Створити свій світ

Постійні читачі «Дня» добре знають, що наше видання завжди дуже багато уваги приділяє питанням культури і мистецтва, в тім числі – театральній сфері. Зокрема – Львівському національному українському драматичному театру імені Марії Заньковецької. Так було і буде.

  Приміром, за останні дні у нашому часописі вийшло кілька публікацій, присвячених і прем’єрам на заньківчанській сцені, і підсумкам сезону 2021 – 2022, а він, цей сезон, а особливо – чотири останні місяці, ой який непростий (див., наприклад, публікації «Два аншлаги поспіль. Львівський театр Заньковецької завершує сезон прем’єрами з повною глядацькою залою» від 23 червня та «Андрій Мацяк: «Глядач хоче відпочити. Розмова з керівником львівського Театру імені Марії Заньковецької про особливості театрального життя в умовах воєнного стану» від 26 червня).

Актор, режисер і драматург Львівського національного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Орест Огородник

Фрагмент вистави «За двома зайцями» Михайла Старицького (режисер-постановник – Орест Огородник)

Фрагмент вистави «Віват, Бушон» за п'єсою Жана Депля та Жеральда Сіблейраса (режисер-постановник – Ігор Матіїв)

А на початку бесіди – кілька важливих штрихів, аби склалися докупи аж три іпостасі в Театрі Заньковецької мого візаві: актор, драматург і режисер-постановник.

Орестові Огороднику – 49 років. Заслужений діяч мистецтв України.

Має дві вищі мистецькі освіти. Закінчив вокальний факультет Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка за спеціальністю «актор музично-драматичного театру та кіно» (курс народного артиста України, професора Федора Миколайовича Стригуна) та Львівський національний університет імені Івана Франка – вчився на кафедрі режисури філологічного факультету (також курс Федора Миколайовича Стригуна). Тому називає Стригуна театральним батьком.

Розпочинав працю у Театрі Заньковецької як актор. Зрештою, як і вся його студентська група в консерваторії.

Крім того, що є актором, почали ставити вистави і писати сценарії. Що первинне, що вторинне, Оресте Володимировичу?

Починав з написання сценаріїв. Але передусім у театрі відбувався як актор, тому що ще в школі брав участь у всіх вечорах, у всіх виставах, у всіх Шевченківських днях… Грав Назара Стодолю, потім дідом Морозом ходив по школі… Крім того, ще й малював… А взагалі планував вступати до Львівської академії мистецтв – тодішнього Інститут прикладного і декоративного мистецтва. Два роки брав уроки в репетитора. Це був Орест Голу6ець, який працював на кафедрі художньої кераміки.

Хороший у вас був репетитор! Аж заздрю!

Так. І я, власне, хотів вчитися на кафедрі кераміки. Але не встиг все вчасно підготувати (а готувати для вступу потрібно було багато чого) – одну роботу не встиг виконати, на що в Інституті прикладного і декоративного мистецтва сказали, що через це може забракнути балів. А гарантій вступу хотілося. Тому вирішив вступати на архітектурний факультет Львівської політехніки. А коли вже несли документи з мамою до Політехніки, то біля консерваторії, на куті, на вулиці, побачили дошку оголошень про прийом абітурієнтів. В тім числі – на нове відділення при вокальному факультеті з акторської майстерності.

Хвильку постояли-подумали, а потім одночасно повернулися з мамою одне до одного: «А може, сюди?». Так я до консерваторії того дня й потрапив – здавати документи на вступ. Тим більше, що всі документи були готові. Часу на підготовку було обмаль. Але я встиг вивчити всю необхідну для іспитів програму і вступив.

Щодо вашого питання про писання… Це в мене зі школи. Писав і байки, й оповідання.

Що відбулося в театрі? На певному етапі у всіх молодих акторів з'являється начебто відчуття незадоволеності реалізацією, пошук доцільності себе в театрі. Тоді шукаються інші шляхи.

Фрагмент вистави «Микита Кожум'яка» за мотивами Олександра Олеся (режисер-постановник – Орест Огородник)

Фрагмент вистави «Останній гречкосій» за п’єсою Ореста Огородника (режисер-постановник – Орест Огородник)

На той час головний режисер театру Федір Стригун знав про це?

Ні, не знав. Так само не знав, що я малюю. Хоча насправді мені моя малювальна школа дуже допомагає зараз у роботі з художником-постановником. Надзвичайно!

