Від мавки — до продюсера

Частину цьогорічної відпустки ми з молодшою дочкою провели в славному закарпатському місті Мукачевому. У ньому разом із чоловіком Дмитром проживає моя дуже давня подруга — Леся Демчук-Ком’яті. Ми з нею познайомилися, як інколи жартую, ще в «тому» житті: в піонерському таборі «Супутник» на Світязі, коли мені було 13, а їй 14... В обох батьки — вчителі, обоє ми — Петрівни, в обох були чудові довгі та пишні коси (тільки я — класична брюнетка, а вона така ж класична блондинка). Але це все тільки банальні збіги. Бо хто знає, що єднає людей у такому наївно-дитинному віці, не розлучаючи потім усе життя? Один мій високопосадовий знайомий з цього приводу має, можливо, й дискусійну думку: друзів ми здобуваємо тоді, коли ще молоді і бідні.

Років з п’ятнадцять тому я вже робила спробу повернутися, хоч у спогадах, у дитинство: спеціально у відрядженні заїхала в «Супутник», щоб переконатися: майже нічого не змінилося з того часу, як ми з Лесею проводили тут табірну зміну. І навіть на вечерю був такий же прозорий молочний суп!..

Певно, змінилися ми самі, не хочу казати — постаріли, бо в Лесі з цього приводу є свій жарт: «Колись ми були молоді і гарні, а тепер просто гарні!» Що стосується моєї подруги, то, виглядаючи її у вікні автобуса «Луцьк—Ужгород» на автостанції в Мукачевому, ще здалеку вирізнила у натовпі струнку поставу тієї, котра й колись виступала яскравим прикладом до крилатої фрази — «Комсомолка, спортсменка, красавица!». Немає давно комсомолу, вже років з десять Леся — кандидат у майстри спорту зі спортивної гімнастики — не робить шпагату, але залишилася вона такою ж енергійною. Тільки тепер вже у новій іпостасі — як керівник малого приватного підприємства «Елара» виступила продюсером вистави нашої славної землячки Лесі Українки «Адвокат Мартіан», прем’єра якої відбулася на початку серпня. І цим зманила таки мене приїхати до неї в гості. Не вважаю себе заядлим театралом, бо не раз спектаклі розчаровують. Але тут була інтрига — поставити Лесю Українку, п’єсу про перших християн — не те, що «Циганку Азу» чи навіть «Лісову пісню»...

***

Вистава мала відбутися у неділю, а ми приїхали в суботу. І найперше пішли у місцевий кіноконцертний зал, збудований 80 років тому ще чехами. Тут готувалася прем’єра. Вже стояли на місці декорації — на сцені, винесеній за задумом режисера трохи у зал, а сам режисер, Володимир Канаєв, разом з помічниками завершував роботу над найголовнішою деталлю: величезним сріблястим хрестом. Усю виставу цей хрест — непомічений глядачами — лежатиме в центрі сцени, по ньому ступатимуть актори, а після останньої репліки Мартіана хрест почне повільно підніматися вгору... Мартіан у розпуці розкине руки, здається, він теж розп’ятий, — і зал замре, щоб через мить, яка видасться вічністю, захлинутися в оплесках... Цієї останньої сцени, режисерської знахідки, немає у первісному варіанті п’єси, але навряд чи Леся Українка була б проти...

Усе це буде завтра, а сьогодні, подивована розмахом постановки, я зроблю (як жартуватиме потім дочка) «профессійну стойку» і допитуватимуся у Лесі: навіщо, скажемо прямо, їй здався цей клопіт?! Чи багато ви знаєте підприємців, бізнесменів, які б витратили чималі і власні кошти, і кошти фірми не на організацію гастролей чергових «Воплів» чи, тішачи власні комплекси, на конкурс так званої краси, а на підтримку професійного театру, постановку класичної вистави? На Волині таких точно немає, донедавна не було і в Закарпатті. Втім, чи багато таких людей віднайдеться в усій Україні?! Старий театральний «зубр», директор Волинського драматичного театру Богдан Береза відповів на це запитання, зітхаючи:

— Певно, такі люди є. Їздить же наш міністр культури по Україні зі своєю виставою...

