«Ваґабундо» від Андруховича
На нову книжку Юрія Андруховича чекали давно – і вона цілком прогнозовано вже в перший тиждень продажів очолила список бестселерів мережі книгарень «Є». Встигли з’явитися й кілька відгуків на новинку, та зводяться вони переважно до переповідання сюжету чи перефразування анотації. Отож, із чим маємо до справи?
Книжку «Коханці Юстиції» жанрово визначено як «параісторичний роман у восьми з половиною серіях», хоча оте «пара-» можна б застосувати до кожного слова у дефініції. Зупинімося на цьому детальніше. Вісім з половиною серій – це насправді дев’ять оповідань, або ж, згідно з авторською концепцією, дев’ять розділів роману. Пов’язані вони типажем ліричних героїв – кримінальних злочинців, убивць, мерзотників, негідників і зрадників (доволі симпатичних, треба визнати).
Часовий діапазон «серій» надзвичайно широкий – від пізнього Середньовіччя й до наших днів. Утім, не слід забувати про заявлену «параісторичність», що означає досить вільне (сказати б – постмодерне) трактування історичних подій. Кістяк розказаних Андруховичем сюжетів справді історичний, але його реалізм магічний: у Середньовіччі тут може дзвонити телефон, а в добу Австро-Угорщини наратор абсолютно природно згадує про інформаційні війни, флешмоби #MeToo і #JeSuis. Чи йдеться про вбивцю графа Потоцького Мирослава Січинського, чи про розстріл 17 листопада 1943 року двадцяти семи українських патріотів під стінами станиславівської (івано-франківської) синагоги, а чи про так і не розгадану таємницю обезголовленого тіла на берегах Золотої Бистриці за часів совка, ‒ часопростір усіх цих оповідей нелінійний, голос автора мігрує з глибини століть у наші дні, завдяки чому створюється атмосфера таки параісторичної єдності.
До речі, про голос автора. Наче сигнал радіохвилі, що звучить то чисто, а раптом за поворотом гірського серпантину на кілька закрутів дороги зникає зовсім, цей голос супроводжує нас через усі серії «Коханців Юстиції». Його тональність есеїстична, тембр – змовницький шепіт, ніби нам переповідають щось таке, про що краще й безпечніше не знати. Вісім з половиною серій цього «парароману» можна було б назвати й дев’ятьма оповіданнями, якби не згадані вище подібності персонажів і наскрізний тон оповіді. Наратор – наш сучасник, він знає цілу історію, але сам вирішує, коли і в якій послідовності розказати нам її.
Випереджаючи найчастіше запитання потенційних читачів, скажу, що, на відміну від «Лексикону інтимних міст» і «Таємниці», йдеться таки про сюжетну і не-автобіографічну прозу (якщо, звісно, не вважати автобіографією історію зацікавлень автора середньовічним світом). Але це й не зовсім вигадка, фікшн, адже здебільшого персонажі – реальні історичні постаті. Власне кажучи, саме це поєднання – історичної розвідки, наукового нон-фікшну, захоплюючого кримінально-містичного сюжету, постмодерних витівок, есеїстичної тональності, впізнаваного голосу автора – і робить «Коханців Юстиції» парароманом. Експериментальним до певної міри, але не аж настільки, щоб відлякати масового читача.
Додаймо до цього кілька фірмових «фішок» Андруховича – бездоганну стилістичну чистоту, розкішну мову, мандрівні сюжети й алюзії на попередні книжки і героїв, барокові списки, дрібку цинічного гумору, трохи зазіхання на святе й критичного погляду на деякі сторінки української історії. І вийде парароман, що структурою нагадує спектакль мандрівного середньовічного цирку «Ваґабундо», де кожен із трюкачів виконує свій смертельний номер: ось людину спалюють живцем на вогні, а тут характерник продає душу нечистому, в іншому місці гарцюють ліліпути, барабанний дріб заповідає появу факірів, екзотичних птахів і рослин, із-під стелі на розцяцьковану публіку падає канатоходець, а в цей же час, користуючись гамором і криками, іржанням схарапуджених коней і співами місцевих пияків, за шатром директора цирку проштрикує кинджалом молодий фокусник, аби звіятися світ за очі з виручкою й неповнолітньою ковтачкою вогню. Завіса!
