Схід — Захід:

Автор не раз акцентував увагу на небезпечності технологій конфлікту, які взяті на озброєння найбільш рейтинговими кандидатами в президенти та фактично домінують нині на виборчих перегонах. Прямий результат цього — буквально щоденне нагнітання політичних пристрастей, які давно вже перетнули межу припустимого. Найтривожнішим є реанімація загрози розколу держави, максимальне загострення однієї з найуразливіших проблем нашого суспільства: проблеми Схід — Захід. Не вважаю її штучно надуманою. Така констатація, до якої вдаються окремі політики, — це, скоріше за все, політична короткозорість, свідоме прагнення ухилитися від найскладнішого в державотворчому процесі, сховати, як кажуть у таких випадках, голову в пісок. На жаль, впродовж усіх років незалежності ми фактично дотримувалися саме такої позиції, що в кінцевому підсумку не могло не виплеснутися на поверхню політичного процесу.

ДУХОВНА МЕЖОВІСТЬ

Проблема відносин Схід — Захід виникла не сьогодні. Україна належить до розряду цивілізаційно розколених країн. Наша держава перебуває на межі, по суті, двох світів, двох культур і ментальностей, двох різновекторних цивілізацій, що само собою визначає об’єктивну складність державотворчого процесу, консолідації суспільства. Відомою є позиція авторитетного американського вченого С.Хантингтона, який відносив держави, що містяться в зоні цивілізаційного зламу, до найменш дієздатних. До таких держав у Європі С.Хантингтон відносив Україну та Білорусь.

Це застереження співпадає з позицією провідних українських науковців. Аналізуючи у своєму класичному творі «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.) причини багатовікової недержавності української нації, В’ячеслав Липинський писав: «Хвороба нашої недержавності має своє джерело не в причинах зовнішніх — вона не травматичного походження, як хвороба поневоленості — а виникла вона причинами внутрішніми, органічними, без усунення яких ніякі найбільш сприятливі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі найкращі, зовнішні «орієнтації» нічого не поможуть». До таких внутрішніх причин недержавності В.Липинський відносив передусім «розколеність нації» та її «духовну межовість». Відповідним чином, вважав він, можна вести мову і про особливості українського національно-визвольного руху: на всіх етапах своєї історії він завжди був ментально надламаним і психологічно роздвоєним, неспроможним згуртуватися в найскладніші моменти нашої історії. Такої ж думки дотримувався і відомий український вчений, ректор Українського вільного університету в Мюнхені проф. В.Янів. «Духовна межовість, — зазначав він, — є для України головним недержавотворчим чинником... Без його відчуття не тільки немає зрозуміння української ментальності, а й не можна говорити про виховний ідеал, який би протидіяв духовному спустошенню, яке зазначена межовість спричинила».

Я не думаю, що будь-хто із діючих політиків має підстави говорити про те, що зазначені застереження стосуються лише нашого минулого, що за роки незалежності ці родинні позначки української генетики остаточно подолано. Коли ми говоримо про неймовірні складнощі формування української консолідованої політичної нації, то серед багатьох причин на чільному місці стоїть, на моє глибоке переконання, насамперед саме ця проблема.

Давайте уважно проаналізуємо результати соціологічних досліджень. Згідно даних опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу «Українське суспільство 1994-2003 рр.», тільки 41,1% респондентів вважають себе перш за все громадянами України, натомість для 32,3% респондентів найважливішою є не державна, а регіональна ідентичність (для донеччан — Донеччина, галичан — Галичина і т.д.). Населення України ділиться майже порівну на групи, які віддають перевагу одна — східній інтеграції нашої держави, друга — західній. За результатами соцдослідження, проведеного в кінці грудня 2002 р. соціологічною лабораторією Львівського національного університету на замовлення Інституту розвитку міста, понад 34% львів’ян у разі приєднання України до союзу Росії та Білорусі боролись би за самостійну Галицьку державу; 11% домагалися б автономії Галичини від Києва; 26,0% займали б пасивну позицію, і 5,0% вітали б таке приєднання. З цими даними кореспондуються намагання реанімувати ідею «окремої галицької ідентичності». Я далекий від того, щоб перебільшувати значимість цих фактів. Але недооцінювати їх ми також не маємо права.

