Антігона в столярному цеху
Пригадуєте Софоклову трагедію «Антігона»? Там за сюжетом помирає батько – цар Едип, після чого двоє його синів розпочинають боротьбу за владу. Зійшовшись у поєдинку під мурами рідного міста, обоє гинуть. Новий володар Креонт одного з братів називає героєм, патріотом і захисником рідного міста, за що наказує поховати його з почестями. Іншого ж брата, Полініка, правитель забороняє ховати й оплакувати як зрадника, його тіло має залишитися на поталу хижим звірам і птахам. Антігона, сестра обох братів, вирішує вчинити по-людськи: попри заборону, віддати тіло Полініка землі. За таке зухвальство Креонт прирікає на смерть і дівчину, наказуючи поховати її живцем. Її своїм пророцтвом рятує віщун, але маховик смерті запущено – і дуже скоро майже все оточення Креонта гине.
Антігона – уособлення людяності, співчуття і відваги. Натомість боротьба за владу братів Полініка й Етеокла – класичний приклад братовбивчої (читай – громадянської) війни, а дії Креонта – маніпуляції громадською думкою задля утримання влади. Обоє братів були спадкоємцями престолу, то чому ж один із них після смерті оголошується героєм і патріотом, а другий – зрадником і ворогом? Мораль також зрозуміла: непокаране зло породжує нове зло, і смерть (для якої немає різниці – ворогом чи патріотом була її жертва) накликає нові смерті.
А тепер спробуйте уявити постановку «Антігони» в Сараєві. Спочатку, прочитавши про те, що вистава відбудеться в столярному цеху театру, я здивувався. Приміщення, в якому виготовляють декорації для спектаклів, і яке розташоване не в найзручнішому з точки зору транспортної логістики місці, інтригувало. Пояснення не забарилося: вистава почалася, всередину забігли якісь чоловіки у військовій формі, натягнули по периметру стрічку, що забороняє доступ, тоді з’явилися люди в білих халатах і в ґумових рукавичках, а потім несподівано приїхав екскаватор і почав рити землю посеред цеху. Серед глядачів почувся здушений плач, а в залі повіяло холодом смертельного жаху.
Я знав, про що йшлося – про Сребреницю. Якраз за дюжину днів до вистави я побував там, і бачив, що навпроти безкінечного білого цвинтаря бовваніють покинуті цехи якоїсь фабрики. Розташоване на сході Боснії і Герцеговини містечко Сребрениця – місце найбільшого акту геноциду в Європі після закінчення Другої світової війни, саме тут, між містом і селом Поточари, влітку 1995 року війська Республіки Сербської на чолі з Ратко Младичем розстріляли все чоловіче мусульманське населення міста й околиць – усього понад 8 тисяч людей. Їх звозили з навколишніх населених пунктів і перед розстрілом ще якийсь час тримали в довжелезних цехах покинутої фабрики. А після вбивства тіла невинних засипали землею, намагаючись приховати сліди злочину.
Ніколи раніше я не був на виставі, де ридало б одразу стільки людей. Спогади боснійської війни ще живі й болючі, кожна сім’я зазнала тоді непоправних втрат і страждань. Масові поховання, десятки тисяч буцімто зниклих безвісти, а насправді вбитих під час війни, герої і зрадники – усе це й донині актуально в Боснії. Як і запис на здачу ДНК-матеріалу, завдяки якому під час ексгумації лікарі можуть знайти тіло зниклого родича заявника. Тому давньогрецька «Антігона», що починається з ексгумації, з розшуків могил людей, яким було відмовлено в праві не тільки жити, а й бути похованими з гідністю, по-людськи, була для сараєвських глядачів ножем у серце. Геніальним, але від того не менш болючим.
