Балерина на вінику
Мене чомусь зачепило твердження іронічного розумника, буцімто, крокуючи життям, ми чуємо не те, бачимо не так і розуміємо все по-своєму лише задля того, щоб історії, які ми собі розповідаємо, мали сенс. Відчула в цьому щось надто прагматичне, щось таке, що ніби мимохідь краде аромат у квітки. Зрозуміла так: вилучи з ужитку все гостре — здивування, захоплене життєве сум’яття, недосказаність, невмотивоване натхнення, — ніби вони зовсім необов’язкові. Живи на своїй глибині, до чого шукати мілину там, де її немає, або особливий сенс, який, по суті, міститься у власній голові. Ніби пропонує ці правила вивчити, як рух у танці, але ж ми всі знаємо ціни тільки про чуттєве. Так буває і з сюжетами, які часом самі народжуються в голові від вражень дуже незначних, по суті, від дрібниці, але вони чомусь не зникають з пам’яті, потребують свого осмислення, я б сказала, претендують на певні стосунки. Можливо, це напівхворобливий стан шукати в усьому другий і третій сенс або страх заялозити щиро раптове враження.
Так, нещодавно мене здивувала відверта, доволі проста життєва цитата літа, що минає, від предмета, який цього зазвичай і не обіцяє. Я кажу про свіжий аромат пухнастого бокастого віника, що я його купила на сільському базарі і чомусь визнала, що він народжений не тільки задля того, аби торкатися сміття, а й задля того, щоб хтось тактильно зауважив його привабливість, золотаву, відчув чарівний запах скошеного сіна ... І я, зануривши носа в нього, відчула себе на сонячній галявині у цілковитій ідилії. Навіть ковід колись точно зникне, а віники плестмуть завжди. Дядечко, який продав мені його (а він мав великі й дитячі), здивувавшись моєму натхненню, найімовірніше, подумав: «Ну, що сказати, — міська!». Але мимоволі посміхався — адже віник той вийшов неабиякий.
Зовсім невмотивовано згадала, і не вперше, ще приземленіший поштовх до натхнення. Одного разу в самісінькому центрі столиці зовсім невідомий широкому загалові — звичайнісінький харчової кульок ширяв над вулицею. Мить тому він нікому не потрібний — під ногами перехожих — прощався з життям. І ось неждано-негадано шалений порив вітру підхопив напіврозірвану плівку і підняв високо над деревами. І вона, вже дивлячись на них згори донизу, кружляла що є сил. Усі, хто чекав маршрутку, закинувши голови, спостерігали за цією витівкою вітру. Плівочці — певно, в її короткому житті — і не снилося піднятися на таку висоту, та й навіщо ця спокуса. Але хто ж відмовиться, якщо саме життя запросило ...
От дивина — багато дерев завішані пошарпаними кульками, але цей не просто літав. Він, здавалося, насолоджувався, чутливо проникаючи до чергового акорду повітряного потоку. Ніби він і народився з мрією — злечу. Ті, хто стояв на зупинці, мимоволі стежили за цим щирим ширянням з якимось однаковим мрійливим виразом облич. Уже підійшла маршрутка, везучи перший глядацький партер, а він усе літав, захлинаючись від власної сміливості, забувши про обережність, і наткнувся-таки на своє фатальне дерево — тому теж кортіло побавитися з пустуном. Усі одразу заквапилися, ніби засоромлячись своєї реакції на кумедний, мені ж здався, філософський зигзаг жертовного кулька. Адже саме він нагадав: іноді людині корисно дивитися не тільки під ноги.
Ось і віник видався мені дивовижною підсумковою цитатою складного, що ламає всі плани, але чудового літа. Авжеж, уже почала трохи згадувати: навіть щільне дзижчання ос на терасі під час цвітіння дикого винограду і то, коли я ставила їм блюдце із солодким трохи осторонь і ті ввічливо — дотримуючись кордону — мені зовсім не заважали наминати улюблені плюшки із заварним кремом. Саме вони стали для мене відкриттям цього сільського літа.
На маленькому нашому базарі, куди з’їжджається багато продавців із довколишніх сіл, оскільки саме в нашому селі є завжди багато покупців: київські дачники і відпускники на численних базах відпочинку, — які то відчинялися, то зачинялися, але, по суті, були активними постійно. У сільських маленьких магазинчиках репертуар трохи нуднуватий, а ось на ринку — від голубців до налисників для тих, хто не любить сам куховарити; від чудових овочів до пахучих трав та пиріжків. До того ж у всіх вони різні і кожна продає у свій часу: о п’ятій ранку — тітонька для рибалок, об 11 ранку — для мам, які вийшли за молоком і пиріжками, о третій годині виходить моя фаворитка — Алла, яка приїхала з чоловіком Володею за кермом із сусіднього села. Причалює їхній фургончик, ніби вистрибує з нього мобільний столик, вкритий свіжою скатертиною, й одразу на ньому з’являється до 30 видів усіляких ласощів — від чебуреків до лавашів, до сирних колобків і безлічі пиріжків із різноманітною начинкою.
Але моя пастка визначилася дуже швидко — це плюшка, запечена в печі, у серцевині із заварним кремом і ніби накрохмалена присипкою навколо. Цю присипку я злизувала найперше. Бувало, прибіжу на базар й одразу очима перевіряю, чи є «балерини». Ця моя назва плюшок швидко поширилося по обидва боки прилавка. І всім врешті припала до вподоби. І Алла погодилася. Ніби, коли дивишся згори, — лежить прима на своїй пачці. Цю заварну смакоту, а крем не лише вариться і запікається в печі, привозить подружжя — колишні мешканці Широкиного. Звідти вони втекли від розрухи, покинувши все, і зупинилися тут, у селі на Черкащині. Прижилися, почали робити те, що вміють, і всі про них дізналися. Можливо, хтось і заздрить, адже в селі майстринь багато було й до них. Але в Алли тісто — особливе, — такого більш немає ні в кого. І хоч як наївно це звучить — на сільському ринку, я б ризикнула сказати, що воно мішленівського рівня.
Цього літа розслабилася настільки, що дачну філософію «робиш те, що любиш» сприйняла буквально і підсіла на «балерин». Дві на день, як тут зберегти форму, — лаяла себе щодня. Але о третій годині дня вже була першою, хто зустрічав Аллу. Але до першого вересня дачники потяглися до міста разом зі своєю малечею, тоді, будучи впевненими, що всі школи працюватимуть у нормальному режимі, і базар почав згасати. Якось прийшла у свій час, а Алли немає. Вона теж закінчила свій сезон, адже всі літні ночі провела біля печі. Того дня через ту харчову порожнечу я купила ароматного віника, і він спритно своїм нехитрим шармом підвищив настрій. Я йшла з базару, нюхаючи і нюхаючи, посміхаючись і посміхаючись, але ось тільки плюшечки в руках у мене не було. І все ж подумала — молодець Алла, що зупинила мою розпусту із заварною спокусою. Та й до наступного літа не так довго, а заварний крем я й сама, коли захочу, швиденько зготую.
P. S. Вже навздогін, коли повернулася до Києва, мене приголомшила звістка, що Канів увійшов до червоної зони, а моє село зовсім поруч. Ось таке видалося літо — непередбачуване...
