Знову «Марія»

СВІТЛО ТЕАТРУ

Минулої осені на честь ювілею геніальної української артистки Марії Костянтинівни Заньковецької народився у Києві театральний фестиваль жіночих моновистав «Марія». Тоді він був якийсь особливо камерний, наче родинний, і затишно світився в салонному приміщенні театру «Сузір»я» крізь холодну дощову сльоту.

І от знову осінь, золота і на диво тепла київська осінь. І знову світиться «Марія» — вдруге, широко міжнародно, по-жіночому примхливо і водночас солідно в приміщенні Національного театру імені І.Франка. Спасибі мудрим господарям, що так гостинно розкрили обійми жінкам-актрисам — бо справжні чоловіки Богдан Ступка (худ. керівник) та Михайло Захаревич (генеральний директор). До ініціативи Українського центру міжнародної благодійної організації «Міжнародний інститут театру» на чолі з народною артисткою Ларисою Кадировою додайте сприяння Міністерства культури і туризму України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка, Благодійного фонду «Сприяння розвитку мистецтв», «Шевченківського фонду — ХХI століття», віддану працьовитість співробітників постановочної (закулісної) частини франківського театру і майте певність, що цей фестиваль мав успіх сьогодні і має гарну творчу перспективу.

В роботі фестивалю взяли участь не тільки видатні артистки світу (про них далі), але й режисери, театрознавці-журналісти з Києва, Москви, Львова, Дніпропетровська, Криму, Польщі, студенти київських вузів, працівники радіо і телебачення, просто шанувальники театру. Чомусь тільки не зустрілось у маленькому залі жодної (!) київської артистки. На завершення фестивалю відбувся цікавий «круглий стіл» з проблем акторської майстерності та творчої долі акторів, особливо актрис, і тривання театрального процесу в світі. Ну а мистецька програма фестивалю вражала розмаїттям акторських індивідуальностей, ігрових форм і географії.

Відкривала фестиваль господиня — актриса театру ім. І.Франка Лариса Кадирова виставою «Посаг кохання» за п'єсою Габріеля Маркеса «Любовний одвіт чоловікові в кріслі» (режисер О.Кужельний). Фейерверк різноманітних станів самотньої жіночої душі переданий актрисою вишукано і стильно, з витонченим артистизмом і глибиною почуттів. Красива, гнучка, внутрішньо рухлива героїня Кадирової гіпнотично втягує глядача у вир своїх проблем, радощів і принижень, надій і розчарувань, страждань і душевної безпритульності...

АБСУРД І НАДІЯ

Дві актриси з Білорусі — народна артистка Марія Захаревич з Мінського театру ім. Янки Купали та заслужена артистка Наталія Гайда з Музичного театру — зіграли п'єсу Майєра Саймона «Я не залишу тебе» з такою пронизливістю і гідністю, що глядачі ледве встигали витирати сльози. Героїні п'єси — осіннього віку жінки, що були колись актрисами-примами, а тепер нікому не потрібні, забуті світом, самотні. Одна втрачає зір, друга розум. Але вони тримаються одна одної і тому здатні вистояти. Тільки не треба втрачати надії, що десь поруч є людина, якій ти можеш бути цікава і, отже, потрібна. Н.Гайда з прекрасною точністю тримає внутрішню лінію логіки й мотивацій примхливих вчинків Шпрінци й порожньої, здавалось би, її балаканини. Вона має потрясаючої краси вокальний голос, що дозволяє їй гідно співати арію Тоски «караоке» з Марією Калас. Марія Захаревич більш стримана в акторських фарбах, дещо холоднувата в своїй круговій обороні від світу, скоріше «майстровита» в акторських фарбах, ніж емоційно насичена...

Полька Ірена Юн знана в світі як одна з найкращих виконавиць драматургічних творів класика театру абсурду Семюеля Бекетта. Киянам вона показала дві його мініатюри. «Не я» («Вуста») тривають у шаленому темпі п'ятнадцять хвилин, а здається, що добру годину. Глядач бачить лише рухливий рот актриси в червоній помаді серед чорного оксамиту. Він дуже виразний — презирливий і слабкий, закличний і страшний, агресивно-хижий в крику заперечення. Англійська критика свідчить, що за Бекеттом в рухомих устах людини народжується велика і важлива таїна слова як феномену життя. Героїня ж, яка порвала з ворожим їй світом шляхом тотального мовчання, врешті втратила своє Я, саму себе, від її особистості лишився тільки рот, що світиться останніми в житті словами.

Друга мініатюра Ірени Юн («Колискова») протилежна першій. Там були тільки уста, відокремлені від тіла, а тут тіло старої пані в елегантному жалобному вбранні гойдається в кріслі. Воно позбавлене голосу — він звучить в радійному запису і повторює, повторює, повторює коротку історію її самотності. При тому від благородного обличчя Ірени неможливо відірвати погляд — майже не міняючи виразу воно випромінює вражаючу енергію особистості...

