Три вечори кохання

Ви любите ходити у гості? А приймати їх у себе? Чи не правда, це завжди свято. Особливо, якщо ці зустрічі бажані і не розчаровують. Ми скучили за вахтангівцями. За їх яскравою театральністю, улюбленими артистами, ігровою стихією вистав. Нарешті ми зустрілися і не розчарувалися один в одному. Володимир Етуш назвав киян талановитими глядачами. Три вечори інтересу, три вечори радості для глядачів, шість вечорів для театру. Так що ж це було?

ЮРОДИВИЙ
(«Сiрано де Бержерак»)

П'ятиактну віршовану п'єсу з життя гвардійців часів трьох мушкетерів французького неоромантика минулого зламу століть Едмона Ростана правнучка великого українсько-російського актора Щепкiна Тетяна Куперник переклала за вісім днів в екстазі натхнення. Свій блискучий вірш, рівний авторському, вона доповнила знаменитими рядками «Маршу гасконців»: — Ми всі під полуденним сонцем і з сонцем у крові народжені.

У сучасній виставі вахтангівців цих рядків практично немає. Як немає і фінального монолога Сiрано, і сцени смерті красеня Кристіана, і велелюдної театральної публіки першого акту, і багато чого іншого. Немає і сонця у крові персонажів та акторів. Їхня кров, кров людей нинішнього зламу століть, сповнена аж ніяк не сонцем. Швидше полином. Гіркотою, сарказмом, безнадійністю, стражданням.

Герой свого часу, бретер, дуелянт, фантазер, носатий потвора, великий поет Сiрано де Бержерак у концепції режисера Володимира Мірзоєва та виконанні Максима Суханова постає поетом нашого часу. Юродивим. Ледве чи не божевільним. Така його викривлена міміка, клишонога — клишорука пластика, голосові фіоритури і кунштюки поведінки. Але пригадаємо, що юродство у Росії — це велика сміхова культура народу, це філософія парадоксальної істини, це месіанство покликаних на духовний подвиг. А хіба поет у сучасному світі не юродивий за суттю? І не тільки поет — просто людина, з тонким вiдчуттям, закохана і благородна. Вона завжди залишається «з носом». Але якщо вистачить сил, як у богатиря духу Сiрано, залишить з носом усіх інших — егоцентричну красуню (Роксану), жорстокого владолюбця (графа де Гіша), ханжів і пліткарів (монашок і солдатiв) і навіть друзів, щирих, але наївних.

Саме це і творить Сiрано- Суханов у фіналі, надіваючи всім носи зі свого чемоданчика, а сам знімаючи свій власний ніс, як знімає безсмертна душа смертне тіло, цей земний костюм, прижиттєву свою маску.

Режисер Володимир Мірзоєв запропонував вахтангівцям повернутися до їхньої власної «турандотної» традиції — до гри з масками, умовними костюмами, образними конструкціями декорацій, музичністю, деталями-знаками, закладеними у творчий генотип театру його творцем, Євгеном Багратiоновичем Вахтанговим програмною виставою «Принцеса Турандот».

Сучасні вахтангівці чисто і дисципліновано виконують заданий режисером умовний, вишуканий стиль вистави. Видовище виникає цілісне, яскраве, вражаюче. Але... наповнити сконструйовану форму справжнім парадоксальним психологізмом (та ж вахтангівська акторська «школа») вдається сповна тільки Максиму Суханову. Найменші імпульси внутрішнього життя Сiрано щохвилини відбиваються, виражаються, виявляються у його очах, міміці, тембрі голосу, русі. І не прямо, а через парадокс, душевний грим, жарт крізь сльози.

Цим же шляхом психологічної правди, тільки через пряму відвертість емоцій і думок, намагається йти Олександр Прудніков (Кристіан). Вдаліше це виходить у першій половині ролі. Момент же прозріння і «помудрішання» благородного, але простого розуму, не зміг приголомшити глядача. Можливо, внаслідок скорочення фіналу цієї сюжетної лінії.

Ірина Купченко (Роксана) віртуозно імітує почуття своєї героїні. Але за всю виставу з нею ніби нічого не відбувається, на доленосні події Роксана майже не реагує. Що дивно навіть при заявленій зосередженості її на самій собі.

Улюбленець київської публіки В'ячеслав Шалєвич, якого зустріли бурхливими аплодисментами, зглянувся на провінціалів, з'явившись у красивому костюмі графа де Гіша і поважно походжаючи по сцені. Образ свого персонажа актор, напевно, забув у гримерній.