ЕКОНОМІЧНІ РЕАЛІЇ

Потрібно зрозуміти витоки нинішнього загострення проблеми Схід — Захід. Вони пов’язані не лише з виборчими перегонами. Останні лише висвітили їхню гостроту. Це дуже важлива констатація. На мій погляд, особливу роль у цьому відіграє суто психологічний аспект — нереалізовані очікування щодо подолання насамперед економічних та соціальних диспропорцій. Значні міжрегіональні диспропорції успадковано нашою державою від колишнього СРСР. Водночас за роки незалежності ці диспропорції не лише не вирівнялися, а навпаки, ще більшою мірою загострилися. У 1996-2001 рр. коефіцієнт варіації за величиною валової доданої вартості на одну особу по регіонах збільшився з 2,17 до 5,93 разів. За оцінками фахівців, нинішній коефіцієнт міжрегіональної варіації (5,9) суттєво перевищує критичну межу припустимого. Про це докладно йдеться у щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради за 2003 рік.

У 2001 р. Указом Президента схвалено Концепцію державної регіональної політики, в якій по суті вперше легалізовано поняття «депресивні регіони» (а це в основному західні області), але у практичному плані будь-які кроки, спрямовані на подолання цього явища, не здійснювалися. Навпаки, статистика засвідчує, що навіть у роки економічного піднесення диспропорції, про які йдеться, продовжували поглиблюватися. Всім добре відомо, наскільки гострою для західних регіонів залишається проблема зайнятості, трудової міграції, суттєвої різниці щодо вартості робочої сили та інше.

ПРО НАЦІОНАЛІЗМ

Гострою в політичному розрізі залишається неврегульованість і іншої найскладнішої для суспільства проблеми — проблеми, що стосується примирення та консолідації українського народу. Я не раз писав про це у пресі, зокрема й на сторінках газети «День». Йдеться насамперед про відновлення політичної та історичної справедливості щодо членів Організації українських націоналістів (ОУН) та вояків Української повстанської армії (УПА), які боролися за свободу та незалежність Української держави, відновлення її соборності та суверенітету. Давайте замислимося над тим, з яких причин Верховна Рада не може досягти такого необхідного для консолідації суспільства конструктивного вирішення цього питання. Ми всі свідомі того, що в даному випадку йдеться про визнання факту існування в роки УРСР національно-визвольного руху. Хіба вже сам по собі цей факт не достойний чільної уваги відповідального перед суспільством парламенту?! Для об’єктивності необхідно врахувати і ступінь провини радянської сторони в розв’язанні фактично громадянської війни на теренах України. За даними Державної комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА, яку було утворено ще декілька років тому Президентом України, в 1939 — 1941 та 1944 — 1952 рр. сталінським режимом було фізично знищено десятки тисяч осіб. У ті роки західні області України перетворилися на жахливу м’ясорубку, у якій не було оселі, де б когось не вбили. Переслідували всіх за національні погляди, почуття патріотизму, любов до України.

У зв’язку з цим надзвичайно небезпечною для консолідації суспільства стала спроба окремих кандидатів у президенти розіграти під час виборчих перегонів т.з. «націоналістичну карту». Це не лише повна інтелектуальна недостатність штабістів, а й для кожного очевидна елементарна політична короткозорість, нерозуміння того, що нація, яка понад триста років перебувала в ярмі поневолення й на власній історії знає, що таке національний геноцид, така нація має історичне право на своє національне обличчя, на гегемонію національної ідеї, врешті- решт — на розумну дозу націоналізму. У зв’язку з цим маємо враховувати, що найсуттєвішим дефіцитом не лише в нашій свідомості, а й у державотворчому процесі загалом є протилежне — національний нігілізм, брак національної свідомості та національної гідності, подолання світогляду нижчої раси, почуття меншовартості. «Так, ми раби, немає гірших у світі», — з гіркотою писала з приводу цього Леся Українка. Цю ваду, яка з особливою силою дається взнаки й у наші дні, потрібно долати. Це розуміють і наші друзі за кордоном. «Головна проблема, яка стоїть перед Україною, — зазначав в одному із своїх інтерв’ю Збігнєв Бжезинський, — брак глибоко вкоріненого національного усвідомлення громадянської відповідальності. Це стрижнева проблема, із якою країна опинилася віч-на-віч». Повністю поділяю таку позицію.