Отже, тоді я написав п’єсу, і це дуже дивна історія, бо процес написання цієї п’єси триває 25 років.

Досі не дописана?

Ні. Має десять редакцій. Зараз переживає одинадцяту.

Жанр який?

Казка для дорослих. Про життя котів. Вона розвивалася разом і зі мною, із суспільством. В першій редакції це була просто лірична замальовка. Писалася на всіх акторів з нашого курсу. Тобто скільки нас було, стільки у п’єсі й персонажів. Був навіть такий період, що я роздрукував сценарій, роздав ролі, репетиції проводив. Але все якось відклалося.

Потім написав п’єсу «Мила моя, люба моя», і це була перша п’єса, яку я поставив на Камерній сцені театру. Все, що пишу, не називаю п’єсами. Це – драматургічний матеріал. А вже тоді, коли цей драматургічний матеріал проходить через сцену, через постановку, народжується п’єса.

Ми тоді попрацювали дуже гарно. Вистава отримала досить хороші відгуки. Григорій Яремович Козак, котрий був заступником генерального по глядачу, дуже хотів перенести її на Велику сцену, бо виявилося дуже багато охочих її переглянути.

А скільки маєте загалом у доробку п’єс, поставлених у Театрі Заньковецької?

Крім вище названої «Мила моя, люба моя», це «Івасик-Телесик», «Криза», «Останній гречкосій», «Блазні мимоволі», «Безодня», «Соло для мідних труб», «Микита Кожум' яка» (за мотивами Олександра Олеся).

А що ставили як режисер?

«Сто тисяч» Карпенка-Карого, «За двома зайцями» Старицького, «Каліку з острова Інішмаан» Макдонаха, і от зараз ми працюємо над «Полісянкою» за мотивами Марцинкевича.

Фотосесія до прем’єри «Полісянка» за мотивами Вінцента-Якуба Дуніна-Марцинкевича, перші покази якої – 9 і 10 липня

Як на мене, говорите дивовижні речі. Я зараз про те, як все встигається? І чи не шкодуєте за тим, що мало уваги зараз приділяєте суто акторству? Я, до речі, колись давно-давно бачила вас у ролі Едвіна у «Сільві», і досі мені ця картинка стоїть перед очима. Запам'яталося! Крім того, не так давно у виставі-фарсі «Віват, Бушон» у постановці Ігоря Матіїва ви виходили на сцену…

Ви правильно говорите: все треба встигнути. А я ж, крім того, ставлю за межами Львова (в Луцьку – «Кризу», в Ніжині – «Гречкосія» і «Безодню»). Зараз знову дуже завантажений роботою, бо пишу нову п’єсу і роблю нову редакцію п’єси про котів, бо матеріал по-новому відкрився – виходить мені п’єса про сучасну Україну.

Багато емоційних і нервових перенавантажень. Але, якщо покласти руку на серце, то станом на зараз хотів би концентруватися на драматургії і режисурі.

Тобто піти з акторської професії?

Так. І не тому, що мені це нецікаво. Просто не встигаю через брак часу. Крім того, потрібно увагу приділити й дітям своїм – донька піде в шостий клас, а син – у перший.

Відповідно, ота життєва заметіль часом накриває з головою. І що далі, то важче з тих куп снігу вилізати. Крім того, актор – завжди залежний від режисера. Звичайно, є режисери, які дають акторові повну свободу, а є такі, які тримають у певних рамках. А загалом подобається мені створити якийсь свій світ, встановити у ньому свої правила і спробувати запропонувати і акторам, і глядачу… Якщо вони на це «купляться» – це добре. Якщо ж повірять – це прекрасно. От, напевно, відповім вам так.

Кілька тижнів тому ви, Оресте Володимировичу, поставили «Микиту Кожум'яку». Тепер готуєте до показу «Полісянку». Робота ця – непроста, бо розпочинала її цілком інша постановочна група – з Білорусі (на чолі з Міколаєм Пінігіним, колишнім головним режисером мінського Театру Янки Купали), яка поїхала зі Львова з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну. Я писала вже про це для «Дня», тому не повторюватимусь. Мене насправді цікавить як воно, коли потрібно робити у стислі терміни геть усе по-новому – починаючи від назви вистави, перекроювання сюжету, зміни музики, хореографії, костюмів?..

