ЩОДЕННИК

…Весна подіяла, чи що? Раптом ворухнулося в душі: зі старим паспортом, який же ти громадянин нової, незалежної держави? Пішли ми всією сім’єю в районний паспортний стіл і розпрощалися з радянським минулим. Добридень, незалежне майбутнє! Нам сказали: молодці. Усім би такими бути свідомими. Дякуємо за увагу, приходьте через місяць. Місяць?! Ну місяць, місяць, сказали нам, а що таке?

Протягом цілого місяця (!) ніхто з нас не міг влаштуватися на роботу, одержати грошовий переказ, одружитися або хоч би розлучитися, поїхати за кордон, звернутися до суду тощо. Проте все це ми мужньо стерпіли. Коли ж місяць закінчився, а паспорти не були готові (в поважній державній організації — не в якій-небудь приватній лавочці — то ламався принтер, то захворював співробітник, то зникав начальник), виявилося, що нас усіх підстерегло найжахливіше пораження в правах: ніхто з нас не зможе взяти участь у референдумі! У вільному волевиявленні вільних громадян! Однак відповідальність за результати — попередили нас — усе одно будемо нести ми, а не якийсь дядько.

У неділю вся країна, тріумфуючи і галасуючи, відзначала свято народної демократії, а під дверима паспортного столу стояв похмурий натовп громадян, поражених у правах. Тут-то ми, звичайно, пошкодували за своїми старими, вірними паспортинами... День пропав, свято не відбулося, думка про відповідальність не давала спокою. Вирішили з горя піти в бібліотеку — і тут невдача: у зв’язку з масовим волевиявленням читачів (усіх, окрім нас, звичайно) оголосили санітарний день. І це правильно: коли вершиться доля країни, народові не до книжок. У бібліотеці, зрозуміли ми, працюють справжні патріоти.

А в міліції — ні! І тому, коли треба буде нести відповідальність, прошу, щоб зі мною її розділив не який-небудь дядько, а особисто начальник паспортного столу (прізвище і звання є в редакції).