Єгиптянка Нора Амін — особа унікальна. Її життя і діяльність — суцільний подвиг. Жінка арабського світу, вона прорвала численні табу і звичаї, притаманні народам Близького Сходу. Вона стала примою-актрисою Єгипту, письменницею і поетесою, драматургом і режисером. Заснувала незалежну театральну компанію у Каїрі і Перший незалежний міжнародний фестиваль «Jadavel». Працювала у Європі і США, грає арабською та англійською мовами. Нещодавно втратила чоловіка — видатний єгипетський режисер, театрознавець, театральний діяч професор Саад Салех днями загинув у пожежі театру в Каїрі. За ним сумував весь театральний світ планети.

Нора Амін грала виставу за власним текстом «Араб». Вона починається відео-кліпом — на оголеній спині людини чиясь рука виводить маркером слово ARAB як тавро. Нора руйнує негативні стереотипи у сприйнятті арабського світу, що віднедавна міцно вкоренилися у свідомість Заходу. Актриса карколомною пластикою, ритмізованим словом, сценічними знаками напинає ниточки глибинних паралелей між Кораном і Біблією, мусульманством і християнством, між людьми. Вона відтворює стан арабської жінки: ось на екрані її голова з чорною пов'язкою на очах обертається кілька разів навколо — жінка нічого не бачить, не бачить широкого світу навколо себе, тоді намагається зірвати з себе пов'язку. Потім на ній напнутий великий чорний мішок для сміття — своєрідна чадра. Жінка борсається в ньому, нарешті потроху прориває, з'являється рука, частина обличчя. І от Нора з'являється на площадці вживу, з ніг до голови зпеленута прозорою плівкою, тільки ледь ворушаться пальці та позіхає в пошуках повітря рот. Поступово вона прориває пелену, народжується нова арабська жінка — вільна, видюща, смілива, самодостатня — Нора Амін...

КРАСА РІЗНОМАНІТТЯ

Дійство львів'янки Наталі Половинки важко назвати театром, виставою. Це диво єднання виконавиці і глядачів зі стародавніми українськими народними співами, піснями, з яких проростає міський романс і молитва до Діви Марії. Наталя втягує нас у світ музики вірша, наспівних звуків, медитативних ритмів. Ними пронизане повітря, простір і ваша душа...

Звідки беруться у холодній північній Норвегії такі гарячі жінки як Юні Дар? Вона так схожа за шаленством темпераменту та емоційною рухливістю на наших українок. Ми таки родичі з варягами-рюриковичами, зі скандинавами. Юні — струнка, світловолоса, сильна в статурі жінка — типова норвежка, валькірія. Тож звернення актриси до жіночих образів з драматургії Генріка Ібсена цілком природно. Юні обожнює свого класика і пристрасно про нього розповідає (англійською володіє цілком вільно і грає цією мовою по всьому світу). Зокрема звертає нашу увагу на те, що в центрі більшості відомих п'єс Ібсена є жінки. Гедда Габлер, фру Альвінг, Нора, Йордіс та інші постають між коментарями артистки у своїх центральних монологах і змонтованих репліках. Вражає здатність артистки переключатися з розповіді про ситуацію тої чи іншої п'єси до проживання екстремальних моментів долі ібсенових героїнь, таких різних і таких змушено сильних в трагічних обставинах життя. При тому актриса працює без будь-яких деталей костюма чи реквізиту — одним-одна в чорній сукні на білому тлі завіс, наче на рідному норвезькому снігу...

Різні, особливі, своєрідні актриси — вони представляють не тільки різні культури, а й різні типи театрів. Психологічний, слов'янський — Лариса Кадирова і її білоруські подруги. Політичний, плакатний, знаковий — Нора Амін. Автентичний, фольклорний, пра-театр — Наталя Половинка. Абсурдистський, інтелектуальний — Ірена Юн. Епічний, брехтівський, відсторонений — Юні Дар.

Єднає актрис те, що їхні вистави про одне, головне — про самодостатність жінки, про її високу гідність. А якщо, не змовляючись, актриси різних країн так послідовно і пристрасно розробляють цю тему, значить «щось прогнило в Данськім королівстві», як казав Гамлет, щось негаразд в «королівстві» сучасної цивілізації, що тримається (чи тримається?) на патерналізмі, на чоловічому началі. Може, фестиваль «Марія» одна з перших ластівок наближення феміністської, жіночої по суті цивілізації?

Наразі всі майстрині продемонстрували філігранну акторську техніку і неабияку емоційність, стильність, гармонійність. Хоча учасниць фестивалю умовно можна було б розділити на дві групи: тих, хто за віком з об'єктивних (і не дуже) причин втрачає в рідних театрах колишнє зіркове становище, а накопичена ними майстерність і ще міцні творчі сили шукають виходу в моно-творчості, і тих, хто несе собою певну усвідомлену місію в духовному світі людства. Обидві позиції викликають захват, повагу і схиляння. Йому нема ціни — творчому, мистецькому, духовному потенціалу Жінки, жінки- Актриси. А отже театральному фестивалю під покровом святого імені Марії жити і жити...