До можливостей міністра провінційному театру, як і до Бога... Але рік тому Леся Ком’яті вирішила, бач, перечитати всю Лесю Українку. По-перше, сама вона родом з волинського села Поворськ, що не так і далеко від Колодяжного — малої батьківщини великої Лесі. По-друге, у шкільній юності зіграла роль Мавки зі знаменитої «Лісової пісні» (Лукашем, між іншим, був Микола Федорук, теперішній мер Чернівців)!

— «Адвокат Мартіан» відкриває шостий том 12-томного видання. Я прочитала п’єсу і зрозуміла, що мушу щось робити, аби люди знали про неї. Бо що пересічний громадянин знає про Українку-драматурга? На «Камінному господарі» після «Лісової пісні» знання здебільшого закінчуються. Розказати комусь, щоб цю п’єсу прочитав? Можна одному, двом, десятьом... Збиралася вже телефонувати знайомим у Львів: прочитайте і поставте! Але тут підвернувся Канаєв — він читав п’єсу цілий тиждень, а тоді прийшов і сказав: «Лесю Петрівно, я цією п’єсою захворів! І знаю, як її поставити!». А чому б і ні? — так описує Леся Ком’яті події, що передували нинішній прем’єрі.

Щоб написати свою п’єсу, невеличку одноактну драматичну поему, Леся Українка перечитала за два роки масу літератури. Щоб поставити її, Леся Ком’яті і приватне підприємство «Елара» присвятять цій п’єсі рік життя.

Акторам пошили шикарні костюми і на спецзамовлення — взуття («Якщо щось робити, то це має бути найкраще!» — скаже потім продюсер).

Художнє оформлення здійснила випускниця Рєпінської академії у Ленінграді Катерина Штраус, чиї роботи тепер виставляються як не у Швейцарії, то у Фінляндії, а цього літа її запрошували на міжнародний пленер до Парижа...

Режисер Володимир Канаєв єдиний у Закарпатті має закінчену аспірантуру, навчався у знаменитого ленінградського режисера Товстоногова...

У виставі грають найкращі мукачівські актори (з місцевого Закарпатського обласного театру російської драми, в якого свої проблеми — безгрошів’я і тривалий ремонт приміщення). Лідія Пирогова — народна артистка України, і цим все сказано. Василь Фурдь у ролі Мартіана — на жаль, ще не заслужений і не народний (у провінції не ті можливості, що у його однокурсників Наталії Сумської і Богдана Бенюка), проте так любимий мукачівським народом. Талановиті Станіслав Овдієнко й Віктор Добряк, молодий актор Руслан Аїтов, а також неактори, проте справжні акторські відкриття — учениця педучилища Надія Геревич, студент інституту культури Євген Тичина, школярка Іринка Арендарчук, колишній колега подружжя Ком’яті по керамічному заводу (працювали там інженерами) Данило Сурмай. Здається, це єдиний чоловік у Мукачеві, який без ніякого гриму, завдяки природним даним, міг так зіграти роль Міма, німого слуги Мартіана...

І останнім на афіші значиться прізвище продюсера, без якого, проте, вистави ніколи б не було.

***

Зустріла Леся якось знайому. Не бачилися десь років зо три. У кращі для себе часи та працювала в торгівлі, була вкрай шанованою людиною, заради отримання дефіциту перед нею й на колінко припадали... «Добре тобі, — позаздрила Лесі. — Маєш фірму, гроші лопатою гребеш». «Греби і ти!» — порадила. «Так не знаю, де ту лопату взяти», — зіронізувала. «Відкрий Закон про підприємництво, перечитай супутні документи — ось і маєш «лопату». Яку собі зробиш, таку матимеш. Зробиш меншу — твоя буде, велику — теж ніхто не відбере...»

Сама ж Леся у радянські часи мала абсолютно не конкурентоспроможну професію: хіміка-технолога на керамічному заводі, щоправда, з дипломом знаменитої Львівської політехніки. І мене завжди дивувало, чому така творчо обдарована людина («її» було все — від хору і конкурсу читців до спортивної секції, а ще ж чудесно вишиває і в’яже, і є членом асоціації народних майстрів) пішла по «нетворчому» шляху?

