Юрій Макаров: «Компетентні люди своєю пасивністю вкладають молоток у руки людей некомпетентних»
Позбавлення від топонімічного та мистецького спадку СРСР досі лишається спірним процесом, який викликає гострі суперечки і навіть скандали. Достатньо лише згадати неоднозначну реакцію на виконання музики Прокоф’єва під час святкування річниці Незалежності чи демонтаж барельєфів Валентина Борисенка з будівлі Українського дому. Про декомунізацію та проблеми, що її супроводжують, ми поговорили з журналістом, телеведучим, документалістом Юрієм МАКАРОВИМ.
— Наскільки запізнилася декомунізація як така?
— Теоретично — на 25 років. Практично ж ми розуміємо, що до останнього часу зробити це було неможливо. Повоєнна Німеччина мала окупаційну адміністрацію, ніхто нікого не питав: просто денацифікували, і все. Але в нас диктатуру освічених полковників не впровадиш. Доки не з’явилася критична маса покоління, яке не сприймало комуністичну естетику як свою, нічого не відбувалося. Як казав Вітгенштейн, «етика і естетика — це одне й те саме». Це особливо вірно для естетики радянської. І мали з’явитися, повторюю, ті люди, для яких це вже позбавлене сакральної сили. Ані 10, ні навіть 5 років тому це було нереально.
— Які засоби декомунізації потрібні зараз?
— В першу чергу — проговорювання. Громадський психоаналіз, якщо завгодно. Адже весь цей мотлох існує у свідомості людей, які застали СРСР у більш-менш притомному віці, або у тих, що, не маючи цього досвіду, натомість живляться готовими навіть не міфами, а забобонами — бо там надто малі шматки для міфу, щось про набагато смачніше морозиво або яскравіше сонце. Найбільші проблеми, звісно, у того, хто має відповідний досвід, але витіснив його. Його треба виколупати на поверхню. Ми ж бачимо, що діється, коли це не відбувається і цей досвід, навпаки, намагаються переформатувати, отримавши на виході такий собі «Комунізм 2.0». Хороший приклад — «Старые песни о главном». Я тоді не відчув небезпеки, мені страшенно сподобався цей проект і супутня естетика. Пін-ап (грайливий, фривольний стиль плакатно-рекламної графіки, поширений в середині XX століття. — Д.Д.) картинки про комуналки, мовляв, комуналки — це весело... Тобто у людей, які сьогодні ставляться до СРСР більш-менш ніжно — це все пін-ап, косплей (рольове перевдягання в героїв певних фільмів чи історичних епох. — Д.Д.), «Старые песни о главном». І якщо травма комунізму не буде проговорена, то вона у вигляді сплячого вірусу існуватиме й далі, і зберігатиметься ймовірність, що латентне запалення знову вирветься на поверхню. Як це відбувається, можна подивитися не лише в Росії, а й більш наявно в ЛДНР. В Лугандонії ніякого іншого сенсу немає.
— Все ж таки декомунізація супроводжується доволі неоднозначними рішеннями. Адже під знищення інколи потрапляють пам’ятки, що мають певну мистецьку вартість. Де має бути межа?
— Повторю, треба це спочатку проговорити і дійти певного консенсусу. А потім рухатися далі. Боякщо це не роблять освічені люди, цим починають опікуватися люди неосвічені. Тоді скидають меркурівського Леніна, якому місце не проти Бессарабки, але в музеї. Намагання зруйнувати пам’ятник Щорсу — справді варварство. У Борисенка, щодо барельєфів якого піднявся такий шум, був один геніальний твір — монумент бійцям Першої кінної армії на трасі Київ-Чоп, виконаний в 1960-ті роки, коли, хай і абсолютно штучний, був ренесанс віри в комунізм. Цей новий міф певний час працював і дав чимало яскравих творів мистецтва. А ось у 1970-ті, коли в це вже ніхто не вірив, почалися монстри. Сам пам’ятник Борисенка розтягнули вандали. Я вважаю, що це втрата. Просто його вчасно треба було кудись перевезти, аби він втратив ауру культу.