Треба мати на увазі й те, що український націоналізм ніколи не був ідеологією зверхності українського етносу над іншими народами, що є громадянами нашої багатонаціональної держави. Знову пошлюся на В.Липинського. У своїх «Листах...» він зауважував: «У книзі цій поняття нації ототожнюється з поняттям Держави... Коли я пишу в цій книзі про нас — «ми українські націоналісти», — то це значить, що ми хочемо Української Держави, обіймаючи всі класи, мови, віри і племена Української Землі». Ці слова нашого видатного співвітчизника дають вичерпну відповідь щодо зазначеного застереження.

Важливо враховувати й те, що саме така постановка питання повною мірою вписувалася в європейські традиції та ментальність. Великий Ж. Ж. Руссо, предтеча Великої французької революції, ставив ідеї «суверенності нації», «національного характеру» в центр державотворчого процесу. На його думку, найвища влада в державі повинна виражати загальну волю нації, під якою розумілись усі мешканці тогочасної Франції, а саме поняття «представник нації» ототожнювалося з поняттям «громадянин Франції». Представники українського національно-визвольного руху ніколи не давали й не дають нині приводу для іншого тлумачення відповідних понять. Хіба можна цього не розуміти?

ЕЛЕКТОРАЛЬНІ ПЕРЕВАГИ

Даються взнаки й інші проблеми. У кінці 1980-х і на початку 1990-х років області західного регіону, насамперед Львівська, були чи не найпотужнішим генератором ідей становлення Української Держави, передусім у ідеологічному вимірі. Однак у наступний період почала даватися взнаки чітко окреслена тенденція прогресуючого падіння значення цього регіону не лише в економічному, а й особливо в політичному житті України. Прийняття закону про пропорційні вибори ще більшою мірою посилить цей процес. За оцінками фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, представництво в парламенті від зазначених областей може зменшитися в 2-2,5 разу. Це неодмінно позначиться і на формуванні кадрового потенціалу центральних органів виконавчої та судової влади.

Власне ці та інші чинники є основою формування в широких верств населення західного регіону, і насамперед у елітних прошарках, стійкого психологічного комплексу втрачених позицій та можливостей, який реалізується в електоральних перевагах. Йдеться про фактичне блокування на виборчих перегонах кандидатів політичних партій провладної орієнтації. Особливо яскраво це виявилося під час парламентських виборів 2002 року. За даними експертів нашого інституту, у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях чотирьохвідсотковий виборчий бар’єр подолали лише дві політичні сили — «НУ» та «БЮТ». Серед 23-х переможців у одномандатних виборчих округах 21 народний депутат увійшов до складу фракції «НУ», 1 — до «БЮТ» і 1 — до СДПУ(О). Для порівняння: на парламентських виборах 1998 р. виборчий бар’єр подолало у Львівській області сім політичних партій, у Тернопільській — п’ять, а у Івано-Франківській — шість.

