Третій день Берлінале: екранна їжа та кіно як костюм
Дивина: організатори скасували програму “Кулінарне кіно”, проте зранку суботи два фільми підряд так чи інак стосувалися кулінарії та кухні.
В “Уроках фарсі” (Німеччина-Росія-Білорусь, спецпокази поза конкурсом) молодий бельгійський єврей потрапляв у нацистський концтабір і, щоб уникнути смерті, видавав себе за перса, що здалося дуже помічним таборовому кухарю, котрий мріяв вивчити фарсі й відкрити ресторан у Тегерані після війни. В “Першій корові” (США, основний конкурс) у США початку ХІХ століття англоамериканець і китаєць по ночах видоювали чужу корову, аби випікати пончики, щоб потім з вигодою продавати небалуваним солодощами траперам та індіанцям.
"Перша корова"
До речі, “Уроки фарсі” має опосередкований стосунок до України – його режисер, Вадим ПЕРЕЛЬМАН, народився в Києві, і, проживши тут до 14 років, емігрував з матір’ю спочатку до Італії, а потім до США. В Америці знімав рекламу, а за повнометражний дебют “Будинок з піску й туману” отримав одразу 3 номінації на “Оскар”.
Перельман не надто хитрує; для нього явно головне – розповісти цікаву історію. І це вдається. Те, як кмітливий в’язень дурить бундючного нациста, смішить і захоплює. Вибачаєш і густий мелодраматизм, і прямолінійність режисури, і неточні акторські роботи. Достатньо просто забути, що ти приїхав на страшенно впливовий фестиваль, вимкнути в собі кінокритика й випустити на волю пересічного глядача – і свою частку задоволення отримаєш. Та й мораль є: коли вже все, здавалося б, утрачено, останнім прихистком і навіть шляхом спасіння лишається мова.
Вадим Перельман
Власне, ми завжди йдемо в кіно за цим – за історією. Крісті Пуйю розповідає історії й Перельман робить те ж саме. Просто в Пуйю виходить, перепрошую за таке порівняння, унікальна, одинична сукня haute couture, в якій по вулиці не погуляєш, але один раз вдягнувши – не забудеш, а в Перельмана – грубий залатаний тулуп з рукавами різної довжини. Теж можна носити. Взимку в дворі.
З “Першою коровою” все краще з погляду кінематографічності. Правда, тут недоліки якраз протилежні: є питання до драматургії та захопливості цієї драматургії. Більшу частину фільму сидиш і думаєш –невже це цілих дві години про те, як парочка авантюристів пече булки з краденого молока? Але під кінець, звісно, зринає мистецька істина: це оповідь про справжню дружбу, яка навіть смерті не боїться. Добре, але нуднувато.
Всі ми, кінокритики й кіномани, чекаємо на прем’єру “Днів” тайванського мовчуна-естета Цая МІНЛЯНА в основному конкурсі як на манну небесну. Але вона аж 27-го.
А до 27 ще дожити треба.
P. S. Вадим Перельман. Фрагменти з інтерв’ю “Дню”.
- Трагедія скрізь однакова, з часів греків мало що змінилося. Коли люди дивляться фільм чи виставу, читають книгу, вони бачать ту велику трагедію, яка відбиває маленькі трагедії у їхніх життях, і вчаться проходити через свої негаразди, щоб те, що з ними відбувається, їх не вбивало. Тож трагедія — це така собі терапія. Мене особисто вона не вводить у депресію, навпаки — я в результаті про своє життя думаю набагато краще, всі ці маленькі й навіть великі проблеми здаються мурашками порівняно з тим, що я щойно подивився. Це якось тебе піднімає і дає хоробрість жити. Ось що означає трагедія для мене.
— Я гадаю, що кожен художник своє минуле, своє життя показує шматочками, закладаючи їх у кожен із творів. У моєму випадку я, мабуть, іду навіть якось хронологічно, від самого початку. Всю трагедію із себе вимиваю цими фільмами. Можливо, у майбутньому це від мене відійде; але не зникне бажання робити емоційне кіно, яке зачіпає публіку за живе, щоб люди, виходячи з кінотеатру, думали про фільм, переживали його, щоб мої теми лишалися з ними — на дні, на тижні й навіть на роки.
— «Викрадачі велосипедів» Вітторіо Де Сіки - для мене це шедевр, тому що такого простого та водночас складного й емоційного... Взагалі довершене, perfect кіно, найвищий рівень, якого я завжди намагаюся досягнути. А ось інтелектуально таких вражень від жодної картини немає.
- Коли ми з мамою поїхали в еміграцію, то не знали, де ми будемо, коли будемо, як будемо. Багато людей, наприклад, росте в сім’ї, в якомусь одному місці, нікуди не їде, й у них якась ідея свого майбутнього є, наприклад — я житиму на Куренівці — ну, хоч би так. А коли просто порожнеча, якийсь простір, якийсь Всесвіт нескінченний — це дуже страшно. Я ж свого майбутнього не бачив. Не бачив, що буду режисером, навіть у 25 років не знав цього. Я потрапив у професію зовсім випадково, і досі, коли питають, шуткую, що навіть не знаю, чи продовжуватиму. Найбільша мрія мого життя — якось проявитися, щоб мій голос було чути. Якось впливати на інших людей.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”, Берлін-Київ
