Професійна деградація чи зміна професії?

В одному з останніх всеросійських опитувань, проведеному 14—17 листопада, соціологи Левада-центру запитали: «Чи має Росія визнати незалежність ДНР і ЛНР?». Відповіді розподілилися так:

Тобто дві третини росіян переконані, що цілісність сусідньої держави не є чимось важливим, значимим, чимось таким, що треба брати до уваги, й лише 12% вважають інакше. При цьому безперечна більшість росіян переконана в тому, що цілісність Росії — священна і є цінністю абсолютною. Для підтвердження цього факту ніякий Левада-центр не потрібен. Крім того, майже кожний четвертий опитаний (23%) вважає, що в разі відновлення військових дій на Сході України треба вводити туди російські війська. Те, що російські війська там є і грають вирішальну роль у бойових діях, нещодавно публічно підтвердило одне з найавторитетніших для російських патріотів-імперців джерело, колишній «міністр оборони» ДНР Ігор Гіркін-Стрєльцов й своєму вельми відвертому інтерв’ю Олександру Проханову, опублікованому в газеті «Завтра». Але ці 23% росіян уже, мабуть, готові підтримати відкриту війну з сусідньою державою, яку ще недавно називали братською.

•  Аби довести свідомість росіян до такого химерного стану, знадобилися вельми специфічні засоби. Дев’ять місяців поспіль 24 години на добу, всі сім днів на тиждень мізки громадян Росії безперервно промивалися концентрованим розчином ненависті й брехні. «Українські нацисти відсилають відрізані голови ополченців до Донецька поштою їхнім родичам», «українські фашисти згвалтували 400 вагітних жінок і пустили їхні внутрішні органи на продаж», «бандерівці розіпнули трирічного хлопчика, прибивши його до рекламного щита на головній площі в Слов’янську», «на Україні вбивають за розмови російською мовою». У системі геббельсівської пропаганди подібну методологію використовувало небагато людей. Один з небагатьох, страчений за вироком Нюрнберзького трибуналу головред газети «Штурмовик» Юліус Штрейхер, був людиною, від якої прагнули гидливо дистанціюватися навіть нацистські кати, а Геббельс періодично забороняв поширення «Штурмовика» за подібну стилістику й надто відверту брехливість. У російських ЗМІ стилістика Штрейхера — це не відхилення, а основний тренд.

•  У Росії сформувалася досить велика соціальна група, яку помилково називають журналістами. Ця група добре знає свої межі, володіє своєю ідентичністю, згуртованістю й високим рівнем внутрішньої солідарності. Наведу два приклади такої солідарності.

Приклад перший. Минулого тижня в російських соціальних мережах бурхливо обговорювали листування співробітниці Лайфньюс на ім’я Юля з нейрохірургом Кащєєвим:

Юля: — У реанімації нейрохірургії лежить Ельдар Рязанов. Мені треба першою дізнатися, коли він помре за хорошу винагороду!

Хірург Кащєєв: — Здрастуйте, Юля! А скільки за це платять?

Юля: — Головне, щоб я дізналася про це першою!!! Я не ображу й добре віддячу!!!)) (смайлики тут не менш важливі, ніж текст. — І.Я.)

Ставлення до цього діалогу в соціальних мережах очевидне й передбачене: стерв’ятники у людей симпатії не викликають. Але з надр згаданої згуртованої соціальної групи негайно протягнулася рука підтримки. Олександр Коц публікує в «Комсомольской правде» текст, в якому пояснює, що «це звичайна професійна деформація особистості». Ключове слово тут: «звичайна». Тобто ось це, те, що робить, говорить і практикує Юля з Лайфнюс, це, виявляється, норма. Це «звичайна професійна деформація». Залишається лише уточнити, яка саме професія призводить до такої професійної деформації особистості.

Але співробітник «КП» Олександр Коц не обмежується просто підтримкою колеги Юлі з Лайфньюс. Його солідарність доходить до засудження хірурга Кащєєва: «Міг би як пристойна людина й не вивалювати все на простори інтернету, а прочитати Юлі по телефону лекцію про норми моралі й журналістську етику». Термін «професійна деформація» вперше запровадив Пітірім Сорокін, він же позначив крайній ступінь цього явища — професійну деградацію — коли особа міняє етичні ціннісні орієнтири, стає професійно неспроможною. Тобто фактично змінює професію.

