Танґо в божевільні
Без нагоди, чергової дати чи ювілею можна писати лише про речі позачасові, геніальні. Такою для мене є творчість композитора Альфреда Шнітке. На його твори я натрапив випадково – якщо, звісно, існує випадковість у розумінні давно бажаної зустрічі. Читаючи якусь майже наукову статтю про всесвітньо відомого композитора Бейлу Бартока, який дитинство провів у моєму рідному закарпатському Виноградові, я звернув увагу на перелік його послідовників, серед яких згадували і Альфреда Шнітке.
Як часто буває з геніями, цього композитора складно зарахувати до якоїсь конкретної національної музичної традиції. Він був етнічним німцем і євреєм, що народився в совєтській Республіці німців Поволжя, більшу частину свого життя прожив у російському середовищі, але як тільки випала нагода – отримав німецьке громадянство й виїхав жити в Гамбурґ. Найбільше, мабуть, він був просто дитиною ХХ століття ‒ з усіма його суперечностями, винаходами, трагізмом та культом масовості. Саме це й намагався поєднати в музиці.
Мені імпонує концепція Альфреда Шнітке, який вважав, що мистецтво має поглинати все навколо. Я також думаю, що сучасна поезія, наприклад, має складатися в тому числі і з цілковито непоетичних, антипоетичних компонентів; лише в такому разі вона буде універсальною, зможе віддзеркалювати навколишню дійсність найбільш об’ємно, панорамно. Зрештою, всі ми знаємо, з якого сміття робиться велика література, то чому б із цього підручного матеріалу не зліпити й видатну музику?
Здається, коріння фірмового для Шнітке універсалізму ховається у змішаному етнічному походженні, а отже й кризі ідентичності, а також у зіткненні досвідів. Так, свою музичну освіту малий Альфред починає у Відні, у цій столиці світової музики, куди його батька відправляють у 1946 році працювати кореспондентом. Помпезність, декаданс Відня у поєднанні зі злиденністю совєтського Поволжя, пережита м’ясорубка Другої світової війни, модернізм і авангардизм минулого століття зробили мистецьку свідомість Шнітке всебічною, або навіть хаотичною, якщо вам так більше подобається. Він любив, коли мелодія звучала прекрасно й тішила вухо, але потім обов’язково намагався дивувати слухача несподіваною ламаністю, какофонією, скрипом чи брязкотом.
У його музиці пафос може наростати, ведучи до кульмінації, до оркестрового вибуху, але так і не завершитися нічим – просто втомлювати слухача безкінечністю. Авангардист Шнітке не гребував користуватися в музиці математичними формулами, схемами і прийомами. Фірмовою ж його «фішкою» став конфлікт гармоній. Наприклад, беремо дві прекрасні мелодії, кожна з яких дуже подобається слухачеві, і складаємо їх в один твір – тепер уже ця сума двох довершених симетрій давала антисиметрію, в глибинах якої вухо все ж розпізнавало знищену довершеність. Тобто змушувало замислюватися, шукати, провокувало копати вглиб. Так виглядало справжнє мистецтво ХХ століття. Геніально!
Альфред Шнітке дуже тонко відчув напругу, онтологічний конфлікт, який існує між егоїзмом, нарцисизмом кожного музичного інструменту і інтересами спільності, оркестру. Конфлікт цей між індивідуальністю (солістом) і колективом (оркестр) надавав його музиці раптові й неймовірно багаті поля інтерпретацій. Скажімо, ми слухаємо концерт оркестру, він чудовий, але зненацька скрипка виривається і починає грати свою окрему партію, власну музику, наперекір усьому концерту.
Ця сварка між індивідуальністю скрипки і інтересами колективу, який прагне усіх підпорядкувати собі, зламати волю, видресирувати, була характерною й для життя композитора. На жаль, він жив у Совєтському Союзі, писав музику не для пролетаріату, тому й не зміг повністю реалізувати свою геніальність. Машина імперії всіляко намагалася зламати його індивідуальність, підкорити собі, бити по руках за авангардизм. В опері «Життя з ідіотом» Альфред Шнітке прописує партію танґо в божевільні; здається, це може бути непоганою метафорою життя вільного духом композитора у тоталітарній імперії. Так, у божевільні. Але ж таки танґо.
