Згадуючи «Сонячного маестро»
29 лютого в Національній опері України відбудеться концерт на честь видатного українського диригента Стефана Васильовича Турчака (1938—1988), якому 28 лютого виповнилося б 70 років, якби важка хвороба не обірвала на вищій точці польоту його яскраве життя.
У програмі вечора, присвяченого маестро, у виконанні оркестру, хору та солістів Національної опери (Тетяни Анісiмової, Романа Майбороди, Олександра Гурця, Івана Пономаренка, Сергія Магери, Дмитра Попова, Володимира Опенька та ін.), а також балету Катерини Кухар і Сергія Сидорського покажуть фрагменти з творів, якими колись диригував Стефан Турчак. Побачать глядачі відеоролик документального фільму про диригента, знятого режисером Жанною Бебешко. Диригувати творами будуть диригенти Національної опери О. Власенко, І.Гамкало, А. Барвінський, Г. Макаренко, а також лауреати конкурсу ім. С. Турчака В. Жадько, О.Кульбаба, М. Пономарчук, В. Плоскина. У концерті також виступлять: ансамбль ударних інструментів «Парад віртуозів» під керівництвом Олександра Блінова та квінтет саксофоністів Національної філармонії України під керівництвом Юрія Василевича за участю спеціально запрошеної внучки С. Турчака Олени Єременко.
Маестро Стефан Турчак був неабиякою особистістю, музикантом, що підняв національне оперно-симфонічне мистецтво на міжнародний рівень і вплинув на розвиток світової культури.
Володимир Рожок, ректор Національної музичної академії України ім. П. Чайковського, автор книги «Сонячний маестро», розповів про перший показ і колосальний успіх опери М. Лисенко «Тарас Бульба» на фестивалі у Вісбадені 1982 р. як про здійснену мрію Стефана Васильовича. Заслуги маестро перед країною так великі, що його ім’я було присвоєне єдиному в Україні конкурсу диригентів, який відбувався в 1994-му і 1998 роках. А 2006-го постановою Кабінету Міністрів б ув встановлений його новий статус, і проведений Перший міжнародний конкурс ім. С. Турчака, в якому виступили 22 учасники з восьми країн. Нині в НМАУ створена кімната-музей диригента, його пам’яті силами студентського оркестру під керівництвом І. Палкiна проводяться концерти, які проходять у колонному залі академії. Готується до видання нова книга В. Рожка «Маестро». Вона не буде дублювати попереднє видання про С. Турчака, а, за словами автора, більш детально розповість про життя та творчість видатного диригента.
Уславлена екс-солістка київської Опери, вдова Турчака — Гизела Ципола пояснює незгасний інтерес до особистості та творчості Стефана Васильовича тим, що він ще за життя став легендою. Лідерами народжуються: Турчак володів цим даром як у побуті, так і в творчості. Він сповідував і проповідував верховенство дисципліни, оскільки був глибоко переконаний, що її відсутність шкодить самій музиці.
Іван Гамкало, диригент Національної опери України, що знав Стефана Турчака зі студентської лави (вони разом навчались у Львівському музичному училищі та консерваторії), підкреслив, що артистичний, музичний і організаторський дар у Турчака був природженим. «Хоч здавалося б: звідки у сільського юнака, який вихований дідусем і пішки приходив із Брюховичів з торбинкою нехитрих гостинців на концерти хору, в якому співав убогий студент- сирота, було стільки аристократизму і акторства? А воно було в усьому — в руках, в обличчі, яке завжди було дзеркалом того, що відбувалося в душі. Його випускний екзамен зробив ефект вибуху! Стефан узявся за 6-ту симфонію Чайковського! У слухачів створювалося враження, що він немов народився в цій музиці. Саме після цього іспиту- виступу професор консерваторії Колесса почав клопотатися, щоб показати молодого і талановитого диригента у Києві. Турчаку надали можливість виступити з Державним симфонічним оркестром Натана Рахліна. І знову був успіх. Стефана прийняли стажистом в оркестр, через декілька місяців його призначили другим диригентом, а всього за рік Турчак змінив на посту головного диригента беззмінного протягом чверті віку керівника цього знаменитого колективу. Весь творчий шлях Стефана Васильовича був освітлений факелом прагнення до ідеалу, в полум’ї якого він так швидко і згорів. Турчак завжди кидався на амбразуру, він ніколи не опускався нижче за планку, яку поставила його творче сумління»...
Головний хормейстер Національної опери Лев Венедиктов вважає, що Стефан Турчак — явище долі, дивовижне та несподіване. «Якщо говорити сухою мовою фактів, у 25 років він уже став головним диригентом Державного симфонічного оркестру України. А що ж стоїть за цим? Усього лише і багажу за плечима — рік роботи після закінчення конс ерваторії. Якою переконливою силою таланту треба володіти, щоб після такого гіганта, як Натан Рахлін, посісти його місце за диригентським пультом величезного високопрофесійного колективу? Турчак віддавав роботі всього себе, а тому мав право вимагати від музикантів такої ж самовіддачі, творчого нерву та роботи на межі здібностей кожного з них.
Одного разу під час гастролей театру в Кишиневі показували «Катерину Ізмайлову». Багато хто з молдавських музик, зокрема примадонна Марія Бієшу, вважали, що цю найскладнішу оперу Шостаковича не сприйме місцева публіка. Однак після тріумфального закінчення спектаклю, яким несамовито диригував Стефан Турчак, вона попросила трупу затриматися та сказала тільки два слова: «Ми роздавлені!» Знаючи цю примхливу співачку, можна сміливо сказати, що це було вище визнання театру.
Іншим разом наш театр гастролював у Большому театрі в Москві з «Орфеєм і Евридикою». Після репетицій ми йшли з Турчаком коридором і почули, як московські колеги, що були присутні в залі для глядачів, сказали: «Нарешті до нас приїхав Великий Театр»!
Від спільної роботи з майстром на все життя залишилося відчуття насолоди. 60—80-ті роки були «золотими» в житті нашого театру, і, слава Богу, що був такий період, про який можна згадувати до кінця життя. Хоч це був і складний період: з приходом Стефана Турчака театр залишив диригент Костянтин Симеонов, творче кредо якого — «музика починається з організації» — сприяло створенню того колективу, який прийняв, утримав і ще більш укріпив Стефан Васильович. Спочатку була настороженість щодо нового диригента в колективі. На першій же репетиції Турчак заявив музикантам: «Я цю «симеонівщину» з вас витравлю». Однак до великої його честі, усього за пару днів він вибачився: «Я не мав рацію. Ми повинні зберегти кожну восьмушку, кожний його неповторний штрих». Це був учинок. Адже пересічність ніколи не визнає публічно свою неправоту...
...На останньому концерті в філармонії було видно, що Турчак працював на фізичному виснаженні від страшної хвороби. Але це був його останній зліт, та висота, на якій він і залишився, пішовши від нас в інші сфери.