•  Приклад другий. Улітку цього року МВС України запропонувало заборонити в’їзд до країн Європейського Союзу тим власникам і співробітникам російських ЗМІ, які були нагороджені російською владою за висвітлення подій у Криму. Найвідоміші з них: Володимир Соловйов, Аркадій Мамонтов, Ірада Зейналова, Маргарита Симоньян, Володимир Сургоркін, Арам і Ашот Габрелянови. У тих, хто стежить за діяльністю цих людей в ефірі і в пресі і при цьому зберігає мінімальну об’єктивність і здоровий глузд, — думка про цих людей і їхню діяльність єдина — це не журналісти, а те, чим вони займаються, — не журналістика.

Проте, Спілка журналістів Росії в особі свого голови Всеволода Богданова проявила солідарність з нагородженими «за взяття Криму» співробітниками й гнівно засудила владу України: «Це лише компрометує владу України, що вона такі рішення приймає. Преса, медійний простір — це очі й вуха світу, суспільства, влади, людей, окремої людини, тому забороняти їм кудись в’їзди, виїзди — це все несучасно, вкрай негарно й негідно». І додав: «Це політика розвитку мови ворожнечі, мови ненависті, політика інформаційної війни». Тобто Соловйов, Мамонтов і Лайфньюс — це очі й вуха світу, суспільства й окремої людини. А спроба позбавити світ, суспільство й окрему людину таких очей і вух — це інформаційна війна, а також розвиток мови ворожнечі й ненависті.

•  Те, що таку позицію займає Богданов і СЖР, це не новина. Всеволод Богданов завжди підтримує владу й майже завжди засуджує тих журналістів, які мають сміливість говорити що-небудь не в унісон з владою. Наприклад, коментуючи ситуацію із придушенням незалежного телеканалу «Дождь», який відключили від кабельного мовлення за запитання з приводу можливості здати Ленінград, щоб врятувати життя сотень тисяч людей, Богданов твердо став на сторону тих, хто душив «Дождь», заявивши: «Мене ображають такі речі. Вони все-таки дуже образили своїм опитуванням ленінградців, жителів міста. Не можна порушувати те, що свято». Отже, в тому, що СЖР стає на захист інформаційних військ, нічого дивного не немає.

Новиною стало те, що цю позицію фактично зайняли більшість журналістських спілок Європи, і їх певною мірою підтримала представник ОБСЄ зі свободи слова Дунья Міятович, яка виступила 25 листопада на щорічній зустрічі Європейської федерації журналістів, що відбулася в Москві. Дунья Міятович висловила підтримку Спілці журналістів Росії й засудила «ті професійні організації з України й інших країн, які бойкотували цю зустріч». Окрім українських організацій бойкотували московську зустріч ЄФЖ Білоруська асоціація журналістів, а також спілки журналістів Бельгії, Нідерландів, Польщі, Латвії, Португалії, Угорщини, Грузії, Словенії, Люксембурга й Фарерських островів. Загалом 12 країн. Вони визнали неправильним проводити зустріч ЄФЖ у столиці країни, яка веде агресивну війну з сусідньою країною. Вони визнали неправильним робити господарем цієї зустрічі спілку, що відкрито солідаризується з тими, хто веде інформаційну війну, перш за все зі своїм населенням, промиваючи людям мізки розчином брехні й ненависті. Позиція європейських журналістських організацій і Дуньї Міятович чимось нагадує більшість національних олімпійських комітетів і П’єра де Кубертена, які виступили за проведення Олімпіади — 1936 у Берліні.

•  Щось дуже дивне відбувається в головах тих, хто визнає не-журналістикою й навіть анти-журналістикою те, що роблять Соловйов, Мамонтов і Лайфньюс, і в той же час висловлюють їм професійну журналістську солідарність і засуджують тих, хто намагається їм протистояти. Наскільки мені відомо, Міжнародна торгівельна палата ніколи не висловлювала солідарність з торговцями героїном і ніколи не вважала заборону на торгівлю цим товаром посяганням на свободу торгівлі. Можливо, те, що відбувається в головах керівників європейських спілок журналістів, — це теж професійна деформація? Або вже професійна деградація?