Футбольна лихоманка
Коли наприкінці бурхливого 2002-го ми підбиватимемо підсумки року, червень згадається передусім як місяць футбольного чемпіонату. Телебачення легко потрапило в полон футбольного ентузіазму. Ця гра легко руйнує кордони країн і релігій, провокує небачені щодо напруження пристрастей народні хвилювання. Магнітом притягуючи живий інтерес передусім чоловічої частини населення. Чоловік моєї знайомої так захоплено вболівав перед голосно включеним телевізором, що почув дзвінок і відчинив двері лише через годину. В новинах втомлений від політичного сезону глядач із задоволенням знаходить навколоспортивні сенсації. Білоруським уболівальникам не лише пробачили несанкціонований мітинг, а й виділили декілька мільйонів доларів на трансляцію. При цьому дві братні країни доволі серйозно посварилися. В самій Москві від футболофілів постраждала Манежна площа, японський ресторан і міжнародна репутація. Тепер іноземці боятимуться не бурих ведмедів, а скінхедів.
У футбольну смугу Україна вступила ще до чемпіонату. Навіть у «Мелорамі» «Інтера» показали сюжет про музичні пристрасті корейців і японців і відповідний кліп. Спортивні журналісти стали оперативнішими. З’явилися передачі для F-вболівальників. Тепер їх чотири на різних каналах (подивимося, що станеться із цими «метеликами-одноденками» після червня, але поки їхній рівень за рідкісним винятком не на висоті). Плюс діючі під час чемпіонату огляди. Не забуто й вітчизняні пристрасті. У неділю підсумки протистояння «Шахтаря» й «Динамо» підіб’є канал СТБ. Оле-оле-оле-оле!
У футбольному соусі плаває решта телепрограми. В. Піховшек (ТСН-«Епіцентр», «1+1»), відданий читач французької газети «Юманіте», цитував її статтю «Футбол краще, ніж політика». Й у Європі футбол став центром уваги. Виявляється, члени французької збірної — переважно араби — перед президентськими виборами погрожували бойкотом чемпіонату в разі громадських уподобань на боці Ле Пена. Так чи інакше, футбольний карнавал сигналізує про втому публіки, яка пережила вибори й розподіл влади в самій ВР. Тактовний «Епіцентр» пропонує підбивати підсумки парламентського півріччя вже на початку літа. Завдяки переміщенню «Свободи слова» (ICTV) на п’ятницю, вже не треба вибирати між двома аналітичними програмами кінця тижня, які йшли приблизно водночас.
Країна, нарешті, визначилася зі стратегічним напрямком. Залишилося лише підняти річний бюджет населення з 645 доларів до 10 тисяч у.о., й можна малювати нову зірочку на прапорі Євросоюзу. Якби ми вболівали за Україну, як футбольні фани за своїх кумирів, ми б уже грали в «першій лізі» Європи. Ще одна добра новина пр испіла з ВР. Завдяки гнучкому характеру В. Ющенк а та прозорливості переможців битви за крісло спікера таки вдалося пропорційно поділити портфелі. Один з найвиразніших парламентських кореспондентів Е. Ло зовий до місця процитував Л. Кравчука про безглуздість узурпування влади в парламенті. Адже треба й закони приймати. Й третє — Росія після декількох років псування нервів і провокацій остаточно заявила, що не будуватиме газопровід в обхід України.
Під іншим кутом відстежує події «Перехрестя» (УТ-1), телевізійний проект USA ID. Успіхи, які українським спостерігачам здаються дивом або принаймні вдалим збігом обставин, вони сприймають як належні. І вважають за краще звертати увагу глядача на вузькі місця. Їхні підсумки півріччя виглядають трохи інакше. Коментарі неприємні, але часом точні. Так, дефляція 0,3%, але для реального зростання економіки потрібні структурні зміни. Наполягають, що причина бідності номер один у країні, за даними соціологічного опитування — корупція. Критикують механізм непрямого визначення прибутків бізнесменів — не визначена нижня межа заможності, й жертвою податкової може стати навіть дрібний крамар.
