Дівчинка з третього ряду
Чим прекрасніше – тим небезпечніше. Здається, я завжди про це знав, але постійно забував. Адже краса заворожує і, кажуть, рятує світ. Не впевнений щодо останнього, зате переконаний, що вона небезпечна й жорстока. Вкотре зрозуміти цю банальну істину минулого тижня мене спонукав балет «Лебедине озеро», який поставили у Вроцлавській опері.
Серед кількох безглуздих моїх мрій є й така: побачити «Лебедине озеро» і «Мадам Батерфляй» у всіх найкращих операх світу. Навряд чи це до кінця вдасться, зате можна бути певним, що якщо мінімум раз на пору року дивишся на балерин-лебедів, то піднесеного настрою вистачає на кілька місяців. Саме тому я завжди перевіряю репертуар опер, плануючи подорожі кудись. Цього разу зорі склалися прихильно: у Вроцлаві після фестивалю «Порт літератури» я мав єдиний вільний день, але якраз тоді, коли давали балет Чайковського.
А балет – одне з найпрекрасніших мистецтв, тож значить – і найжорстокіших. Це сфера, в якій ти ніколи не отримаєш другого шансу. Скажімо, письменники чи художники можуть ціле життя протринькувати і пропивати свій талант, а потім раптом із появою сивини отримати магічний імпульс – і написати шедевр. А в балеті якщо ти не розкрився до 12-14 років, то більше ніколи й не засяєш на сцені. Не кажучи вже про те, що гени можуть зіграти злий жарт, спотворивши тіло грубою кісткою чи зайвою вагою. У великому балеті можуть бути лише колібрі – повітряні, невагомі, прекрасні. Про свою долю балерини дізнаються ще дітьми: хтось довіку танцюватиме десь на задньому плані, а одна на мільйон має шанс стати примою.
Невідомо з яких причин якраз прим я не люблю. Тобто радше байдуже до них ставлюся, всю свою увагу даруючи балеринам, що танцюють позаду. Тим, що залишаються анонімними, але від того не менш прекрасними. Здається, у їхньому танці є більше правди і справжності, більше душевного надламу, гіркоти й екстреми. Усі дивляться на приму, всі прожектори спрямовані на неї, але справжня драма балету розгортається в глибині сцени, у другому й третьому рядах, ‒ і лише горстка людей здогадуються про це.
Розмірковую про цей парадокс, свердлячи поглядом балерину з третього ряду. Вона – прекрасна. Анонімна, як і все геніальне. Грим на її обличчі не дозволяє розгледіти й запам’ятати рис, її костюм і статура – ідентичні з іншими. У цьому акті вона танцює в білому, в попередньому ж виходила в чорному. Коли балерини-лебеді знову зникнуть зі сцени – я втрачу її з поля зору, щоб уже ніколи не віднайти. Та саме ця балерина у далекій і холодній від темряви глибині сцени й творить ту магію, яка називається мистецтвом. Я всього лиш її заворожений свідок, коли після стрімкого па білий лебідь підвертає ногу й ледь не падає. Цього, мабуть, не помітив ніхто, крім режисера й мене – адже всі дивляться на приму. Тим часом балерина з третього ряду далі танцює, немов і не помічаючи болю у вивихнутій нозі.
Мені стає гірко, бо це ж я винен у її стражданні. Не можна так невідривно дивитися, адже погляд – матеріальний, це його енергія збила дівчинку з ритму. Лебеді витанцьовують зі сцени, жертва мого погляду навіки зникає з поля зору. Якщо і думки також матеріальні, то в ту мить я щосили намагаюся надіслати зраненій балерині сигнал: дівчинко з третього ряду, твого імені ніколи не буде на афіші й у програмі, тебе не освітлюють прожектори і тобі не кричать браво, але я дивився лише на тебе, зачарований і покорений, і коли тебе закололо в нозі – стало боляче і мені також. Біла лебідко, дякую за твою геніальну й жертовну анонімність, що й творить дух балету!
