З бородою з минулого століття
Є штамп, який, утім, від своєї затертості не стає менш уживаним: «батьки і діти». Відчути, що стоїть за ним, можна лише емпірично, переживши відповідні конфлікти на власному досвіді чи, кажучи точніше, на власній шкурі.
Я, наприклад, свого часу захотів затримати дитинство чи, точніше, пережити його удруге — і якось швидко й несподівано для оточуючих став хіпі, «дитиною-квіткою», як називали схожих на мене на Заході.
Батьки, звісно, мене не зрозуміли. Вони не сприймали моїх нестрижених патлів, моїх драних джинсів, не розуміли моїх тихих божевільних друзів, мову, якою ми з друзями спілкувалися, музику, що ми слухали. Я не розумів, чому вони не розуміють. Але війни не було, бо для війни потрібне пряме зіткнення, а я цього всіляко уникав, без галасу пішов у своє життя. А коли повернувся, то мав що відповісти на всі запитання, мав нарешті усвідомлені цінності. Чого без мого другого дитинства не трапилося б.
Коли я долучився до соціуму, мені здавалося, що та епоха з її піснями й дорожнім пилом пішла в небуття, перетворилася на декорацію десь на задвірках пам'яті.
Аж ось позавчора мені випала можливість скласти компанію в поході на концерт двом юним особам. Вони — діти моїх однолітків, діти тих, хто хіпував, а потім ще спромігся безболісно й без утрати гідності повернутися в доросле життя.
На сцені була Умка, вона ж Анна Герасимова — для нас, патлатих 1980 — 1990-х років, воістину культова особа. Своїми блюзами й рок-баладами вона свого часу дала нам голос, озвучила наші пригоди, осяяння, страхи й кохання. І теж дожила.
Ось у мене мимоволі і спливли старі штампи: чи не виглядаємо й не звучимо ми з нею як музейні експонати? Чи потрібні ми комусь із нашою «бородою з минулого століття» (рядок із її пісні)?
Дівчата чули її раніше, тож мали цікавість, однак живе виконання й запис — різні речі.
Все склалося. У залі були глядачі геть різного віку. Усі — у захваті. Старі й молоді, буржуазні й анархічні, коротко стрижені й волосаті.
Мабуть, справа все ж не в малознайомих жаргонних слівцях, не в застарілих реаліях, не в ностальгії. Просто дитинство — це не вік. Це те, до чого повертаєшся. Вічне повернення, у якому, однак, немає жодної одноманітності, жодних рутинних повторів. І є пісні, звернені до дитини — байдуже, дитини за віком чи тої вічної дитини, що сидить у кожному з нас. Дитини, яка хоче бути вільною.
