Грубо й точно (увага, спойлери)
В оцінках фільму Олега Сенцова “Носоріг”, що зараз іде в прокаті, панує найширший розкид думок: від “дурниця простацька” до “шедевр”. Скажу одразу, що фільм мені здався нерівним, проте його шерехатості вважаю несуттєвими. Нижче поясню, чому.
Історія починається в 1980-х. Вова - звичайний хлопчисько, з якого намагаються знущатися однолітки. Даючи відсіч, він калічить одного з кривдників. Подальше прізвисько “Носоріг”, яке дуже прикметно витіснило його справжнє ім’я, приклеїлося до нього, коли він отримав гулю на лобі, наче як зародок рогу. Пізніше, вже дорослим, Володимир з гіркотою зауважує:
“В дитинстві всі щасливі. Світ сприймаєш інакше. Він здається чесним і справедливим. Здається, що жорстокими бувають тільки діти. Потім виростаєш і розумієш, що дорослі ще гірші за дітей. Але ту мить, коли сам стаєш дорослим – не помічаєш. А коли стаєш поганим – тим більше”.
Хлопчик повертається додому і далі запускається ланцюжок знятих одним кадром коротких сцен, у яких розказується про життя Вовиної родини. Все як у всіх: бідність, горілка, батько загримів у тюрму, старшого брата загребли в армію в Афганістан, ще горілка, сестра почала гуляти неповнолітньою та вийшла заміж надто молодою, батько як повернувся, так і пішов, брат повернувся, аби скоро загинути, ще більша бідність, ще більше горілки, а ось і СРСР розпався і тепер кожний сам за себе. Стрімкий і майстерно знятий пролог одразу окреслює середовище, котре формувало героя, дає часткову відповідь на питання чому він такий.
Дикий капіталізм захоплює вулиці. Вова, вже тепер охрещений Носорогом або “Носом” (його дорослого грає Сергій Філімонов) і компанія його друзів-шибайголів почуваються в новій реальності як риби у воді. Починають, як і багато подібних банд, з дрібного розбою, витрушуючи гроші в перехожих. Доволі швидко переходять до серйозніших справ.
Оповідь побудована як ланцюжок спогадів, череда тривалих флешбеків – бо в умовно теперішньому часі “Ніс” сидить ввечері у машині і сповідується загадковому слухачеві - чоловікові середніх років (Євген Черніков).
Власне, моя претензія полягає в тому, що в другій половині фільм втрачає ритмічну та драматургічну цілісність, задану в початкових епізодах. Деякі сюжетні повороти виглядають мелодраматичними, деякі сцени – незграбними.
Та чи не так і має виглядати фільм про ті грубі, жорстокі й водночас припорошені сентиментальними блискітками часи? Таким само по-носорожому прямолінійним, невиточеним? В тому, до речі, є критична відмінність картини Сенцова від російського “бандитського кіна”, з яким порівнюють “Носорога” неуважні спостерігачі. У тих краях розбійників, лиходіїв, криміналітет радше обожнюють, ніж викривають. Співають (у прямому сенсі) натхненні оди, знімають оповиті романтичним флером “Бригади” та інший патетичний продукт. Сенцов же рубає правду межи очі: вбивство є вбивством, почавши вбивати – не зупинишся, і розплата обов’язково наздожене. Моторошності в історію додає і гра Філімонова, який сам пройшов у житті схожий шлях (назагал, до акторської гри й точності типажів – жодних питань, що для нашого кіна все ще рідкість). Бачимо, як по-своєму привабливий і недурний хлопець перетворюється на машину для вбивств. Як він втрачає одного за одним рідних і друзів. Та що б не коїв – смерть оминає його. Наче захищений товстою шкірою, що відбиває всі удари.
І тут згадується цілковито інакший твір: п’єса “Носороги”, написана в 1960 видатним французьким драматургом, одним з засновників театру абсурду Еженом Йонеско. В ній мешканці й мешканки невеличкого містечка поголівно перетворюються на носорогів – бездумних, лютих істот. Сміливість лишитися людиною знаходить у собі тільки один герой, який проголошує наприкінці: “Я не здамся!”
З протагоністом у Сенцова відбувається дещо протилежне. Він усвідомлює весь жах того, що накоїв, вилюднює в прямому сенсі слова. І гине – по-людськи.
Так, це недосконала робота. А втім, на сьогодні саме “Носоріг” явив найбільш повний екранний образ українських 1990-х. У цій якості фільм Сенцова й увійде в історію.
