Він сіяв зерна злагоди і толерантності

Ростислав Братунь народився 1927 року в місті Любомль, що на Волині. 1950-го закінчив Львівський університет ім. Івана Франка. Ще студентом видав збірку поезій і відразу здобув прихильність – як критики, так і метрів від літератури. І виправдовував їх «довіру», мало не кожного року видаючи нову збірку («Вересень», «Пісня про волю», «Вогонь», «Я син України», «Буйноцвіт», «Ватра», «Перехрестя», «Вітрила моєї долі», «Грані віку», «Одержимість», «Пора любові», «Цвіт жоржини» та ін.). Також у його творчому доробку кілька книжок, статей, памфлетів: «Крапка без “і”, «Людина розправляє крила», «Слово гніву», лібрето опери Анатолія Кос-Анатольського «Зарево» тощо.

Одначе Братунь не обмежувався тільки творчою працею: здобувши авторитет, визнання, став головним редактором журналу «Жовтень» (від 1990 року – «Дзвін»), друкував твори заборонених режимом письменників, зокрема – Антонича і Ґжицького, також – публіцистику, яка, за словами колишнього голови Львівської спілки письменників Левка Різника, «виносила українське слово за межі України, пропагуючи відновні процеси в українській культурі». До 1979-го очолював Львівську організацію спілки письменників України, і «за його головування,  – згадує Л. Різник, – письменницька організація набула такого авторитету в народі, що з нею мали рахуватися радянсько-комуністичні владці – як із потужною культурницькою силою».

Мужність Ростислава Братуня і його порядність засвідчує той факт, що у 1970-ті роки він відмовився бути «закритим цензором» праць українських дисидентів братів Горинів, В’ячеслава Чорновола, Ігоря та Ірини Калинців.

Неоніла і Ростислав Братуні. 1979 рік. Фото Володимира Івасюка.

Окрім творчого, поет Братунь мав ще й добрий організаторський хист і масу ідей. Про це, напевно, пам’ятають члени колишнього Товариства Лева, біля витоків якого стояв Ростислав Братунь. Напевно, дотепер із вдячністю згадують про Ростислава Андрійовича представники об’єднань нацменшин Львова, зокрема польського, вірменського, єврейського, російського  товариств, бо саме їх гуртував поет і громадський діяч Братунь. Він створив і «Львівську Бесіду» – об’єднання львівської інтелігенції. «Хто ж, як не він, був осердям «круглих столів»,  – згадує лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка поет Ігор Калинець. І додає: «До сьогодні нема йому заміни! Братунь не картав, не дорікав, не хизувався. Він сіяв зерна злагоди і толерантності. Тому й був завжди на крок попереду від усіх».

У цьому ж напрямі чинив у Москві. Обраний 1989-го делегатом ІІ з’їзду народних депутатів СРСР (перший демократичний депутат від Західного регіону України), рішучим виступом відстояв українську національну символіку. Його позиція щодо Незалежності України була категоричною: це він сказав Михайлові Горбачову «А Україна буде вільною!». Після цього виступу Андрій Сахаров  в інтерв’ю засобам масової інформації Радянського Союзу наголосив: «Завдяки виступу Ростислава Братуня, вперше пролунав  голос Незалежної України».

Беззаперечна заслуга Братуня і в тому, що він сприяв легалізації Греко-католицької церкви –  не побоявся везти до Москви лист від владики Володимира Стернюка, і Горбачов цей лист підписав.

Внесення синьо-жовтого прапора представниками демократичних сил у Верховну Раду України влітку 1991-го. Фото з архіву родини Братунів.

Ростислав Братунь був одним із тих, хто цілком і гаряче підтримав боротьбу Литви за незалежність (литовці, до речі, віддячили за підтримку: коли у Ростислава Андрійовича виникли серйозні проблеми із серцем, коронарне шунтування йому зробили саме у Вільнюсі, причому безкоштовно і поза чергою: «Ця людина стільки зробила для незалежності Литви, що всі витрати ми беремо на себе»).

Він піднімав наш стяг і на флагмані українського флоту – «Гетьмані Сагайдачному» (цей прапор дотепер зберігається вдома у Братунів).  

Його любили і йому довіряли. Він мав авторитет і направду велику шану як від політичної, наукової і мистецької еліти, так і від пересічних громадян. Ростислав Братунь відійшов у вічність 8 березня 1995 року… Відтоді у його помешканні всі годинники показують однаковий час: 3.20. «Він помер, – розповідала мені вдова Ростислава Андрійовича редактор Львівського обласного телебачення Неоніла Миколаївна, –  і годинники зупинилися». Відтоді у вітальні стоять і три засохлі букетики конвалій (для дружини, доньки і внучки), що їх приніс поет в останній день свого життя любим жінкам – до свята.

