Про страх

Є така формула: хто чітко мислить, той чітко викладає. Але «кучеряві» монологи  нинішніх правителів свідчать про те, що в їхніх головах повна ідеологічна «каша», суміш якихось обривків погано поєднуваних теорій, маловживаного в Україні іноземного досвіду, уламків інтелектуальних конструкцій часів Кучми, Ющенка і Януковича. І все це на тлі більш ніж очевидних і небезпечних дурощів, як у випадку з маніакальною «децентралізацією».

Цікаво, на скільки десятиліть раніше розвалився б Радянський Союз, якби в період 1941—1945 рр. зайнявся децентралізацією. Що сталося б з Ізраїлем, якби в період Шестиденної війни 1967 року там почалася децентралізація? Ми вже бачили, що сталося з децентралізованим Кримом (аж до автономії, між іншим!), що нині відбувається з децентралізованим (до майже повної втрати контролю з боку Києва) Донбасом... Чому до вождів не доходить, що реалізація їхніх украй небезпечних в умовах війни ідей приведе нас до катастрофи, до десятків нових кримів і донбасів? Скільки ударів граблями по лобу їм треба — 100, 200, 500 — аби нарешті прозріти?

Але знов і знов вони повторюють свою мантру про децентралізацію... Хоча заради справедливості зауважу, що інколи у них бувають і проблиски тверезомислення. Ось, наприклад, рішення припинити добродійну діяльність центрального бюджету щодо так званих ДНР і ЛНР. Рішення обговорювалося в програмі Савіка Шустера. Зрозуміло, були й сльози співчуття: мовляв, там же наші люди живуть. Так. Але Донбас під владою путінських терористів — це така ж окупована територія, як і Крим. Чому ж до нього ставлення має бути іншим, адже в Криму Україна вже нічого нікому не платить? Це турбота окупанта і його відповідальність за всіма нормами міжнародного права. Поза всяким сумнівом, терористів цілком влаштувало б, якби територіями керували вони (за вказівками з Москви), а оплачував би все це задоволення Київ. До цього й зводився план Кремля —  сепаратистські анклави за рахунок України. Наші доморослі демагоги заявляли, що не виплачуючи пенсії й зарплати на землях, де вона нічого не контролює, Україна нібито визнає їх чужими. Наскільки мені відомо, Молдова нічого не виплачує в Придністров’ї, але вважає його своїм. До речі, СРСР 1942 року нічого нікому не платив в окупованому Києві... Дива словесної еквілібристики у цій проблематиці демонстрував політолог Вадим Карасьов, який стає дедалі «гнучкішим», особливо після того як засвітився як завсідник московських телеканалів, де він, за його словами, «доносить позицію України». Не сумніваюся, що доносить, але чи України...

КРЕМЛЬ РЕАГУЄ ЛИШЕ НА СИЛОВІ АРГУМЕНТИ

Що ж до рішення Кабміну припинити пенсійне обслуговування там, де влада захоплена Москвою руками ДНР і ЛНР, Карасьов чесно й прямо свою позицію не позначив, незважаючи на вимоги радника шефа МВС Антона Геращенка. Замість відповіді політолог влаштував «плач Кассандри», мовляв, я багато років говорив, а мене не слухали. Геращенко «зрізав» його єхидною реплікою: «Це тому, що ви були радником Кучми». Карасьов  розгубився. І не заперечив...

На «Свободі слова» (ICTV) політолог Тарас Березовець поставив запитання заступникові глави Адміністрації Президента Валерію Чалому, як розуміти заяву міністра закордонних справ Клімкіна про те, що Україна не буде військовими методами повертати окуповану частину Донбасу. На мій погляд, там ніякого іншого рішення, крім військового, бути не може, жодні переговори не допоможуть. Кремль реагує лише на силові аргументи. А у нас усе ще наївно сподіваються перехитрити Москву. А краще б укріплювали армію не на словах, а на практиці, адже ніякого перемир’я немає. Щодня йдуть бої, але ми лише відбиваємося. Жодних сміливих, нестандартних дій, і це воюючи на своїй землі...

Валерій Чалий, оскільки більше вихвалятися було нічим, як про великий успіх повідомив про те, що нарешті стали призначати українських послів до ключових країн, де їх уже давно не було.

Яніна Соколовська в режимі «за рибу гроші» знову побоювалася «хунти» у Верховній Раді в особі обраних туди комбатів. Це в неї просто «пунктик» якийсь... Між іншим, цікаво, пані Соколовська ще працює в московській газеті «Известия» чи вже ні?

Вставив свої «5 копійок» і ведучий Куликов, запитавши нардепа від «Свободи» Андрія Іллєнка, чому свободівці не хочуть бути в коаліції, а виступають окремою групою. Мабуть, провокував на спіч образи й помсти (свободівцям є що сказати з приводу підступності й непорядності своїх політичних союзників). Але Іллєнко не піддався, і з властивою йому усебічністю пояснив, що в ім’я країни пішли на співпрацю з ліберальними партіями проти Януковича. Але сьогодні інша ситуація, інтереси України вище нових партійних  вигод. Він нагадав, що «Свобода» — єдина фракція, яка не голосувала, не дала жодного голосу за горезвісний закон про «особливий статус» Донбасу, а тепер і сам його натхненник Порошенко від цього закону відмовляється. Іллєнко пообіцяв, що там, де буде національний інтерес, «Свобода» владу підтримає, але жорстко протистоятиме антинаціональній діяльності, завершивши свій виступ цілком закономірною констатацією: «Сьогодні у нас війна, потрібна консолідація й швидкі дії».