Щодо «Микити», то він виник спонтанно. І в той час ми вже працювали над «Полісянкою». Сюжет цієї казки для дорослих моментально мені ліг на сучасну ситуацію – я собі уявив змія двоголового… Тобто ця вистава відкрилася мені відразу. Ми в тих реаліях наших теперішніх, безгрошів'я, зробили її з мінімальними витратами для театру. І хай вона трохи «кульгає» за стилістикою, але ми зробили її непогано. Більше того, у нас ця казочка колись ішла, і музику до неї тоді писав Олександр Козаренко. І мені довелося цю свою теперішню виставу вкласти в його музику, бо часу на написання нової не було. Я дуже за це переживав, бо мій матеріал – зовсім інший, ніж той, що був 20 років тому. Але все добре.

Стосовно «Полісянки»… Я мав грати у цій виставі роль у маленькому епізоді. Але не був на репетиціях, не знаю, як їм працювалося.

Коли ж дізнався про ситуацію з Пінігіним, а театр вже вклав у виставу величезні кошти – у костюми і декорації, відповідно – це все може зависнути і пропасти, крім того, найближчим часом коштів на нові вистави не передбачається, то запропонував попробувати зробити з цього матеріалу українську історію – історію полісянки. Відповідно, був замовлений переклад віршів Ігорю Павлюку. Тобто все мало бути поставлене на українські рейки.

Було багато скептиків щодо цього всього. Серед акторів – також. Але я відчув цей матеріал – так само, як і «Микиту Кожум'яку». Знав, як це зробити! Написав нову п’єсу «Полісянка» за мотивами Марцинкевича. Замовили ми й нову музику. Безперечно, внесли корективи в костюми.

Знайшов я також консультанта по цій тематиці – це Віктор Давидюк, фольклорист, філолог, доктор філологічних наук, який знає про Полісся все! Ми пройшлися з ним по п’єсі від і до – від костюмів й оформлення до останнього слова.

І от говорю, що в нас є «Наталка Полтавка», була «Гуцулка Ксеня», була мадярка (вона ж – галичанка) «Шаріка» і тепер-от – полісянка Уляна.

Я назвав постановку «Ідилічна пастораль», але це жанр легкої оперети про кохання, про рідну землю, про гарних людей і про чудове Полісся.

Здивував мене, відверто кажучи, напрям постановки – ідилічна пастораль. Отаке пухке-зефірно-рожеве… Саме це, на вашу думку, й потрібно зараз глядачеві?

На фоні сьогоднішніх подій, щоденних бомбардувань, загальної біди і горя в державі (дай Боже, щоби воно не рухалося далі географічно) я навмисне акцентував на легкому жанрі. Зрештою, подивіться на наш репертуар. Так, він обмежений через те, що хлопці – у війську чи в теробороні, дехто з дітьми – за кордоном. Але я відслідковував тенденцію з глядачем – здебільшого, вони йдуть саме на вистави легкого жанру, де можна відпочити і бодай трішки переключити увагу з важких буднів на щось легше, простіше і веселіше.

Фрагмент вистави «Соло для мідних труб» за п’єсою Ореста Огородника (режисер-постановник – Орест Огородник)

Багато хто з режисерів театральних говорить мені зараз, що перебуває у творчому ступорі. Зокрема – Ігор Білиць, який недавно представляв «П’ять пісень Полісся» на Камерній сцені. Колега ваш з театру «І люди, і ляльки», актор і режисер Олекса Кравчук, взагалі зазначив, що не сприймає театру «до». Ви, Оресте Володимировичу, думали над цим питанням?

Звичайно. Ми всі зараз про це думаємо. І не тільки театрали. Думає про це вся мистецька спільнота. І, можливо, не тільки України. Адже зараз, завдяки Україні, у світі відбуваються такі геополітичні зміни, які матимуть довгострокові наслідки і які змінять світовий порядок.

Щодо театру… Що є найцікавіше? Дія, подія й інтрига. Більшої події для людства, ніж війна, бути не може. А подія – це те, що змінює дію. Відповідно, після події змінюється все, що було до цієї події. Як зміниться суспільство? Ніхто не знає. Можна про це тільки здогадуватися. Звичайно, війна народить нових героїв, нові сюжети і нове бачення.

Але тут ще треба врахувати такий момент.

На світову класику, яка вже пережила не одну війну, ця історія сильно не повпливає. Тобто «Річард ІІІ» лишиться «Річардом ІІІ». Його можна почитати з огляду на того ж путіна… «Калігула» теж лишиться «Калігулою», тільки зазвучить по-новому. Уривський вже навіть поставив цей матеріал щойно (У Національному театрі імені Івана Франка. – Т.К.).

