. В ув’язненні перебували І. Світличний, Є. Сверстюк та інші патріоти України. Арештований С. Параджанов».

— Наскільки я зрозуміла, «Точки інтенсивності» — ті віхи, люди, події, які «зробили» Ольгу Петрову такою, якою сьогодні її знає Україна. Окрім названих імен, які особистості ще зіграли свою роль у вашій долі?

— На мені є відбиток драматичної закоханості в Івана Драча. У молодості він був неначе кульова блискавка. На вечори поезії, де Драч читав свої вірші, в Києві ходили як на Маяковського колись, як у Політехнічний музей у Москві. У Великій залі Червоного університету яблуку ніде було впасти, коли він читав: «Я — цинкова форма. А зміст в мені — вишні...» або «Ти — ворожа мені./Ти — вельможна./Ти — орлиця, гаряча й вертка...». Драч був неймовірним, привабливим і божевільно популярним! Йому потрібне було поклоніння, захоплені очі. Важливо було, що я — художник, більше нічого. Ми блукали по снігу, заходили в Кирилівську церкву, грілися там біля ікон, біля батарей, Іван читав мені свої вірші. Це була справжня драма — його і моя. Але я жила з нею і, якщо так можна сказати, надихалася негативом, драматичним коханням. Тривала ця історія лише три місяці. Коли ми розлучилися, мені було років 25. І десь до 37-38, тобто більше 10 років, я малювала Данте. До речі, «Пристрасті за Данте» — це розділ про Драча.

Потім, звичайно, мій третій чоловік Євгеній. Він — син поетеси Тетяни Волгіної і Вадима Охріменка, журналіста, який працював у «Правді». У певний період на нього почалося цькування, безконечні нічні телефонні дзвінки — він не витримав терору і застрелився. Вадим Охріменко був дуже дружний з Максимом Рильським, хрещеним батьком мого чоловіка, той і опікувався Євгенієм після загибелі друга.

Євгеній був геніальним, від Бога, дитячим лікарем, ортопедом-травматологом. Захоплювався  фотографією — його світлини незвичайно цікаві. Ми прожили разом 33 роки. Багато подорожували. Крім того, чоловік був освіченим, з широкими філологічними знаннями, бездоганно грамотною людиною, редагував усі мої книги. У липні минув рік, як його не стало, і я дуже важко переживаю цю втрату.

«Я ВМІЮ КОХАТИ І ВВАЖАЮ, ЩО КОХАННЯ МАЄ БУТИ ЖЕРТОВНИМ»

— Звідки у вас стільки внутрішньої сили, Ольго?

— Я вмію кохати. Вважаю, що кохання — основа всього. Недарма в Біблії сказано: «Бог є кохання». А, якщо любиш по-справжньому, кохання завжди жертвенне. Якщо це не так — це вже не кохання.

— Пробачте, якщо за видасться нетактовним. Як вам живеться сьогодні, коли ви втратили чоловіка — друга, однодумця, з яким прожили багато років, давно немає людини, про короткі зустрічі і довгі розставання з якою можна складати поеми, — Коки Ігнатова? Звичайно, залишаються друзі, студенти, живопис, книги, подорожі, але ж, повертаючись додому, ви залишаєтеся наодинці? Не боїтеся самотності?

— Я звикла. Моє життя змусило мене часто бути самотньою. І тепер я вже люблю цей стан, бо знаю, що з ним робити.