ПРО СПІВПРАЦЮ З РФ

Потім почалися обговорення, як формуватиметься новий уряд.  Неначе все відбувається в мирній країні, в спокійний час... Чим більше слухав цих панів, тим більше переконувався в правоті блогера Юрія Бутусова: керівництво України досі не усвідомило й не відчуло, що на сході йде війна. На жаль, бачимо повну відсутність відчуття небезпеки, що свідчить про життя в особливому замкнутому світі, далекому від реальності.

Звісно, всі новообрані депутати заперечували продовження квотно-партійних підходів, але як похмуро зауважив політолог Олексій Голобуцький: хоч би що вони там казали, насправді до нестями ділять портфелі. Боюся, що вони б цим займалися й на «Титаніку» і в останній день Помпеї. Тому що Україна у них далеко не на першому місці.

Деякі журналісти в студії робили дивні заяви. Наприклад, вічний борець з «хунтою» Яніна Соколовська закликала співпрацювати (!) з Російською Федерацією. А потім поцікавилася, чи не збирається Юлія Тимошенко вести переговори з Путіним... Вона вже вела. Досі до тями прийти не може.

Торкнулися й судової системи в країні. З приводу дивного ворушіння в Конституційному й Верховному суді  прозвучало визначення «суддівська контрреволюція». Судді дуже не хочуть поширення люстрації на себе коханих. Володимир Фесенко закликав до помірності й обережності, мовляв, докази треба збирати. Його заклик з надзвичайною простотою парирував нардеп від «Правого Сектора» Борислав Береза: «Поки збирають докази, підозрювані вже в Ростові». Так, ми не забули, як легко й просто судді відпускають під домашній арешт тих, кого звинувачують в особливо тяжких злочинах, а вони з-під цього арешту втікають. І судді не несуть жодної відповідальності...

З судовим свавіллям, з хаосом юрисдикцій (коли рішення районного суду в Києві може скасувати районний суд Полтавської області) слід закінчувати, інакше ці слуги закону порвуть країну на клапті.

А скільки було випадків, коли в зоні АТО судді відпускали затриманих зі зброєю (!) сепаратистів... Словом, маємо трохи прикриту законом систему беззаконня.

ПОЛІТИКА І ПОЛІТИКАНСТВО

У Шустера сотник Володимир Парасюк висловив ідею, яка дедалі більше опановує маси на фронті і в тилу: «Ми не перемагаємо в цій війні не тому, що Путін сильний, а тому, що в Києві неправильно керують усіма процесами». А сотника Майдану й бійця АТО Парасюка аж ніяк не назвеш «диванним стратегом».

Ще один боєць АТО й активіст Майдану Олег Барна заявив: «Потрібна політична воля». І запитав: «Чому на 3 мільярди гривень Київ профінансував ДНР? Чому туди ганяють бензовози? Схеми, як при Януковичі, працюють на повну силу».

Говорили й про те, що держава не функціонує належним чином, у нас усе тримається на волонтерах. Може, нам і державу зробити волонтерською? Була ж у нас Держава Війська Запорозького, а тепер буде Волонтерська Держава Україна, з Гетьманом-волонтером на чолі... І з мінімальною кількістю чиновників, як в американських  преріях ХІХ століття...

Нормалізувати командування не вдалося, незважаючи на чехарду начальників у військовому відомстві, воно, командування, хаотичне і явно не має чіткої стратегії. Політика, а точніше політиканство, верховодить військовою справою і профанує її.

На каналі ТВі командир полку «Азов» Андрій Білецький  назвав те, що відбувається на сході, «стоп-наказом», коли всі дії українських військових блокуються командуванням, коли стріляти не можна, відповідати на ворожий вогонь не можна — звідси великі наші втрати. Але якщо армія не має можливості відповідати на удари ворога, перетворюючись на хлопчика для биття, вона  деградує.

Командир єврейської сотні Майдану Натан Хазін висловився так: «Верхи все говорять правильно, гарно, по-європейськи, але нічого не роблять, жодного практичного кроку». Так, ми маємо таку українську владу, якій не потрібна Україна. Принаймні таке враження виникає від їхньої діяльності, а швидше — бездіяльності. І тут же, не відходячи від каси, ми отримали зразок поведінки верхів. У цій же студії Віталій Кличко, міський голова Києва, прорік: «Ми покладаємо великі надії на владу...» Дозвольте, а хто тоді керівник столиці України, якщо він сам не влада? Кияни обрали його керівником Києва для того, щоб він усі надії покладав лише на себе й на своїх підлеглих. Ми унікальна країна, де всі хочуть повноважень і ніхто — відповідальності, де всі сварять якусь владу за межами власних начальницьких кабінетів. У Києві влада — це ви, пане Кличко.

На ICTV у програмі «Цивільна Оборона» справедливо зазначали, що на Донбасі вже відбувається вторгнення Росії до України, а наше керівництво все боїться визнати війну війною. Після всіх «перемирій» Москва дістала можливість штовхати перед своїми військами два муляжі: на одному написано — «ДНР», на другому — «ЛНР».

А що стосується нерішучості верхів, то чи не спрацьовує тут чинник банальної людської боязкості керівних осіб? Що тут можна порекомендувати? Хіба що рядки Данте в російському перекладі Михайла Лозинського:

Здесь нужно, чтоб душа была тверда

Здесь страх не должен

подавать совета...

Для президента страх — це втрата кваліфікації. Он уже відомий політтехнолог Сергій Гайдай стверджує, що через півроку обиратимемо нового главу держави. Проте час для виправлення помилок ще є, але його дуже мало...