На сучасну драматургію війна вплине дуже сильно. Хоча й після 2014 року є багато матеріалу. А як воно зараз розгортатиметься, невідомо. Наскільки люди готові це сприймати, також невідомо. Я ж пробував це зробити після 2014-го. Хоча насправді пройшовся по краєчку. І в такому вигляді це важко сприймалося глядачем.

Спочатку війна має закінчитися. І має пройти певний час, щоби осягнути це. Має осістися пил, має очиститися вода… І тільки тоді матимемо право з певного кута на це подивитися.

Хоча Голлівуд, напевно, вже зніматиме щось про війну. Бо для Голлівіду не має великої різниці, де це відбувається – в Україні чи, приміром, у Сирії чи на Далекому Сході, в Камбоджі, у В'єтнамі чи в Афганістані. . . Вони на всьому зроблять своє мистецтво, пострижуть свої купони.

Як на мене, найважча ситуація – з українською класикою. Тому що українська класика, а особливо – у театрах-корифеях, дуже часто зав’язана на місці дії і на персонажах з так званої Малоросії, з росії. І скорики, і голохвастови, і «Москаль-чарівник», і так далі… В кожній другій п’єсі є такі персонажі. Що з ними робити? Але ж ми зараз граємо «Сватання на Гончарівці», де приходить якийсь москаль і повчає українців, як потрібно свататися і не тільки… І нічого! Наче публіка не жбурляє помідорами…

Те саме стосується іншої нашої вистави – музичної комедії «Різдвяна ніч», яку ставив Федір Стригун.

Дуже добра за настроєм та вистава, публіка її любить. Але там є сцена, де козаки стають на коліна перед царицею. Що тепер із тим робити? Викинути ту сцену неможливо, бо все дійство побудоване на тому, що вони йдуть до цариці.

Я тепер навіть не знаю, що робити з «Мартином Борулею» Карпенка-Карого, котрого мав ставити. Я ж не показуватиму зараз, коли на небосхилі світовому народжується нова зірка – Україна, а ми раптом у «Мартині Борулі» покажемо, які хохли – дурні, які вони всі примітивні, як вони ганялися за дворянством і що на цьому загубили… А Гнат Юра взагалі зробив з Мартина Борулі таке кліше, з якого неможливо вилізти…

Тобто навіть у такій виставі потрібно буде шукати хід, як все це показати, що зробити. Ми вже навіть говорили на цю тему з Олександром Оверчуком, який мав би бути художником-постановником вистави. І начебто знайшли дуже цікавий хід – «ватника». Хоча… Хай вийде спочатку «Полісянка»…

Фрагмент оперети «Сільва» Імре Кальмана у постановці Федора Стригуна (у ролі Едвіна – Орест Огородник)

Повертаючись до от-от «Полісянки». На скільки складів розраховуєте виставу, бо зараз з героями в театрі – скрута. Ми вище згадували про це.

Початково говорили про два склади. Але Павлика і Петрука зараз нема. Гратиме Гавриш. Крім того, впиралося в уже пошиті костюми. Тобто лімітувала й ще ця історія. Лімітувала й історія, що всі мають співати. Проблем було багато.

Але ми нібито дали собі раду. На деяких ролях – по два персонажі. На деяких – один. А на роль полісянки у мене три актриси (Наталя Боймук, Інна Калинюк і Настя Картава).

Супровід оркестру передбачається?

Так. Оркестр буде. В повному складі. А в попередньому варіанті оркестру не було. Репетиції у нас перебігають досить цікаво. У виставі – сорок музичних номерів. Багато руху, багато танцю. Вистава не є довгою. Перша дія – 55 хвилин, друга – до години. Плюс антракт…

Головне, щоби тривоги не дошкуляли.

«Полісянка» – про велику любов. Про таку любов, яка народжує не тільки на землі (пари людські), яка народжує не тільки бажання повернутися на рідну землю, про що йдеться у п’єсі, бажання не тільки відмовитися від закордонного життя, бажання не тільки повірити в те, що вдома може бути краще, ніж десь там… Вистава про людей, які мають щастя в пісні, в праці, в коханні. «Кращої землі, ніж в Україні, нема».

І в нашій виставі ми звертаємося передусім до людей, які виїхали з України. Все буде добре! Повертайтеся!

Продовження теми «Полісянки» – у наступних числах «Дня».

Тетяна КОЗИРЄВА, «День»

Фото «Дню» надали у Театрі Заньковецької