В Москві заробляють на українських дитячих фільмах,

Ця надзвичайно світла, добра й чиста картина, яка принесла авторові 1992-го року гран-прі на Міжнародному фестивалі фільмів для дітей та юнацтва в Харкові й здобула найвищий рейтинг серед дитячих картин на кінофорумі «Інтерфест-92» у Москві, знайшла глядачів у Росії, Німеччині, Ізраїлі, США, куди її вивезли прокатні фірми. А от демонструвати її в Україні — зась!

— Нещодавно я звернувся до керівництва держави з пропозицією, — каже режисер, — тимчасово припинити фінансування дитячого кіновиробництва, щоб спершу виправити негаразди. Чи не правда — парадокс? Особливо для режисера, що вже кілька років практично безробітний? Згоден. Та не знаю, як інакше привернути увагу можновладців до кричущих проблем дитячого кіно...

«Чому мій фільм, створений в основному на бюджетні кошти, на державній студії, не показують у кінотеатрах і на держтелебаченні? — запитує Микола Седнів у відкритому листі до Президента України Л. Кучми. — Чому передаються інофірмам разом з негативами та правами на прокат інші дитячі фільми вітчизняного виробництва? А тим часом ділки від дитячого кіно пропонують нам, безробітним митцям, спрямовувати творчу фантазію на ниву дитячої порнографії».

Прикро, але факт: на відчайдушний зойк кінорежисера у відповідях з Мінкультури та Національної телекомпанії України автору з професійною чиновницькою холодністю рекомендували... самому розпочати пошуки теперішніх власників створеного ним фільму «Прокинутись у Шанхаї», фінансувати його тиражування, а далі й реалізувати авторське право на кіновідеопрокат. З цих листів розумієш, що надзавдання обох відомств — переконати режисера в тому, що його кінотвір і не актуальний, і не вельми потрібний українському юному глядачеві. В цьому ж відверто переконував кореспондента «Дня» начальник Управління кінематографії Міністерства культури і мистецтв Микола Мазяр.

Найостанніший аргумент відмови показати фільм юній українській телеаудиторії, висунутий у розмові з кореспондентом «Дня» першим віце-президентом НТКУ Ігорем Жуковим, такий: НТКУ вибирає для демонстрації картини-призери фестивалю «Золоте курча», засновниками якого є Мінкультури та Спілка кінематографістів. Що ж до показу фільму «Прокинутись у Шанхаї», то І. Жуков зауважив, що НТКУ не має зайвих грошей на його придбання. Тож аби картина з'явилася в телеефірі, треба, на думку віце-президента, щоб права на її телепоказ придбав... хтось із українських бізнесменів.

Але ж Мінкультури України вклало 1991 року в постановку фільму «Прокинутись у Шанхаї» значну частку коштів — 150 тисяч карбованців, а право власності на картину чомусь має московська фірма «ЦЕНДІСІ», що підписала договір з Одеською держкіностудією про фінансування фінального етапу зйомок. І коли міністр культури та мистецтв Д. Остапенко заспокоює в одному з листів режисера М. Седніва, що створений ним «фільм відтиражовано фірмою, яка займалася його кінопрокатом, і надісланий кінопрокатним об'єднанням», стає зрозумілим, чому після завершенню зйомок українських дитячих фільмів московські відеопрокатники мають всі підстави підняти келихи за талант українських кінематографістів. Бо ж для показу в Росії, а не в Україні тиражують картину москвичі, і прибутки від її прокату теж навряд чи до Києва переказуватимуть.