Громіздка двоповерхова і двошарова стіна, споруджена сценографом Аллою Коженковою і прикрашена еротичними барельєфами типу настінного «живопису» сексуально заклопотаних підлітків, мабуть, дуже ілюстративна у своїй образності. Вона давить, вона кружляє, обертаючись сіро-білими боками, крізь неї проникають, її прорубують, у ній ховаються... Але вона дуже важка, дуже непарадоксальна для стихії високого юродства, що панує на сцені.

P.S. Думається, що новою версією «Сiрано де Бержерака» вахтангівці, так би мовити, «зняли капелюх» перед знаменитою виставою прямих учнів Є. Вахтангова, де у режисурі Миколи Охлопкова і декораціях Вадима Риндіна Сiрано грав Рубен Симонов (багаторічний керівник театру), а Роксану — Цецилія Мансурова (легендарна принцеса Турандот). Прем'єра воєнного 1942 року в Омську.

МЕРТВІ ДУШІ ДОСТОЄВСЬКОГО
(«Дядечків сон»)

Федір Михайлович Достоєвський, як відомо, п'єс не писав. Однак, на думку одного з фундаторів МХТу В. І. Немировича-Данченка, «писав як романіст, але відчував як драматург». Тому і вийшла така «повна чудова історія піднесення, слави і урочистого падіння Марії Олександрівни Москальової та усього її будинку в Мордасові», розіграна вахтангівцями на чолі з режисером Володимиром Івановим (один з авторів інсценування) і з «творчими замовниками» вистави Володимиром Етушем (Князь) і Марією Ароновою (Москальова).

Блискуча галерея акторських робіт, фейєрверк акторської майстерності, вища школа російської виконавчої культури — ось що таке ця постановка. Режисер «помер в акторах» в ім'я психологічної правди, в ім'я життя людського духу.

Ось тільки чи життя?

Перед нами мертві душі. У варіанті безпощадного послідовника Гоголя, патологоанатома людської суті Федора Достоєвського. У варіанті вічному і сучасному.

Суєта суєт пишнотілих дам і виснажених франтів, бараноподібних чоловіків і ексцентричних полковниць, «товстушок» і старих дів, зрілих пліткарок і багатообіцяючих плюгавок, знемагаючих удовиць і підступних «ма-шерів». Скільки темпераменту, метушні! Вулкани захоплень і відчаю, урагани лихослів'я і фанфаронства. І вся ця бурхлива імітація життя штормить навколо старезного князя (В. Етуш), «дивишся на нього i мимоволі приходить думка, що він постарів або, краще сказати, зносився».

В. Етуш постійно міняє перуки, вуса, говорить тихо, повільно і протяжно (чутно при цьому кожну буквицю), рухається якось шарнірно, боком. Але у цьому немає карикатурності, глузування, комікування. Князь елегантний і навіть по-чоловічому чарівний. У ньому немає старечого рамолізму. Так, князь Етуша навіть не на краю могили, а однією ногою вже у ній, але він живий! Він живе повнокровним внутрішнім життям — передусім коханням. Спогадами про свої прекрасні бурхливі романи, естетським спогляданням жіночих фігур, захопленням чуттєвими романсами. Для нього і зараз усі жінки прекрасні. І в цьому захопленні нев'янучого кохання немає жодного граму вульгарності або сальності — одна щира піднесеність, чудова сила почуттів. Тому не смішно, а сумно. Смуток світлий. І хочеться розділити з цим старим в ексцентричному гримі іспанського сюрреаліста Сальвадора Далі, з великим актором Володимиром Етушем, який зняв усі перуки і відкрився назустріч глядацькому залу, його питання про те, навіщо ми живемо? навіщо прийшли у це життя? з чим підемо з нього?

Він має право на питання про життя, бо цей напівмертвий князь — єдина жива душа серед інших. Інші — мертві душі. Вони позбавлені головного у житті — кохання. А тому безпощадні один до одного, принижують і топчуть один одного, сиплють сіль на рани близьким, торгують рідними, обманюють і використовують.

Мармуровим пам'ятником на могилі власної душі закам'яніла юна Зіна (Ганна Дубровська), що втратила своє єдине кохання, спилася і збожеволіла полковниця Софія Петрівна (не взнати у цій ролі красуню Олену Сотникову), закабанів, обаранився підкаблучник Опанас Москальов (Спартак Сумченко), зовсім засмикався знехтуваний Мозгляков (Олексій Пушкін), до однієї-єдиної риски стиралися індивідуальності «урочистого хору мордасівських дам» (у дивовижному ансамблі вахтангівських актрис).

