Василь Васильович
102 роки тому народився Василь Васильович Цвіркунов (1917-2000) – багатолітній директор кіностудії імені Довженка, фундатор кіноосвіти, кінознавець.
Він обожнював в людині талант. Коли 1962 року його призначили директором кіностудії імені Олександра Довженка, він, вивчивши справу (бо ж до того ніколи до кіно не мав жодного стосунку), зрозумів головне: як би добре не було організоване виробництво, а без талановитих митців "кіна не буде". Шукав їх скрізь. В Києві, у Москві. Їздив до ВДІКу, запитував майстрів: є у вас хлопці й дівчата? Так знайшовся Василь Ілляшенко, рекомендований його вчителем Сергієм Герасимовим.
Початківцю віддали до рук сценарій "Перевірте свої годинники" Ліни Костенко і Аркадія Добровольського. Про поетів фронтового покоління. Молодий режисер заходився вибудовувати навколо історії Поета вигадливу концептуальну споруду. І – наразився на чиновний спротив. Спеціальна комісія переглянула відзнятий матеріал і вчинила вердикт: все це пахне "чимось ворожим". Ідеологічна рентгенологія у ті часи була головним інструментом оцінки стану митця і його фільму.
Василь Васильович докладно розповідав мені, як його та Ілляшенка викликали на саму гору, засідання Політбюро ЦК Компартії України, і, під проводом Петра Шелеста (перший секретар ЦК) заходились "чіхвостіть", у хвіст і гриву.
Відступати від генеральної лінії партії ніяк не годилось, хоча де та лінія і якої вона "конхвігурації" щоразу доводилось вгадувати. Як не відбивався Цвіркунов, а присуд був жорстокий: Ілляшенка дискваліфікували з режисури, чим фактично зламали його долю (потому він повернеться, одначе ж крила таки підрізали), а весь відзнятий матеріал спалили. Плівка ще була горюча і то не було проблемою. На відміну від рукописів, кіноплівка є вразливою з точки зору вічності.
Як правило, такому керівникові належало "тримати віжки", аби коні кінематографічні не харапудились і не тягнули кудись на манівці. Ідеологічні, бо все марились привиди "українського націоналізму" (неодмінно "буржуазного") та буржуйського збоченства, на кшталт всіляких там песимістичного Антоніоні та загрузлих у підсвідомих нуртах Бергмана та Бунюеля. "Здоровим совєтським людям" сіє було абсолютно ворожим. Звісно, не спозирати за реакцією партійно-цековських бонз Цвіркунов не міг, одначе так само не міг стримувати натхненний лет молодих хлопців і дівчат, яких сприймав багато в чому як своїх улюблених дітей. До речі, так само вони – Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Леонід Осика, Антоніна Лефтій, Артур Войтецький, Микола Мащенко, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Борис Івченко – ставились до Цвіркунова: як до батька, такого собі гуру їхнього гурту. Ніхто, до речі, - попри кінематографічну схильність до панібратства – не називав його інакше, як Василь Васильович. Це було так важливо – входити в мистецтво поколінням, а не поодинці. Цвіркунов мав крила, якими й прикривав їхню одвагу і їх мистецьку зухвалість.
1973 року Цвіркунова звільнили з директорської посади. Пленум ЦК рішуче засудив "етнографічні нахили" (читай український націоналізм) в нашому кіно і заходився "наводити лад". Василь Васильович працював в академічному Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології (там я з ним і запізнався), а потому немало літ віддав кінофакультетові Інституту театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого. Зокрема, поклав багато сил задля того, аби факультет став Інститутом кіно і телебачення...
Зрештою, це сталося – уже в рамках Університету. Освітянську ниву Цвіркунов по-справжньому любив, бо ж – знов-таки – розумів, що без от сієї грядки нічого не насіється і нічого не виросте.
Він був справді мужнім, справді сміливим і небоязким. Війна залишила на його тілі страшні рани, одібрала ногу, вижив він опісля страшного поранення якимось дивом. Що вже після цього боятися? Він і не боявся. Хоча ж скільки ще випробувань, скільки проблем, в тому числі зі здоров”ям. Тільки ніколи не чув я, аби він на щось жалівся. Хіба одного разу, коли я радився з ним щодо операції. "І не думай,- сказав він.- Мене он скільки різали, й нічого. Таке собі лікування довге й нудне, а тут одним махом тобі здоров'я вернуть". І як у воду дивився.
Зате й винагород, дарунків долі було в нього стільки... Яка жінка полюбила його – Ліна Костенко! З того народилося стільки віршів, стільки шедеврів. Винагорода нам усім.
Ми жили неподалік, він частенько підвозив мене від Будинку кіно, який любив і куди вчащав заледве не кожен день. В'їжджали у двір будинку на вулиці Чкалова (тепер Гончара), він притримував мене за плече: "Не поспішай, давай поговоримо". Говорили, іноді годину чи дві. Скільки спогадів, скільки цікавого і мудрого монтажу фрагментів історії – далекої й близької...
Часом я запитував Василя Васильовича: "А як там Ліна Василівна?". Він піднімав усміхнені очі нагору, до їхніх вікон, і ніжно промовляв: "Працює... Працює".
Працює душа його, Василя Цвіркунова, і до сьогодні. Вічна пам'ять й довічна подяка людині, чиї крила прозирають над нами досі.