Свою майбутню професію вона вибрала... на залізничному вокзалі. Старому-престарезному вокзалі у рідному Поворську. Родом з 1902 року, він пережив революції й війни, його підлогу топтали солдатські чоботи, не раз давали лиха закаблукам весіляни. А вечорниці, на які з усього села і тепер збираються хлопці і дівчата, бо ж на вокзалі ніколи не відключають світло!.. У роки Лесиної юності її ровесники збиралися тут послухати, як натхненно грає на гітарі однокласник — Льоня Зубанов, у майбутньому — відомий на Волині міліцейський ас...

— На цьому вокзалі підлога викладена плиткою. Уся ціла-цілісінька. І я подумала: якщо вона вистояла майже сто літ, то як же цікаво її виготовляти?

У «ті» часи вони мали певну стабільність: Леся працювала на керамічному заводі технологом, Дмитро — головним конструктором. До речі, тут же художником працювала і відома тепер на півсвіту Катерина Штраус (тоді Ігнатишак). Волинянка з діда-прадіда, Леся на Закарпатті прижилася, а історію роду свого чоловіка знає не згірш за власну.

— Відкриваю колись один з журналів, а в ньому на знімку... копія мій Дмитро! Читаю: представник урядових економічних кіл США Ком’яті... Це — один з нащадків Дмитрового прадіда: за Австро-Угорщини той був відомий в цих краях нотаріус. Брат прадіда був намісником Папи Римського у Підкарпатській Русі...

Угорську кров роду Ком’яті розбавив Дмитрів дід Золтан, одружившись з русинкою. Його синові, а Лесиному свекрові (свекрухи, дуже доброї жінки, вже немає 10 років) — 80. Завжди тяжко працював, але має «хобі» — він швець, по-місцевому «шустер». І діти завжди дивуються, як батько розбирається, де чиє взуття.

— Як я, каже, не пам’ятатиму, де чиє, коли знаю, хто мені його дав? — сміється Леся.

Дмитрів батько товаришував з відомим в Україні казкарем, дідом Короловичем (пригадуєте, «Казки Верховини», «Три золоті слова»?..). Які змагання — хто більше казок розкаже — вони влаштовували! Дмитрова сестра жартує, що «неньо (тато) любить казкувати, як почне — на три дні хватить». Тільки діти діда Короловича ті казки за ним записали, а діда Михайла — ні...

Не знаю, чи наслухалася Леся казок свекра, чи просто проявилася її творча натура, але й малому приватному підприємству вона дала романтичну назву — «Елара», є така планета, супутник Юпітера. Вони з Дмитром пройшли непростий шлях бізнесмена-одиночки.

— Я люблю таку притчу: прийшов чоловік до Бога і просить: «Господи, мені так тяжко, чому ти дав мені такий важкий хрест?» «Що ж, ходи вибереш інший», — відказує Господь. Пішов за ним чоловік, бачить, стільки хрестів стоїть, а збоку — один, найменший... «Ось цей можна взяти?» «Бери, чи мені шкода... — відказує Господь. — Він і так твій!» «Еларі» вже сім років. Тепер це фірма, яка обслуговує вітчизняного виробника, при ній почало діяти перше у Мукачевому приватне видавництво. Леся і Дмитро не гребуть гроші «лопатою», не належать до числа мукачівських «олігархів». Але...

— Знаєш, який я ще маю борг перед людьми, перед рідним краєм? — говорила Леся. — Хочу видати збірочку свого земляка Богдана Голюка. Він помер у психлікарні, бо розмовляв з квітами, пташкою... І писав чудесні вірші. Він їх спалив, і тільки частинку врятувала племінниця. Тепер вони у мене. Книжка майже готова, я назвала її — «Журавлі пролетіли», був у Богдана такий вірш. Ось послухай:

... Журавлі пролетіли над хатою,

Аж мороз по спині пробіг.

Хто, хто мені осінь сватає,

Наче дівчину на порі?..