Окрема  сторінка життя і творчості Братуня – співпраця з композитором Володимиром Івасюком. У подвір'ї будинку світлої пам’яті подружжя Братунів – дві сосни, що виросли мало не до неба. Дерева посадив на початку 1970-х Братунь, одне – на честь Івасюка, а друге – «буде згадка і про мене». Пізніше, по смерті Володимира Івасюка, Братунь писав у спогадах: «Ми йшли один одному назустріч. Ми настільки відчували один одного, як про це тільки можуть мріяти поет і композитор. Володя належав до людей, які не вміють прокладати дорогу ліктями – знаючи собі ціну, він – скромний аж до дрібниць. Але це було десь глибоко заховане почуття своєї повновартості, своїх можливостей. І все це впадало в око в буденному й громадському житті, не кажучи вже про творче життя. Мені хотілося зустрітися з Володею і, правду кажучи, мріялося про те, щоб він написав на мої поезії якусь пісню, хоча б одну».

Як у воду дивився Ростислав Братунь… Давно вже цей творчий тандем десь у міжзоряному просторі. Та вони лишили по собі "Передвістя", "Ватру", "Зустрічайте мене", «Юнацьку баладу», «Вогні Львова», «День з тобою», «Незване моє кохання», «Ноктюрн осіннього міста», «Перший сніг», «Білий серпанок», «Роки вже відшуміли»... А на загал тих пісень – 25, і це всього-на-всього за 6 років спільної праці!

Щодо феномена їхньої дружби… «Попри різницю у віці, обидва, будучи за складом характеру лідерами, прагнули максимально реалізувати себе, – розповідала мені Неоніла Миколаївна. – Володя закінчив медінститут, але мріяв стати професійним композитором. На навчання до Львівської консерваторії його приймати не квапились. Навіть кепкували: як то колишній медик і автор популярних пісень сидітиме поряд із тими, хто з дитинства щодня гриз нотну грамоту?! Ростислав Андрійович зустрічався з професором Миколою Колессою і таки переконав його.

Пам’ятаю, якою радістю вони світилися, прослухавши остаточний варіант «Пісні про тебе». Братунь не міг натішитися мелодією, що ідеально передавала його поетичну думку: «Бачу тебе я в срібній росі. Бачу тебе я в першій грозі». І далі приспів: «Ти підносишся колосом з нив. Ти підносишся дивом всіх див». Ця пісня записана на платівці Софії Ротару, і багато хто сприймав її як монолог про кохання. А Братунь тоді сказав Володі: «Ми колись розкриємо таємницю, що це пісня – про Україну».

І перше печальне слово на похороні Івасюка у травні 1979 року мовив саме Ростислав Братунь – не побоявся, не зрадив, не відступив, і це коштувало йому посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя.

Довший час ніде не працював, його не друкували. Зрештою, не можна сказати, що в той важкий для Братунів період нічого не публікувалося. Багато віршів Братуня переклав російський поет Григорій Глазов, а Віталій Коротич допомагав видавати збірки в Росії.

Уже в часи Незалежної України Ростислав Братунь, як колишній депутат і людина, яка прислужилася  державі, не отримав жодних пільг, а про пенсію навіть соромно згадувати: призначили аж 70 карбованців! «Він нікому не скаржився, – згадувала Неоніла Миколаївна, – і ні на кого не злостився».

А перед тим, як Братунь відійшов… «Якийсь дивний збіг обставин. Йому стало погано, а подзвонити не було як – не працював телефон (як з’ясувалося пізніше, був обрізаний дріт). Дочка тоді мешкала недалеко, і я побігла до неї, аби викликати швидку, яка їхала аж 4 години. Коли ж приїхала, лікарі навіть кардіографа не мали. Констатували: серце. Зробили укол і поїхали. І чомусь не лишили нам на столі ампул, як це повинно бути. А перед самою смертю Ростислав Андрійович раптом сказав: «Мене отруїли». Хто тепер що з’ясує?.. Коли його ховали, за труною йшли кілька рядів  міліціонерів. Очевидно, побоювалися чогось. До речі, литовські лікарі, які запрошували Братуня на огляд після операції, були впевнені, що він мав довго жити, бо сама операція і післяопераційний період пройшли нормально…», – говорила мені вдова.

Він ніколи не ділив людей ні за національністю, ні за віросповіданням – хотів, щоби всі були об’єднані. Напевно, тому тоді, у день похорону Братуня, у православній церкві Київського патріархату вперше зійшлися представники всіх конфесій, яких він об’єднав своєю смертю. А це для Львова 1995 (!) року було направду непересічною подією.

І знову зі спогадів Неоніли Братунь. «Ростислав Андрійович був неспокійної долі. Любив розумних людей, з якими можна було сперечатися, яким можна було доводити свою правоту. Його друзями були мудрі люди. Він був нетерпимий до лизунів.  І це, очевидно, багатьом не подобалося тоді і багатьом не подобається тепер...».

Фото з архіву родини Ростислава Братуня і Неоніли Братунь-Шпаківської.