Як завжди, свіжий підхід у «Свободи слова» . Аналітичній програмі з народним ухилом не страшна сезонна політична втома глядачів. Стрижнем програми стала трагедія в Харківській області, де земельний конфлікт закінчився кривавою розв’язкою. Телепубліка при голосуванні робила наголос на дикості звичаїв, ведучий — на недосконалості законодавства, а експерти звинувачували владу. Складність реформ краще зрозуміти, якщо вона ілюструється людськими, а бува, й нелюдськими прикладами.
Другий тиждень «гримить» 5-річний ювілей СТБ. Сфокусувавши в лінзі свята свої досягнення, канал став виглядати пристойніше. Дійсно, в активі СТБ — найстабільніша передача про серйозну музику «Імпреза». Бізнес-студія, що свого часу стала явищем і не розгубила потенціалу. Продовжує ганяти полями й лісами єдина у своєму роді передача для мисливців «Ні пуху, ні пера!». Ще чомусь хвалять «Автостиль». І, звичайно, коник СТБ — «Вікна». Передусім «Вікна в світ» з Євгеном Федченком, «Вікна опівночі» з Романом Скрипіним і «Медіаклуб» з Ігорем Татарчуком, що примикає до них. Ніхто не заперечує, що СТБ став першопрохiдником сучасних теленовин і кузнею кадрів. Його колишні працівники тепер працюють на всіх солідних каналах. Як говорилося в поздоровленні від каналу ICTV: «СТБ звучить не гірше, ніж CNN». Інше питання, чому хронічною хворобою каналу-іменинника завжди була плинність кадрів. Цю таємницю належить розгадати новобранцям, відібраним під час останньої акції СТБ. На Хрещатик міг прийти будь-хто, хто бажає працювати на каналі й запропонувати свої ідеї. Напевно, з поповненням дійсно негусто. Важко уявити, що до таких крайніх заходів вдалися б інші канали з всеукраїнським мовленням.
Урочистості не обмежилися підбиттям підсумків. Гурманам телебачення запропонували експериментальні передачі в стилі Малевича «Блакитний квадрат» і «Рожевий фламінго» . Це навіть не передачі, а якісь інсталяції. На тлі статичних картинок грала розслаблююча музика. Еротичну уяву вразила «Гола правда» . Ведуча переривала новини з ВР стриптизом. Але депутати жарту не зрозуміли, й у наступні дні інформація подавалася в полегшеному форматі. Глядачів балували «смачненьким» десь тиждень. Такий-от своєрідний десерт.
Коктейль інформаційної та розважальної передачі «Наш час» — ще один проект каналу, що шукає своє нове обличчя. Кожний випуск — тематичний. П’ятнадцятихвилинка розповідає про цікавих людей. Цього разу — про все, що пов’язано з оголеним тілом. Наприклад, про нудистів, до яких, виявляється, кияни на пляжах ставляться майже з ніжністю. Піп-шоу — спостереження за тим, хто спостерігає. Історія стриптизерки, яка повернулася до професії вчительки. І як повчання — про СНІД. Сама передачка симпатична, але формат дещо застарів. Це, скоріше, ідея дво-трирічної давності. Нині в струмені синтетичні жанри. І, можливо, молоді журналісти «Нашого часу» знайдуть себе, коли увіллються в масштабніший проект.
Справжньою подією став фільм А. Адабаш’яна «Азазель». У таких випадках радієш, що «Інтер» — не найдальша рідня «ОРТ». Тільки, може, безперервний показ фільму зручніший за розбитий на чотири подачі. Віддані читачі Б. Акуніна чекали фільму з деякою настороженістю. А що коли їхні внутрішні уявлення про героїв не спiвпадуть зі смаком режисера? Адабаш’яну вдалося влучити в десятку з підбором акторів. На міні- серіал знайшли час навіть ті, хто їх у принципі не дивиться. І, звичайно ж, не лише читачі відомого російського белетриста. З насолодою від цього телефільму може порівнятися хіба що «Каменська» О. Морозова. Схоже, як і в класичному кіно, телевізійні шедеври становлять у середньому 3-5%. Цей золотий переріз екрана оцінили навіть затяті футбольні фани.