Однак головний опонент напівмертвому, але повнокровно живому душею князю — пишнотіла, гучна, рішуча, вольова, побутова войовниця Москальова (Марія Аронова). Скільки у цій діжі енергії, скільки життєвої сили, спритності і талановитої верткості. Вона постійно на вістрі атаки. Проти всіх. За себе, за своє. І навіть зазнавши фіаско, залишившись одна в пустому і темному просторі сцени, знесилено розм'якнувши у кріслі, в останньому промені згасаючої долі підняла вона голову — знову в бій!

Але мертва її душа. Кубляться у голові змії інтриг, метушиться в будинку налите тіло, кипить переживаннями жорстоке по суті материнське її серце, а душа... Та чи є вона у неї взагалі? Сумна якась Марія Олександрівна в Аронової наприкінці. Смертельно втомлена. Пуста. Мертва.

Мертві душі містечка Мордасова. Вони мертві. А ми?

P.S. Тільки ось декорації цієї по-акторському зоряної вистави до болю скидаються на виїзний варіант. Так собі, функціональні ганчірки. І костюми в стилі «пішла голота на вигадки». Шкода. Блискучий акторський ансамбль, на якому тримається постанова, заслуговує бiльшого.

І ще — нехай грають, нехай до останньої хвилини життя виходять на сцену дорогі наші «старики». Вони так багато можуть, вони світять нам, глядачам і партнерам, яскравими променями своєї майстерності і своїх особистостей.

ЗАГАДКОВІ ВАРІАЦІЇ
(«Присвячення Єві»)

Так, власне, називається п'єса модного сучасного драматурга Еріка Ем. Шмітта, написана ним для Алена Делона, за якою вахтангівці поставили виставу «Присвячення Єві».

Україна вже знала цю п'єсу. Другий рiк її блискуче грають у Львові, в Будинку актора два чудових артисти — зірка театру ім. М. Заньковецької Богдан Козак і талановитий Олег Стефан з театру ім. Л. Курбаса. Маленький зал, по периметру якого сидить кілька десятків глядачів, могутньо концентрує увагу на двох віртуозних акторах, на їхніх очах, обличчях, жестах, образних подробицях рухів, реакцій, костюмів, інтонацій. Гра інтелектуальних струн, сплеск могутніх пристрастей, напруження внутрішнього життя двох чоловіків, які талановито любили одну (але різну для кожного) Жінку, приголомшує і захоплює.

Вахтангівці живуть у цій п'єсі за законами великої сцени. Камерну історію на двох режисер Сергій Яшин населив безмовними, але дієвими персонажами. Це фантоми у хижо- носих костюмах венеціанського карнавалу, що агресивно переслідують уяву нобелівського лауреата письменника Абеля Знорко, який усамітнився на острові у північному морі. Вони нахабно втручаються у його рукописи і листи, оточують, тиснуть, лякають.

У контакті з ними безмовний, зловісно стриманий слуга Абеля, прилизаний блондин у чорному (в ньому важко впізнати артиста О. Пушкіна, розхристаного Мозглякова з «Дядечкового сну»). Мовчазні стосунки слуги і пана дають підстави підозрювати, що слуга забирає все більше влади над господарем, все більше підкоряє його собі. Сюжет відомого англійського фільму. І ще Чорна Людина класичної російської літератури.

Вертикаль ажурних гвинтових сходів по центру сцени з вікном у нікуди, прикрашеному крепом (художник Алла Коженкова) і чайки, що ширяють над похмуро зітхаючим морем (душі грішників — а хто не грішний?) створюють модель світобудови, її спіральності і нескінченності.

Російський Ален Делон — народний артист Василь Лановий (Абель Знорко) і народний артист Євген Князєв, який виріс на образі актора Незнамова (Ерік Ларсен), грають у виставі бенефісно-жорстко, щиро і виразно. З великими амплітудами почуттів, стриманих силою чоловічої волі і потужністю їх загальної культури. Іноді ці почуття виливаються у ридання Ланового, у рішучість відвертостей Князєва. І тоді по шкірі біжать мурашки.

Двоє чоловіків дві години говорять про кохання. Вони переповнені коханням. Вони трагічно втратили Її, Єву, свою Жінку. Але вони не віддали долі Кохання. Вони жили ним. Живуть. І будуть жити коханням. Для того і зустрілися дві самотності, щоб підтримати одна одну в цьому Коханнi. У цьому житті.

Загадкові, різноманітні і вічні варіації кохання.

P.S. Три вечори вахтангівці грали про кохання. Про кохання, яке надихає на подвиг юродствування («Сiрано де Бержерак»), без якого мертвіють душі («Дядечків сон»), про кохання, яке і є життям («Присвячується Єві»).

Любіть. І жити будете.