Таку ситуацію можна було б вважати нормальною, якби «НУ» і «БЮТ» були реальними носіями політичних інтересів громадян західного регіону. Насправді це не так. Я не знаю жодної парламентської ініціативи відповідних блоків, яка б могла спростувати цей висновок. Тут, скоріше за все, діє інша закономірність: добре знаний міф щодо ющенківської місії стосується й цього аспекту. Це ж можна сказати і про нинішні передвиборчі перегони. Достатньо уважно придивитися до т.з. десятити кроків В.Ющенка, щоб переконатися в цьому. Як результат — de-facto проблема, яка аналізується, ще більшою мірою заганяється у глухий кут. Стає очевидним, що вона не матиме свого комплексного вирішення й у випадку, коли В.Ющенко переможе. Скоріше за все, В.Ющенко (як, до речі, і В.Янукович) існуючу гостроту проблеми Схід — Захід, а відтак і проблеми Соборності нашої держави, ще достатньою мірою не усвідомлюють. Це може викликати в наступному ще більші розчарування. Свого часу Александр Кваснєвський, перемігши на президентських виборах від лівих сил, став фактичним лідером усієї нації. Це стало одним із визначальних чинників консолідації польського суспільства, його відчутного прогресу. У нас така ситуація, якщо виходити із нинішніх реалій фактично виключається.

ПЕРСПЕКТИВИ

Чи повністю все втрачено? Я так не думаю. Зберігаю віру в мудрість двох провідних (за рейтингом) кандидатів. Сядьте за стіл переговорів і домовтеся, що у випадку, якщо ви обидва вийдете у другий тур виборів і один із вас стане президентом, то другому буде запропоновано пост прем’єр-міністра. Відмежуйтеся у цьому від порад ваших штабістів. Доведіть, що ви самостійні політики. Що для вас інтереси держави — над усе. Спробуйте залучити до цього діалогу Леоніда Даниловича. Він дуже мудра людина й багато зробив, і всі ми переконані в тому, що ще багато зробить для блага нашої держави. Зробіть так, щоб кожен виборець дізнався про ці домовленості. Суспільство й ви особисто від цього виграєте.

Інша обов’язкова передумова — домовтеся про політичну реформу, яка має забезпечити реальне розмежування повноважень та протидій у діяльності трьох гілок влади. Автор радив би в цьому повернутися до ідеї двопалатного парламенту та обов’язкової виборності губернаторів. Політичні втрати Л.Кучми зводяться в основному до того, що, відмовившись від виборів губернаторів, він штучно звалив на себе всю відповідальність за те, що робиться в кожному місті та райцентрі. За нинішніх умов децентралізації суспільного життя така модель не лише недієздатна, а й згубна. Те, що намагається зробити зараз у цих питаннях В.Путін, закінчиться катастрофою для Росії.

Скажіть людям і про те, що ви відмовилися від закордонної опіки (тої, що йде як із Заходу, так і зі Сходу). Вона принижує нашу гідність, шкодить іміджу держави. Значна частина емісарів приїздить до нашої країни із заздалегідь упередженими поглядами, не розуміється у наших справах і, головне, — не дотримується святого принципу «не нашкодь». Вершиною цинізму в цьому можна назвати «Последнее американское предупреждение», нещодавно розміщене на шпальтах одного з тижневиків. Йдеться про гідність держави. Такі питання потребують офіційної реакції.

Нарешті, скажіть суспільству і про те, що вами буде опрацьована та реалізована довгострокова державна політика, метою якої буде поступове розв’язання накопичених складних міжрегіональних проблем. Покажіть, що ви розумієте їхнє значення. Знаю, що вам люди повірять. Українському народу притаманна природна толерантність. Людям потрібен спокій. «Око за око» — це не українська ментальність. Крові нікому не потрібно. Єдність та цілісність Української Держави, її Соборність були й залишаться для нас найвищою цінністю. Обов’язок політика — не розхитувати (свідомо чи ні, це не має значення) ці цінності, а, спираючись на них, кріпити їх. «Коли провідники нації борються за повне визволення й за державну незалежність цілої нації, — писав В. Ліпинський, — кожен член нації для них дорожчий союзник, жовнір однієї й тієї самої армії, без якої здобути незалежність неможливо». Візьміть ці слова нашого великого співвітчизника як гасло своєї політичної діяльності, слідуйте йому крок за кроком — і наша країна стане на ноги.