Український мотив «Варшавської осені»

За майже 60 років існування «Варшавської осені», одного з найповажніших форумів сучасної академічної музики у світі, українську композиторську школу тут представляли шість імен: Валентин Сильвестров, Мирослав Скорик, Євген Станкович, Олександр Щетинський, Богдан Сегін та Любава Сидоренко. Це — факт фестивальної статистики, і відповідати на питання, чому саме ці майстри, або чому тільки ці імена, було б і просто, і складно одночасно. Показово, однак, що за кількістю виконань на першому місці — Сильвестров. Починаючи з 1983-го, прозвучали всього сім його творів (тобто п’єс його колег ще менше), зокрема в 1992 році — П’ята симфонія (грав Симфонічний оркестр Київського оперного театру, диригував Вірко Балей). Тоді цей опус, за відгуками польських критиків, сприйняли прохолодно. Ця музика надто лірично-романтична в контексті такого фестивалю як цей, де основний контент програми складають композиції радикального авангардного напрямку; до того ж тут знали «іншого» Сильвестрова (за його ранніми додекафонічними творами), і зміну музичної мови, очевидно, трактували як відступ, зраду.

Загалом-то, якщо за всю історію фестивалю прозвучало понад 1200 творів композиторів світу, то процент представленої української музики вельми незначний.

Проект «Україна — Польща», про який ідеться, проводився не в рамках, а у зв’язку з «Варшавською осінню», підпадаючи під категорію так званих супроводжуючих концертів. Це означає, що їхня програма є певною приватною пропозицією, а не результатом роботи спеціальної фестивальної комісії. Тому за змістом такі концерти часом відходять від центральної лінії фестивалю, інтелектуальної музики (звучали й дуже традиційні тексти романтичної естетики), що ніби давало можливість публіці перевести дух. Проте згаданий українсько-польський концерт був, можна сказати, у форматі фестивалю. Між іншим, місце проведення — Королівський палац — символічне: від певного часу тут періодично проводяться акції, присвячені українській культурі.

Вступне слово мали Роман Ревакович, польський диригент, головний промотор української музики в Польщі, та Богдан Сегін, ініціатор проекту, директор ансамблю Nostri Temporis. Говорилося зокрема про національне в сучасній українській музиці. Хоча сьогодні це питання, радше, риторичне, бо музика настільки «космополітизувалася», що національний прояв стерся, принаймні, перестав бути актуальним. Та й що це означає? Як передати свою національну приналежність через музику — цитатою народної пісні, ритмом коломийки? Банально... Але зійшлися на тому, що національне українське таки проявляється в музиці — не буквально на рівні мелосу, а на рівні специфічної сентиментальної інтонації.

Якраз такою в інтонаційному плані була перша композиція, I have lost my Euridice Олексія Шмурака. Чотиричастинний твір наскрізь пронизує певна графічна, втім, спеціально невиразна вальсовість: то хворобливо-міражна, фантомна, як у Чайковського, то з «кульгаючим» ритмом, а далі — немов трансформована у марш, що завдяки тембру духових нагадує похоронну ходу. Так, це певна сентиментальність, але не вебернівського типу, що відбирає у слухача все, нічого не пропонуючи взамін, а саме концептуальна сентиментальність, гра, що провокує діалог. Шмурак добре працює з деталями, тому слухачеві цікавий кожен сегмент музичної тканини.

Іншого типу Talos Богдана Сегіна. Динамічна, яскрава, дуже цілісна, сказати б, «монолітна» за формою, ця музика по-своєму жорстка і безкомпромісна (такий ефект створюють різкі, обривчасті, методично повторювані інтонації струнних). Коротше кажучи, слухач почувається заскоченим.

Щодо опусів польських авторів — Кароля Непельські та Славоміра Купчака, то з двох композиторів цікавішим видався твір останнього, хоча це й мимовільне суб’єктивне враження. Ця п’єса для камерного ансамблю мала «симфонічний» ефект звучання, поза тим автор представив оригінальну роботу з ритмом: на перший план вийшов образ часу, характерний ритм, який несинхронно неначе відбиває стрілки одразу кількох годинників.

Респект виконавцям, ансамблю Nostri Temporis і польському ансамблю Neoquartet, а також диригенту Гжегожу Вєрусу, що представили досить високий професійний рівень виконання сучасної музики.

Як зауважила ведуча концерту музичний критик Моніка Пасєчнік, цей проект не є політичним. Однак образи чи то мотиви трагічних подій останнього часу, мимоволі актуалізовані композиторами в музиці (до речі, всі чотири п’єси написані цього року і були прем’єрними), витали в залі.