Наша проблема — як ми це перетравимо. І це мають вирішувати люди, які мають стосунок до інтелектуальної роботи. Однак це вимагає певної відваги в подоланні інерції нашого істеблішменту: коли ти щось кажеш проти течії, то одразу отримуєш тавро мракобіса. Я навіть посварився через це з кількома людьми. А інша причина бездіяльності наших інтелектуалів, на мою думку, — елементарні лінощі, сподівання, що то політична кон’юнктура, саме розсмокчеться. Дідька лисого! Це проблема отрути всередині соціуму. Якщо ти думаєш, що воно саме минеться, то ти вкладаєш болгарку і відбійний молоток в руки радикала, який книжок не читає. Я до його імпульсу ставлюся з розумінням
— То що ж треба з цього зберігати?
— Має визначитися фахове середовище. Наприклад, зрозуміти, хто для нас Довженко: не тільки геній, а й абсолютно свідомий рупор тієї системи. Сталін любив гуляти з ним. Ми маємо викинути Довженка чи все ж таки прийняти його, знаючи, чого вартий кожний з його творів і в який час вони створювалися? При зваженому підході його спадок, так би мовити, детоксикується. Те саме стосується творів монументального мистецтва, літератури. Кожне зі звичних понять треба розпаковувати. У словосполученні «Розстріляне Відродження» наголос робиться на першому слові. Але відродження чого? З одного боку — українізація, а з другого — репресивні тоталітарні практики, які ці великі автори своєю творчістю благословляли. Вони були крайні ліві. Питання: тодішні митці мали можливість не бути лівими? Мали. Вони могли стати крайніми правими. Як Теліга. Хто більш цінний для нас: Теліга чи Хвильовий? Обидва неправі. Наша проблема — як ми це перетравимо. І це мають вирішувати люди, які мають стосунок до інтелектуальної роботи. Однак це вимагає певної відваги в подоланні інерції нашого істеблішменту: коли ти щось кажеш проти течії, то одразу отримуєш тавро мракобіса. Я навіть посварився через це з кількома людьми. А інша причина бездіяльності наших інтелектуалів, на мою думку, — елементарні лінощі, сподівання, що то політична кон’юнктура, саме розсмокчеться. Дідька лисого! Це проблема отрути всередині соціуму. Якщо ти думаєш, що воно саме минеться, то ти вкладаєш болгарку і відбійний молоток в руки радикала, який книжок не читає. Я до його імпульсу ставлюся з розумінням. Я своїй знайомій мистецтвознавчині кажу: «Не можу толерувати пам’ятник Ейхману посеред Бабиного Яру». Вона: «Не пересмикуйте!» Вона щиро вважає це пересмикуванням. Така невротична реакція означає, що ця естетика, ця пухлина досі сидить. А багато людей сприймають це дуже гостро зі свого боку, особливо ті, хто повернувся з фронту, адже для них це подразник. ЛДНР весь в естетиці СРСР, ветеран повертається сюди і бачить цю естетику недоторканою, і для нього це образа.
— Що ж робити далі?
— Негайно відкрити Діснейленд, парк розваг, де зібрати подібні монументи — на тій же ВДНХ або на закинутому заводі. Тобто резервацію, де зберігатимуть всіх цих ідолів незалежно від художньої якості. Для цього навіть не потрібні надзвичайні зусилля. Пам’ятаєте виставку в Національному музеї з їхніх фондів? Тепер те ж саме з графікою, і там є роботи дуже високої мистецької вартості. Класичний «совок» — радше для паноптикуму. Креативні проактивні люди могли б вигадати, яким чином осучаснити ту ж статую Щорса і зняти з нею прокляття прямого агресивного посилу, зробити її могильним пам’ятником міфу, не ідолом, а певним художнім знаком, який передбачає інакший тип передусім естетичної, а не ідеологічної комунікації. Якби це сталося, то даний пам’ятник на своєму місці опинився би поза небезпекою. Бо, повторюю, пасивність компетентних людей означає, що вони вкладають молоток в руки людей некомпетентних.
