День кіна
28 грудня - Міжнародний день кіна. Так-так, за три дні до Нового року в паризькому «Гран-кафе» брати Огюст і Луї Люм'єр провели перший комерційний перегляд стрічки, знятої за допомогою свого винаходу — пристрою, що поєднував функції камери й проектора.
Моїм першим фільмом точно було не «Прибуття поїзду». З чого ж це почалося?
Тут я пригадую, що в дитинстві, в Дніпрі мав привілей майже такий самий, як глядачі того сеансу в «Гран-кафе». Бо в мого батька був 16-міліметровий кінопроектор, а один з наших знайомих мав доступ до пункту прокату, влаштованого для військових в районі Нагірного ринку. Там видавали на руки копії відомих фільмів. Так що я дивився кіно в нашому власному домашньому кінотеатрі, на розтягненому по стіні простирадлі. В репертуар входили випуски мультику «Ну, погоди!», а також радянський вестерн «Червоні дияволенята». Останній справив на мене неабияке враження. Особливо запам’ятався Махно. Переповідаючи сюжет, я назвав персонажа Володимира Кучеренка «фашистський дідусь Ленін». Так я вперше здійснив спробу аналізу героя в запропонованих обставинах.
А в поганенькому телевізорі незабаром трапився радянський «Вій», після якого я не міг спати.
Мій перший дорослий фільм - «Сталкер» у запаморочливо осінньому парку Шевченка в Палаці студентів – дореволюційній біло-жовтій будові з солідними доричними колонами на вході. Потім я подорожував по Зоні ще не менше 10 разів у інших залах, щоразу забуваючи, де я і хто я.
Зачарування Тарковським тривало аж до літа 1991-го, коли в київському Будинку кінематографістів показали «На останньому подиху» Годара. Я був патлатим хіпі, нічого не знав про «нову хвилю», але такого відчуття свободи з екрану до того моменту не отримував.
«Мрець» Джармуша став першою послідовністю рухомих кадрів, яку мені захотілося розібрати на гвинтики, аби подивитися, як вона працює.
Тепер лік фільмів іде на сотні, й аналізувати їх – моя робота. Але насолода нікуди не зникла.
І здається мені, що мій день кіно продовжиться навіть після фінальних титрів.
